Рятунок націоналізмом - 8 Червня 2007 - Український Херсон
Вт, 2016-12-06, 2:05 PM
На початок Реєстрація Вхід
Ви увійшли як "Гість"
Меню сайту
Розділи новин
Анонси [52]
Анонси подій, акцій та заходів.
Вибори 2006 [30]
Новини присвячені президентським виборам 2006 року.
Економіка, промисловість, с/г [36]
Економіка, промисловість, с/г, фінанси, кримінал.
Історія [54]
Факти, що стали надбанням історії. Дискусії довколо них.
Кримінал [2]
Кримінальна хроніка Херсона та області
Культура [64]
Мова. Музика. Театр. Кіно. Література. Мистецтво тощо.
Нові статті [7]
У цьому розділі з"являтимуться нові статті, які з часом будуть видалені з розділу новин й перенесені до розділу статей.
Політика [110]
Влада, суспільство, політика.
Портал [6]
Новини порталу: оновлення, зміни, доповнення, оголошення, прохання, звернення.
Релігія [39]
Новини з життя церков та парафій. Релігійне життя міста.
Спорт [5]
Новини спорту.
ТЕРМІНОВЕ [20]
Термінові повідомлення з України та закордону
Україна. Світ. [16]
Новини України та світу.
Українське питання [189]
Календар новин
«  Червень 2007  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
Друзі сайту
Наше опитування
Як має виглядати Меморіал "Героям Крут", який незабаром з'явиться у Херсонській області?

Результати · Архів опитувань

Всього відповідей: 286
Статистика
Новини сайту
» 2007 » Червень » 8 » Рятунок націоналізмом
Рятунок націоналізмом

Є люди, яких годиться вважати взірцем, прислухатися до їхньої думки і цитувати при нагоді їхні праці. Легендам нашого часу не слід помилятися. Але молоді завжди притаманно сперечатися, не погоджуватися з канонами і ставити під сумнів думку авторитетів. Нещодавно, на презентації книжок видавництва «Смолоскип» з нагоди 100-річчя Івана Багряного та Олени Теліги, молодь вразив виступ доктора філософії, колишнього політв'язня Євгена Сверстюка. Він залюблено відгукувався про еліту 1930-х років і заперечував існування хоча б трішки подібних сучасників. Філософ із плеяди шістдесятників вважає, що сьогодні немає націоналістів. Я не можу з цим погодитися, бо знаю таких особисто. Та невже сперечатимуся з самим Євгеном Сверстюком?

— Пане Євгене, ви справді переконані, що зараз немає живого націоналіста?

— Відбулася підміна понять. Відважного, безкорисливого, жертовного націоналізму, який виробився у 1930-х роках, зараз немає. Тоді націоналіст виходив зі зброєю проти гітлерівської і сталінської армій. І тримався саме цим духом. Міцно тримався. Підтримував інших. Сьогодні націоналістами називають звичайних людей. Дуже часто вони просто опановують патріотичну риторику. А нам бракує націоналізму на всіх рівнях. Починаючи від державного, закінчуючи звичайним громадянським.

— Ми знову не розуміємо один одного. Невже націоналізму бракує нашій культурі? Візьмімо за приклад хоча б музику, ті ж фольк-фестивалі.

— Я не хотів поставити під сумнів щирість патріотичних почувань і пісень сучасної молоді. Я намагався підкреслити саме політичний вимір. Націоналістична риторика — ворог українського патріотизму. Це профанація ідеї. Якщо за цими гаслами не стоїть особа жертовна і безкорислива, то це карикатура. Хтось там говорить про Олену Телігу, що вона більше патріотка, ніж поетка. Її поезія не є патріотичною. Вона патріотка в житті, але не навпаки. Бо більшість є патріотами в словах і віршах, а не на ділі.

— Цей «дехто» також вважає, що Олена Теліга — яскравий приклад фемінізму в Україні.

— Вона ніякою феміністкою не була. Вона терпіти не могла цього фарисейства. Ставилася з великою підозрою до тих мужеподібних жінок, які маніфестували цю свою ідею. Вона утверджувала тип жінки, яка є і жінкою, і естетично наповненою особистістю, і патріоткою. Олена втілювала цей тип повноти людського єства. Як жінка, вона відстоювала права жінки своїм позитивним прикладом і сміливістю у житті і творчості. Дуже часто затикала за пояс чоловіків-сучасників. Зокрема, тим закликом до цивільної одваги у «Партачах життя».

— У статті «Якими нас прагнете» Олена Теліга пише про новий тип жінки, якою й сама була. До неї такою жінкою була Леся Українка. Вони б здружилися?

— Вони є схожі в своєму ідеалістичному максималізмі, у відвертості. Але вони не схожі як люди. Я не думаю, що в житті вони грали схожі ролі. Олена Теліга була красивою жінкою, поряд з якою було багато гарних чоловіків, закоханих у неї. Ця проблематика була для Олени дуже трепетною. Як і в її поезії. А Леся Українка іншого типу. Вона була більше в теорії, оскільки не мала реального життя і навіть спокус не мала особливих. Тому Леся Українка втілила у «Мавці» концепції гармонійного поєднання природного і духовного в людині. Не знаю, чи вони б дружили, але з приємністю б зустрічалися.

— А з Оксаною Забужко?

— Не думаю. І не тільки на грунті феміністичному. Вони б не зійшлися тому, що для Олени Теліги слово є ділом, а для Оксани окремо є слово, окремо — діло, і зовсім окремо — особисте життя.

— Пане Євгене, чи Ваші думки часто перетинаються зі світом Івана Багряного?

— Я б не сказав, що це мій автор. Він імпонує мені як людина. Подобається його філософія вітаїзму, подобається стоїцизм понад прірвами реальності, його відвага і те, як поводився у різних ситуаціях і як міг кинути на карту своє життя. Його не вбили лише тому, що твори Івана Багряного видавалися англійською і французькою мільйонним накладом. Це була б дуже велика реклама для України. Але його дискредитували. Намагалися зробити йому нестерпне оточення через свою агентуру, особливо через ту, яка була в ОУН. Він не ворогував з ОУН. Але було дуже багато паскудних людей звідти, які били йому вікна за «відступництво», за різні висловлювання. Для більшовиків не було проблемою оточити Багряного своїми агентами. Ніхто з них не казав, що він із КДБ, що друг Судоплатова, що вбив Коновальця, Троцького, Ребета. Але казали: «Я націоналіст, а ти — більшовик». Вони його провокували, вивчали, які в Багряного вподобання. Так, як нас у лагерях. Та їм не вдавалося дізнатися, що ми любимо і чого хочемо. Якби це було відомо, то ніколи не заслали б мене в Бурятію, де сонячно. Якби знали, що я люблю сонце, то відправили б на Колиму. Ми ніколи не казали, що хочемо, любимо і які наші смаки. Перед ворогом були засекречені. Однак провокаторами аж кишіло. Багряного нищили, розпалюючи навколо чвари. Так, як вони зараз це роблять. У Театрі російської драми імені Лесі Українки йде п'єса про Василя Стуса «Іду за край». У ній Стус-актор роздумує, хто його зрадив. Там є моє прізвище, прізвища Світличного, Некрасова. У «документі», де засуджуються антирадянські літератори, кажуть, що з чемності не називають підписів відомих письменників. Ця фальшивка була запущена в 1993 році. Там були підписи Драча, Павличка і Яворівського. Тоді Яворівський подав до суду і через відповідні перевірки було встановлено, що це фальшивка. Вони заплатили 1 млн. купонів. Тепер цю фальшивку ставлять у центр подій вистави. І ті люди, які виходять з театру, думають, що Стус — страдник, а колеги зі Спілки письменників — зрадники. Люди сумніваються і думають, що такий документ існує. Нам властиво вірити.

— Яким би був урок Євгена Сверстюка у школі про Івана Багряного та Олену Телігу?

— Враховуючи нинішній характер телебачення, я б поставив кілька пісень на слова Олени Теліги. Невдовзі має вийти диск із гарним виконанням Олени Голуб і Ольги Богомолець на її слова. А ще розказав би про жінку, яка знала, що некрасива, і водночас усі чоловіки в неї закохувалися. Олена знала, але вони цього не знали. Якось вона сказала, що є щось набагато важливіше за зовнішність: «Як багато значить краса і як же мало вона значить». Багряного поставив би у такий сюжетний ряд. У 30-ті роки заарештовували дуже багато інтелігенції. І нам здається, що їх кинули в підвал, а потім на Соловки, й іншого виходу не було. А от був такий козак, який утік. Він повернувся сюди і набрався сміливості ще й в їхню «спілку письменників» вступити. Він зумів утекти, бо був відважний. Коли б я мав можливість працювати в школі, я би пішов у школу. Це дуже вдячна робота. Стільки дітей і стільки їм марнують часу і нервів, бо не знають, що їм казати.

— У 2003 році, коли готувалися до війни в Іраку, ніхто не помітив самоспалення 19-річного хлопця у Празі. У передсмертному листі він написав, що став жертвою демократичного устрою, де все визначають влада і гроші, де нікому ні до кого нема діла. Як рятуватися від подібних думок у такому віці?

— Для того, щоб захищатися від спокус, треба мати в собі сильну духовну основу. В нього, очевидно, були проблеми внутрішні. Без цього суспільство взагалі не виживе. Ми постійно жили під загрозою монгольської, татарської, польської чи російської навали. Приїжджає архієпископ Павло Алепський, який зустрічався з Хмельницьким у Києві, і розказує, як люди спокійно живуть, як з почуттям гідності ходять до церкви, які віруючі. Для нас важливий Абсолют, який присутній в житті, і ми маємо з ним зв'язок.

— Виходить, поза вірою нема сенсу в житті людини?

— Поза духовним стрижнем, який з'єднує людину з Творцем, сенсу немає. Але те, що ми робимо, пов'язано з його наказами. Бог не вимагає любові до себе. Він вимагає любові до ближнього, те і буде любов'ю до нього. Якщо ти любиш себе, то й любиш свого ближнього і свій народ. Бог вимагає розбудовувати життя. Протестанти прекрасно використали ці настанови. Через те суспільство, де діє протестантська церква, дуже добре організоване. Православна церква більше вдається в обрядовість і менше працює над людиною.

— А що треба змінити?

— Треба себе оновити, в рамках віри структурувати і підіймати. Я родом з волинського села, де половина жителів перейшли до протестантів. Віру вони оновили, але залишилися такими ж, як були. Треба очищувати суспільство. Мене часто мучить, що я все життя змушений бути «асенізатором». Воював з більшовицькими фальсифікаціями в літературі, які засмічували наші святині, імена. З Шевченка зроблять атеїста, з Франка — каменяра, який «закликав до соціалізму». Створювалася каламуть. І за вільне мислення я отримав 12 років. Але й зараз треба знову писати про «бліду поганку в тонкій обгортці». Очищувати словом — це одна із форм. Інший спосіб — це коли дівчина курить і кидає недопалок на тротуар, а дідок піднімає його і викидає на смітник, щоб вона бачила. Ми живемо в штучно забрудненому світі. Росія — дуже скаламучена. Ослаблюючи сусіда, вона ніколи не думала над тим, що вона і себе отруює. Жодна країна не дозволила б бандитської Жовтневої революції з розстрілами на вулиці. Як казав Булгаков, руїна починається не в житті, а в голові. Людина бачить пісуари, але не користується ними. Той, хто це розуміє і дає іншим це зрозуміти, є якоюсь мірою асенізатором. Якщо я хочу добре жити, то хочу, щоб мої сусіди зверху і знизу були порядними людьми, це мені вигідно. Росії важливо розкласти Грузію і Україну. Жодна країна не повинна хотіти, щоби сусідові було погано. Нині вони патологічно надуті своєю гординею, змішаною з комплексом меншовартості. Там немає елементарної стриманості, щоб звернути на правильний шлях.

Мене хотів застрелити демобілізований «визволитель», коли я був у 8-му класі. Він хвалився, що як був танкістом, врізувався в колону німецьких військовополонених і чавив їх. Я кажу: «Чим ви хвалитеся? То ви ж злочинець!» А він: «Ах ти гадьониш! Фашист!» Шкодував, що не мав при собі пістолета... Війна дуже багатьох покалічила. Спробуйте з таким чоловіком про щось поговорити. Він завжди зводитиме розмову на слизьке. Бо немає ладу в душі, тому сповзає на негативний спосіб мислення.

— Виходить, ці люди не навернуться в інше річище? Як їм підказати, що, поза сумнівом, є ще й оптимістична віра?

— Позитивний приклад — це є добрий спосіб. Вчення Христа є вчення прикладом. У будь-якому середовищі має велике значення позитивний приклад і мало впливає повчання. Треба спробувати створити їм здоровіший клімат. І допомогою є слово, добре слово.

— Але ж люди, як правило, не хочуть говорити про добрі, позитивні вияви культури. Їх більше цікавить бруд політики, про який спокійним словом не говоритимеш...

— Скільки пам'ятаю, люди завжди говорили про політику, бо там ніколи не було пуття. Так як людина хвора говорить про свою хворобу, так наше суспільство говорить про політику. І переключитися на щось інше їм важко, бо не звикли. Великою мірою це інерція старих часів. Люди хочуть йти до світла. Націям треба показати це. Добра традиція запрошувати в телепрограму опонентів. Але коли запрошують Нестора Шуфрича і Тараса Чорновола, то від цього смердить. Хоча використана та ж модель діалогу. Коли політик говорить про свої цілі, наміри і роботу, то я буду його слухати. Але коли зразу проти президента, то виникає сумнів, чи в нього є цілі, крім того, про що він говорить. Дуже швидко на цьому засвітився Тягнибок. Зараз чи не всі націоналістичні угрупування під контролем чужої спецслужби.

— Але мусить бути молода націоналістична партія, яка змінить цю ситуацію.

— Вона вже є. І ми її чекаємо. Будуть все ворохобити, чинити роздори... Людина має бути скрізь сильною. Життя мусить бути боротьбою. Має бути відторгнення навіть близьких тобі людей: за принципом «не мир, а меч», бо інакше може статися примирення грішного з праведним.


Розмовляла Ольга ЖУК.

"Україна Молода"

Категория: Українське питання | Переглядів: 748 | Додав: kherson | Дата:
Всего комментариев: 5
5  
Головне, щоб результати праці бачили инші й щоб вони були спрямовані на благо инших, а не своє

4  
Правда. Головне - бачити результати своєї праці.

3  
Знаєш, Тарасе, тут можна посперечатись. Націоналізм народжується там, де триває боротьба. Нам на сході є за що боротись, захід же почуває себе більш безпечно. А дарма

2  
Найбільше його не стачає тут - на ПІВДНІ ТА СХОДІ.

1  
Нам не вистачає націоналізму як повітря. Дієвого, чинного, жертовного НАЦІОНАЛІЗМУ.

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz