Знову приходить 9 травня і знову починаються езотеричні дійства навколо цього світлого дня споминів. В якості чи не найголовніших поводирів натовпу, а тепер вже невеличких груп сивочолих ветеранів отираються комуносоціалістичні лідери, усілякі Симоненки, Грачі. В руках екзальтованих жіночок далеко запенсійного віку бачимо портрети вождя всіх народів, а тепер ще й плакати антинатовського змісту.

Тоді, 9 травня 1945 року, я першим почув з чорної тарілки домашнього радіоприймача голос Левітана. Кого в хаті розбудив, а хто вже давно порався коло печі і скотини, то теж від мене першого почув цю звістку. Батько і старший брат були на фронті. Всі мої старші двоюрідні брати і сестра теж закінчували війну десь там далеко, у Європі.

Я був зовсім малим, але мого розуміння того життя вистачило, щоб відчути той день, як, мабуть, найсвітліший день у житті мого народу. Так, якесь провидіння, таки, певно, Боже, простягнуло свою руку над моєю сім’єю. Жоден з них не загинув на фронті. Все обійшлося контузіями і пораненнями. Але світлим він був, цей день, і для тих, хто не долічився одного, двох, трьох, коли й більше з близьких і рідних. Бо знали, що то є межа, за якою вже не буде тих страшних, безжальних похоронок.

Хоча, як луна від вибуху, вони ще йшли довго й довго, але то були поодинокі випадки. Головний жах закінчився, він був позаду.

Одного я тільки не розумію: чому ми віддали на поталу цим комуністичним керманичам травневе прощання з війною і травневу ж таки зустріч з очікуванням кращої долі. Ми живемо у зовсім іншому світі, проте даємо їм можливість лізти до нас у душу зі своєю сторічною облудою. При цьому вони прикриваються, як щитом, отими простими комуністами, що й виграли ту війну. Тим же моїм батьком, тими ж моїми братами, а у деяких і сестрами. Хоча, до речі, все ж таки більше було на війні інших, безпартійних. Ось тільки кулі не вибирали свої жертви за партійною ознакою.

Вожді комуністів мають замолити гріхи своїх попередників, всіх отих Сталіних, Молотових, Маленкових. Чи ж не Йосип Віссаріонович зробив все можливе, аби пересварити німецьких комуністів і соціал-демократів у 1932-33 роках? Головна інспірація цього процесу йшла саме від ортодоксальних комуністів на чолі з Ернстом Тельманом. Це добре слугувало Гітлеру на його шляху до влади. НСДАП у своїй кампанії перманентних виборів того часу у Німеччині добре використала тему голоду в Україні. «Ви хочете комуністів? - промовляли нацисти до виборців. - Тоді ви отримаєте такий же голод, як у Радянському союзі».

Терор комуністичних лідерів у нашій країні почався чи не на другий день після жовтневого перевороту. Люду було вбито безліч, а еліти - в першу чергу. Проте те, що почалося після смерті Кірова, не мало жодних аналогів у світовій історії. Методи катівень Ягоди, Єжова і Берії були відпрацьовані ще за часів людини з «гарячим серцем і холодною головою» - Фелікса Дзержинського. Винищення, зокрема, генералітету і офіцерського складу Червоної Армії, «начсостава», як казали тоді, був чи не найголовнішою причиною поразок на початку війни.

Деякі зараз використовують блюзнірську логіку Суворова (Резуна) щодо дуже вдалого кадрового експерименту Сталіна задля зміни поколінь у військовому керівництві державою. Як це нагадує рекламу про найкращий засіб проти лупи – гільйотину. В інших воюючих арміях теж відбулася така процедура, але чисто цивілізованими методами. У німців на початку війни пішов у відставку ряд високих військовиків та програли вони війну з інших причин.

До цього часу ми належно не оцінили ганебності пакту Молотова-Ріббентропа. Цей крок, по-перше, поставив хрест на можливості створення антигітлерівської коаліції. А такі пошуки радянською стороною не тільки не робилися, а навпаки, ми всіма методами тікали від таких ініціатив. По-друге, було надано час і умови для посиленого розвитку німецької військової машини. На жоден день не зупинялася співпраця двох диктаторів і радянська складова у забезпеченні потреб німецької промисловості не зменшувалася впритул до початку війни між партнерами.

А методи, які панували в діях радянського генералітету? Перемагати саме не вмінням, а числом. Ставлення Сталіна, а звідси і його оточення, до проблеми військовополонених розв’язало руки нацистам і призвело до мільйонів і мільйонів смертей. Коли, врешті-решт, ми інакше подивилися на смерть сотень тисяч великомучеників у блокаді в місті на Неві. Ніякими стратегічними і людськими мотивами не можна пояснити цей крок радянського керівництва.

І зараз багато хто хоче виправдати деякі дії радянського керівництва, саме керівництва, а не народу в критичні часи війни. Ось і днями якийсь ізраїльський журналіст на 5-му каналі захищав мало не піврічне невтручання наших військ у жахливу різню німців у Варшаві. Бо і тоді було добре відомо, що відбувалося це тільки тому, що Армія Крайова не хотіла бути сталінським сателітом, а прагнула незалежної Польщі.

То чому ми повинні віддати пам'ять про подвиг наших батьків і дідів, матерів і сестер у руки нащадків катів, що руйнували їх життя, їхнє майбутнє. Так, відновлення справедливості стосовно молодих вояків Української Повстанської армії має сенс саме зараз, бо ще живуть деякі з них і варто вслухатися в їх аргументи. Чому це змогли зробити іспанці пактом Монклоа, а ми, українці, затято не хочемо піти одне одному назустріч? Але треба за деревами бачити ліс. І вибачити катам мільйони смертей ми не можемо.

Не Сталін виграв війну, а Іванови, Іваненки та Іванішвілі. Виграли її всупереч його єзуїтській політиці. Тому ті, хто носить на 9-те травня портрети Сталіна-Джугашвілі, паплюжать пам'ять мого батька і його побратимів.

Намагання відмежуватися від сталінської спадщини не тільки не вимагає, а потребує зробити все, щоб могили тих, що загинули, не були покинуті напризволяще. Щойно був у Львові, жив коло Личаківського цвинтаря. З сумом бачив сотні плит з прізвищами солдат Червоної Армії, практично забутих. Як владою нової України, так і панами Голубом і Мартинюком, депутатами-комуністами зі Львова.

В контексті останніх подій у Талліні хочу звернути увагу на ті ж могили у Львові. Хто придумав штучно виокремити їх за межі цвинтаря? За нашою вірою, огорожа кладовища відокремлює могили нечистих. Зневага до святинь, започаткована ще за часів Леніна, призвела до скривдження тих трьох тисяч полеглих, що знайшли свій останній притулок поруч з кладовищем на Личакові. Це ж за радянських часів започаткували поховання на площах, почавши з перетворення головної з них – Червоної у Москві – на місце всенародних свят. Хоча споконвіку пам'ять про тих, що пішли від нас, як колись підемо й ми, пов’язувалась з усамітненням і тишею. Наші червоні опоненти хочуть навіть з пам’яті тих, хто загинули у боротьбі з фашизмом, отримати дивіденди. Вони відверто нехтують тим, що переможці у війні одночасно забивали осикового кола і у труну фашизму радянського. Хай відбулася остаточна смерть через сорок шість років після великої перемоги великого народу, але почалося все тоді, навесні сорок п’ятого.
І молоді хлопці, що прийшли зі звитягою із завойованого Берліна, напившись повітря свободи, заповіли нам, своїм синам і онукам, не забувати, що власними життями і смертями вони наблизили нас до цього світлого дня – 24 серпня 1991 року.

Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ

Оглядач