Останнім часом в Росси стало модно говорити про патріотизм і про все те, що з ним пов'язане, а саме: жертовність, самовіддача, знехтування особистих амбіцій заради держави і багато чого іншого. Таке явище у свою чергу обгрунтовано пошуком національної ідеї, відсутність якої пояснюється наявністю величезного спектру різних ідеологій на російському просторі. Зважаючи на що популярністю користуються не тільки класичні для росіян ідеї велікодержав’я, панславізму, комунізму, евразійства, але і такий «дивний симбіоз» як націонал-більшовизм (необов'язково пов'язаного з Націонал-більшовицькою партією Едуарда Лімонова). Він ввібрав в себе всі ідеї, які тільки існували за важ період російської історії: місіонерське призначення, ореол боротьби з «силами зла», останній оплот «світла і правди» в цьому світі, бажання збільшити свою зону впливу над іншими народами і державами – список можна продовжувати.
Звичайно ж «наріжним каменем» нової створюваної національної ідеї став патріотизм з елементами «національного егоїзму». Термін «національний егоїзм» викликає багато питань щодо його дійсного значення, але мабуть автори, щоб дотриматися політкоректності не хочуть використовувати термін «націоналізм», але в теж час для ублажиння маргиналізованої частини російського суспільства, що сповідає ідеї крайнього націоналізму, вирішило придумати щось нове і нейтральне.
Сучасний патріотизм в Росії є продовженням російської патріотичної традиції минулих сторіч. Головний його феномен можна розкрити в одній фразі: «Боротьба не за щось, а боротьба проти чогось». У різні періоди російський народ об'єднувався тільки заради відсічі реальним, або вигаданим ворогам. Московія (Росія) «збирала землі» під гаслом протидії Золотій орді. Петро I об'єднав російське суспільство в боротьбі за вихід до морів. Самодержавний лад прагнув сильніше контролювати суспільно-політичне життя країни, мотивуючи протидії шкідливих для країни ідей. Традиція, об'єднання нації, для протидії зовнішній загрозі розвивалася в Радянському Союзі, що протиставляв себе імперіалістичному і капіталістичному Заходу.
І зараз в Росії популярні ідеї, що характеризують її відособленість (суверенна демократія), відмінність історичного шляху («ми не захід і не схід»), а, отже, і місії в цьому світі (центр православного світу, тобто дійсного християнства, панславізм). Зовнішня політика країни якраз направлена на зіставлення себе «загниваючому Заходу», «помаранчевим республікам», створюючи образ боротьби «сил світла» (Росія) з «силами зла» (всі інші). Звідси витікає особливість внутрішньополітичного курсу. Громадські організації і опозиційні рухи, незгодні з такою ідеологією, називаються «агентами ворожих спецслужб», нації що намагаються зберегти свою особливість і відстояти суверенітет, оголошуються блукаючими вівцями» й результатом проекту створеного іншими країнами, прагнучих зруйнувати слов'янську (читай російську) єдність.
Завдяки таким особливостям російського мислення різним політичним силам, що мають доступ до засобів масової інформації, легко маніпулювати свідомістю цілого народу. Завжди вигідно перенаправити суспільство з наболілих внутрішніх проблем на боротьбу з міфічним ворогом – джерелом всіх нещасть Росії. Мабуть «влада імущі» в сучасній Росії добре засвоїли цей урок. Практично на кожному «фронті» у Кремля є «шкідники». На релігійному – українська православна церква (київський патріархат, автокефали, греко-католики), протестантські деномінації, набираючи вплив і силу як на всьому пострадянському просторі, так і в самій Росії. У плані ідеологічного протистояння спектр «недоброзичливців» набагато ширший: від «южнорусов», що заблукали, до «єретиків-американців».
Події в Кондопоге, що граничать між протестом на засиллі іноземців і банальним грабіжом, ситуація навколо російський-грузинського конфлікту показує як не можна краще, що російський народ консолідується тільки для відсічі зовнішній загрозі, не важливо реальною або вигаданою. Росії загрожує бути дестабілізуючим чинником міжнародної стабільності і спокою, оскільки її громадяни як ніхто іншій легко попадають під вплив, не маючи можливості власного погляду на події, що протікають у житті країни. А це наслідок слабкого цивільного суспільства, де суспільний сектор і ЗМІ виступають не «четвертими і п'ятими владами», а важелями впливу в чиїхось руках.

Микола Малуха,
Голова Союзу української молоді Мурмана