Феномен Півдня в Помаранчевій революції - 2 Жовтня 2008 - Український Херсон
Сб, 2016-12-03, 3:45 PM
На початок Реєстрація Вхід
Ви увійшли як "Гість"
Меню сайту
Розділи новин
Анонси [52]
Анонси подій, акцій та заходів.
Вибори 2006 [30]
Новини присвячені президентським виборам 2006 року.
Економіка, промисловість, с/г [36]
Економіка, промисловість, с/г, фінанси, кримінал.
Історія [54]
Факти, що стали надбанням історії. Дискусії довколо них.
Кримінал [2]
Кримінальна хроніка Херсона та області
Культура [64]
Мова. Музика. Театр. Кіно. Література. Мистецтво тощо.
Нові статті [7]
У цьому розділі з"являтимуться нові статті, які з часом будуть видалені з розділу новин й перенесені до розділу статей.
Політика [110]
Влада, суспільство, політика.
Портал [6]
Новини порталу: оновлення, зміни, доповнення, оголошення, прохання, звернення.
Релігія [39]
Новини з життя церков та парафій. Релігійне життя міста.
Спорт [5]
Новини спорту.
ТЕРМІНОВЕ [20]
Термінові повідомлення з України та закордону
Україна. Світ. [16]
Новини України та світу.
Українське питання [189]
Календар новин
«  Жовтень 2008  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Друзі сайту
Наше опитування
Як має виглядати Меморіал "Героям Крут", який незабаром з'явиться у Херсонській області?

Результати · Архів опитувань

Всього відповідей: 286
Статистика
Новини сайту
» 2008 » Жовтень » 2 » Феномен Півдня в Помаранчевій революції
Феномен Півдня в Помаранчевій революції
     Дедалі більше дослідники явища Помаранчевої революції заглиблюються в особливості розуміння і методів поведінки т. зв. „біло-синьої фронди”, до якої безапеляційно відносили на початку усі регіони Південно-Східної України, оскільки на всіх трьох турах виборів в результаті в областях Півдня і Сходу отримував перевагу В.Янукович. „Після кожного туру виборів одним із засобів змалювання чорно-білої (себто синьо-помаранчевої) картини реґіональних симпатій, - пише Андрій Портнов, - були двоколірні мапи, на яких Україну красиво поділено навпіл за принципом більшости голосів, які певний кандидат здобув у певній області. І несуттєво, що в Херсонській області результат був майже рівний, в Луганській абсолютну більшість здобув Янукович, а в Дніпропетровській, попри загальну перевагу Януковича, за Ющенка проголосувало 650 тисяч людей, або понад 30%” [16].

      Врешті поволі почали усвідомлювати, що проголошувані раніше різноманітні теорії про той чи інший поділ України настільки протирічать одна одній, що потребують поважної ревізії, перегляду, або навіть відкинення. Якщо ще кілька років тому нормальним було згадувати про ментальний поділ за Гантінґтоном, котрий пробігав Збручем як кордоном поміж православ’ям і католицизмом (греко-католицизмом), то один із цьогочасних українських інтелектуалістів називає цей підхід „тупо взятим критерієм” [15]. Під час революції „прогресивно настроєна інтеліґенція”, а за нею і іноземні обсерватори, захоплені прилученням до помаранчевої зони Києва і Центральної України, активно почали формувати нові теорії. Якуб Кумох цитує одного з західних журналістів, схильних нерідко до спрощення та поверхневого бачення ситуації: „Тріщина поміж проєвропейським Заходом і проросійським Сходом - то не результат останньої виборчої перетасовки. Той розлам був на Україні завжди. Серединою України біжить кордон поміж європейською цивілізацією та східною” [17]. 

      Вираз „східна цивілізація” вжито тут хоч у пом’якшеній формі в порівнянні до інших окреслень, як наприклад „Дике Поле”, але по-суті нічого не означає, коли згадати, що Південь і Схід заселялися останні 200-300 років. В Польщі активно почали впроваджувати тезу, що саме фактор перебування „помаранчевих теренів” в давній (І-й) Річпосполитій призвів до утвердження і збереження традиції демократичних цінностей і перемоги В.Ющенка. „Те, що тоді було Україною (за часів Б.Хмельницького), підтримало Ющенка, а те що залишилось на потім, - зневажливо пише згадуваний польський журналіст Кумох, - Януковича” [17]. Більш ґрунтовно підходить до проблеми даного поділу Домінік Арель. На його думку, різниця криється у різних поглядах на питання національної ідентичності: „Українці центру та заходу мають чіткішу візію своєї ідентичности, а глибше почуття солідарности посилює їхню здатність до колективних дій. Східні українці називають себе українцями, але не так само, як західні. Тут, для простоти, «східні» означатиме східних і південних, «західні» – центральних і західних українців? - не забуває уточнити дослідник. - Східні українці, на відміну від західних, не сприймають ідентичність як щось виняткове. У совєтський період вони почувалися водночас українцями й совєтськими громадянами” [2]. До цієї думки ми більш схильні прислухатися, якби вона теж однозначно не відсікала однієї України від іншої і не повторювала раніше витворюваних поділів.

      Досить трафно щодо цієї проблеми висловився на зорганізованій часописом „Критика” дискусії історик Ярослав Грицак: „Щоразу, коли вкотре чую про «дві України», рука тягнеться до клавіатури комп’ютера, щоб писати чергову відповідь, а сам із сумом думаю: «Яка колосальна трата часу!». Немає ані двох Україн, ані двадцяти двох Україн, а є одна Україна. І кількість менших Україн, що їх кожен із нас хоче запхати в одну велику Україну, залежить від політичної злободенности й академічної сумлінности. Образ «двох Україн» може серйозно «продавати» той, хто нічого крім Львова і Донецька, Галичини і Донбасу не може чи не хоче в Україні бачити” [15]. Помаранчевому Києву та усім гордим за свою столицю і врешті витворену проукраїнську більшість в державі Україна приємно було усвідомлювати, що фронда знаходиться „десь на Півдні і Сході” - вони поблажливо віддавали Януковичу „хай не 15, але таки 10 мільйонів підтримки”. За вдалим  порівнянням М.Мінакова, в часі революції в уявленні помаранчевих їх діалог із фрондою виглядав часто як діалог доброго борщу з баландою [12].

      Проф. Степан Вовканич, розуміючи складність витвореної медіями прірви поміж прихильниками Ющенка і Януковича пише: „...нібито зрозуміло, що вибори не не поділили Україну, а лише ілюмінували ареали, де морально та інформаційно і досі, на жаль, легше втовкмачити зазомбованій спільноті підступно-пропагандистську мімікрію чи чергову брехню” [5]. Однак приємно було визнавати свою більшість, нехай у кінцевому випадку на рівні непевних 52%. Найбільше тішилися перемогою національно-демократичних сил в Галичині, де почали говорити про „поширення Галичини на Наддніпрянщину”. Лиш по усвідомленні внутрішньої трагедії мільйонів „проянуковичівців” галицькі інтелектуали розпочали розмову на тему „Як нам не втратити Донбас”. Затятий прозахідник Юрій Андрухович переймається на шпальтах „Критики”: „Як „їх” позбавити цього відчуття [програшу - Р.К.]? І водночас, як „нам”, рятуючи „їх”, самим уникнути маніпуляторства [...]? Як укотре не підмінити справжнього діялогу монотонно-бравурним скандуванням „Схід і Захід разом!” [1, 2].    

      І тут помічаємо знов-таки тенденцію галицького місіонерства, котре, поділивши українців на „нас” і „їх”, не хоче побачити прошарок „нас” поміж „них”, якому треба було в часі революції приділити якнайбільшої допомоги як найлижчому до „них”. Бажання бачити себе більш „українськими” і більш „демократичними” за „москалів на Донбасі і в Новоросії” (раніше було „за Збручем” призводить до того, що цей новостворений поділ закріпиться на історичних мапах і з часом нікому буде доводити, що „все насправді було не так”. „Брак перехідних кольорів на цих мапах у чомусь відповідає тезам про неабсолютну перемогу Ющенка (даруйте, а на яких виборах у демократичних країнах світу переможець здобуває абсолютну перевагу? - питає А.Портнов)” [16]. То чому ж досі не з’явилися мапи, котрі - нехай як може жартома висловився останньо М.Рябчук, виявили би ті „двісті двадцять дві України”?

      Пояснення „бо проросійський” щодо того, чому в нашому регіоні переміг Віктор Янукович ніби й пояснює дещо в намірах східняків і південців в голосуванні, але одночасно вимагає досить поважних застережень, щодо того, що ж власне вкладається у цю „проросійськість”. Російський політолог Станіслав Белковський, відкидаючи тезу Владіміра Путіна про необхідність захисту інтересів під час помаранчевої революції величезної кількості росіян в Україні, сказав в інтерв’ю „Радіо Свобода”: „Мешканці Сходу України все-таки вважають себе за громадян України, а не Росії, і Владімір Путін, мабуть, не має належного чи коректного уявлення, як воно є. Так, Схід і Південь України – це реґіони, які голосували за Віктора Януковича, відстоюючи своє право на культурну ідентичність, право на власну ментальність, право не опинитися під пресом уніфікації. Але вони вважають себе за частину саме України, а не Росії, і з цього огляду жодного розколу не буде. Вони залишаться громадянами України, якщо громадянство України даватиме певні переваги в узаєминах із Євросоюзом, то це буде таким самим добром для мешканців Сходу й Півдня України, як і для мешканців Заходу України” [3].

      Хоч за гарними словами російського громадянина відчуваємо реалістичний підхід політолога до ситуації, що склалася. Психолог Олександр Лах, згадавши черговий раз про задурманеність мешканців „біло-синьої України” неправдивістю медій, а особливо російських, підкреслює, що саме вони спричинилися до того, що за цих умов у свідомості людей виник когнітивний дисонанс — розкол між переконаннями і ціннісними орієнтирами та дійсністю (у даному разі — ілюзорною). Такий стан характеризується тривожністю, агресивністю, психологічною пригніченістю. На цьому тлі свій кандидат сприймається як єдина надія на світле майбутнє, а декларована ним як головна мета стабільність трансформується у впевненість у завтрашньому дні” [11]. Окрім того після 21-го листопада вони зрозуміли, що опинилися в меншості і в опозиції до інших регіонів, чого раніше не спостерігали. „Заворушення Донбасу, Таврії і Новоросії було фрондою тих провінцій проти центру, які усвідомлюють собі свою небажану й невиправдану навіть для самих себе окремішність”, - пише М.Мінаков [12].

      Як досить вдалим винаходом табору Януковича, що витягнув його позиції на досить високий рівень, так і фактором, що його погубив в загальнодержавному масштабі, була його ставка на регіоналізм. „З масових настроїв помаранчевих індивідуальна свідомість черпала такі цінності, як національна єдність і гідність, та ідентифікувала себе як патріота України. А свідомість людини біло-блакитної маси визначала її як „донецьку” або „кримську” і вимагала „не ставати на коліна, не поступатись чужим, не зраджувати своїх” [11]. Деякі скажуть, що досить дивним було б закидати представнику Партії Регіонів подібний підхід, але як кажуть „регионализм регионализму рознь”.

      Янукович в цих регіонах переміг, оскільки досить великим авторитетом в цих регіонах досі користуються радянські цінності, і пояснюваний на якомусь підсвідомому рівні страх перед „бандьорами” і „американцями” здомінував. Вдало як на загальну концепцію ставки виграшу Януковича з допомогою Сходу (і як гадалося - Києва) було використано його табором протиставлення західняків як націоналістів. Малопояснювана в наших часах ненависть до „бандерів” і далі певнить свою чорну роль розколювання України. Що вражає - багато нащадків західняків, що трапили різними шляхами на Схід аби не виділятися з сірої маси представників радянсько-колгоспного менталітету, перейняли його і виказують до своїх земляків по корінню ще більшу відразу. Причому, як би втішився Степан Бандера, коли б дізнався, що в свідомості східняків територія „Бандерштату” починається десь з земель Вінничини і Черкащини. Асоціативне з західняками звернення на пан/пані досі асоціюється з образою честі й гідності, краще вже „гражданін” („мужчина”) чи „женщина” („дєвушка”), хоч що таке справжні громадянські права, наше суспільство давно забуло, а з визначенням різниці між двома останніми завжди чомусь виникали проблеми [9].

      Студентка з Миколаєва Крістіна Бердинських так оцінює біло-блакитний вибір більшості земляків: „Ті хто голосував за В. Януковича, ясна річ, у всіх своїх бідах звинувачують В. Ющенко. Якщо відключили світло, чи у будинку немає гарячої води, то хто винен? Звісно новий Президент. Нікого не хвилює, що новий уряд ще не сформований і діє, хоч і відставлений, але уряд В. Януковича, що Президентом поки, що є Л. Кучма. Багато, так званих «маргіналів», тобто тих, хто з прихильників одного з кандидатів перетворився на байдужу до політики особу, мотивуючи це тим, що хто б не прийшов до влади, до життя і добробуту окремої особи йому байдуже. І навіть, якщо мова йде про стратегії розвитку, то на кращий бік мало, що зміниться, лише у гірший” [4].  

      Подібно оцінює характер градації політичних поглядів східняків і південців також Мирослав Попович: „Схід і Південь України не так просто мотивуються у своїй політичній поведінці, як це може видатися на перший погляд. Радше це може бути певна індиферентність і відсутність політичного смаку до демократії, пов'язаного, я думаю, з тим, що це індустріальні райони України, які найбільше деформовані за останні 10 років, де найбільше людей втратили роботу і де мало перспективи. Більшість людей виходять із вузького прагматизму. Я не кажу за тих, хто підтримує Януковича, - так само, як би вони підтримували команду „Шахтар” на якому-небудь футбольному матчі. Розуміння того, що стоїть за цим, на превеликий жаль, відсутнє саме там, де вирішується доля” [14]. Іншими словами, менталітет януковичівців представляє собою яскравий приклад переваги одноденності над перспективою, близької вигоди над дальшою, спокійного "існування" над дієвою активністю.

      Однак саме така відсторонено-пасивна позиція більшості на Півдні і Сході гартувала свідомість помаранчевої меншості. Ситуація в Харкові, яку описує О.Коцарєв, була характерна для більшості обласних центрів на Півдні і Сході: „Через «рівномірність» розколу харківські мітинґи були гучніші від київських, хоч і в багато разів малолюдніші. Помаранчеві харків’яни завжди мусили зважати, що навпроти стоять опоненти, котрих треба перекричати" [10]. „Нашого міста не впізнати, - оцінювала події в Херсоні колежанка зі студій Юлія Іванова, - всі сваряться, в тролейбуси неможливо зайти, аби не трапити в дискусію, - справжня революційна ситуація”. На одному з інтернет-форумів дописувач з Нової Каховки переконував: „Тут зовсім не небезпечно бути за Ющенка :))) Тут караванами таксі їздять цілими днями. Один караван з помаранчевими стрічками, інший - з біло-блакитними. Дерева щотригодини „перевдягають”” [22].

      Згадувана студентка Миколаївського держуніверситету ім. П.Могили, відповідаючи опонентам, висловила переконаність, що „...можливо мій матеріальний стан не хвилює нікого, крім мене особисто, можливо лише через десятки років я відчую якісні зміни у українському суспільстві, але я відмовляюся визнати те, що, якщо я можу вільно висловитися, сперечатися, непогоджуватися, то це мінус. Ніхто не примусить мене не бажати моїй країні найкращої долі, я, просто, відмовляюся вірити у погане. А песимістично налаштовані люди зарано «вирили для себе могили», хвилюючись, що Україну захоплять американці і знищать все навкруги. Позитивні зміни прийдуть і це не плід фантазій окремої студентки, а реальний прогноз політичної ситуації” [4]. 

      З завершенням бурхливих подій листопада-січня 2004/2005 свідоміші прихильники Януковича услід за своїм лідером кинулися приміряти роль опозиції. Не лише з проянуковичівськими партіями існує інтелектуальна проблема, є вони опозицією чи ні, але теж з їх адептами, котрі з інтеграторів з Росією перетворилися чомусь на євроінтеграторів - їм, мовляв, це вдалося б ліпше, ніж ющенківцям. Уривок з форуму, який зараз наведемо, спершу важко навіть ідентифікувати, якби не характеристичні помилки в українській мові: до революції таку риторику використовували помаранчеві, після неї - біло-сині.

      Тож - роздуми біло-синьої людини з Півдня (стилістику збережено): „...що-то я не бачу, щоб Ющенко „поступово виполняв свію програму”. Ні, він не буде думати про те, щоб зростал рівень економіки, він зараз почнеть свії репресії та інші кримінальни дії. Я так вже і не зрозумів, як це можліво було вкрасти золотовалютні резерви Національного Банку... За це, я так розумію, треба буде ще і відповідати. Ось чому я твердо упевнений, що Ющенко - це перемога Сполучених Штатів, а Янукович зміг би зробити Україну дійсно незалежною від кого б то не було. З Януковичем Україна вибрала би європейський, самостійний шлях, а не тот кримінальний, який в нас є сьогодні. Тому товариші, ми своє діло просрали. Увесь Південь своє діло просрав. В нас немає народного президенту. І стовідсотково на виборах-2006 я, як представнік молоді, буду обирати Януковича” [23].

      Згідно даних соціологічного дослідження, проведеного по 100 днях урядування нового Президента Київським міжнародним інститутом соціології, опублікованих в тижневику „Дзеркало тижня”, на Півдні підтримувало нову владу майже вдвічі більше людей, ніж на Сході: на Півдні - 42,3%, на Сході - 22,7%. Негативно оцінювали її діяльність найбільше на Сході - 35,4%, на Півдні - 17,3%. Позитивну тенденцію відзначали 39,6% жителів південних регіонів країни, 55,7% - Центра, 66,9% - Заходу, але лише 19,9% - на Сході країни.  Варіант відповіді про те, що тиск на опозицію став сильніший, ніж коли представники нинішньої влади самі були опозицією, одержав підтримку 19,8% учасників опитування (Схід - 47%, Південь - 22,9%) [21]. Як бачимо, „донецький” фактор відобразився на процентному відношенні усього Сходу, в якому О.Коцарєв прагне віднайти „український Близький Схід” Харкова, і до якого лиш в часі виборів трапив раніше центрально-український Дніпропетровськ.  Наше ж завдання - відшукати причини напівпомаранчевості Півдня в часі революції.

      Результати виборів 2004 року для багатьох відкрили нову розстановку сил в Україні і примусили більше уваги приділити терену, про котрий говорити до останнього часу, за вдалою заувагою М.Мінакова, було „незручно”. Якщо до цього моменту статті я ще вживав поруч слова Схід і Південь, то далі надамо увагу різниці поміж цими регіонами України. Взагалі дивує ситуація, коли дослідники проблеми услід за ототожненням результатів виборів з колективною психологією мешканців Сходу і Півдня (що вже само по собі є недопустимим, якщо брати принцип узагальнення), беруться пояснювати цю психологію послуговуючись критеріями лише щодо одного з регіонів. Приміром у того ж Андруховича зустрічаємо вислів „індустріяльно-пролетарські південь і схід України” [1].

      Якщо і відшукати на Півдні індустрію, то її буде набагато менше, ніж на Заході України, про який галичанами прийнято жалісливо згадувати як про сировинний придаток до решти України. Або теж Мирослав Попович, нарікаючи, що саме Східна Україна (у широкому понятті) найчастіше є вирішальною в різного роду рішеннях державної ваги пояснює це тим, що „за густиною населення схід і південь набагато перевищують усі інші регіони” [14]. Якщо щодо Сходу, а найбезпосередніше до Донбаського басейну, що перетинає з північного заходу на південний схід частину Дніпропетровської, Донецьку і Луганську області (зауважмо, знов-таки без північної частини останньої - історичної Слобожанщини) ще можна застосувати це пояснення, то щодо Півдня, даруйте, ажніяк. Поза обласними центрами на чолі з Одесою в регіоні немає великих міст. На Херсонщині наступне після Херсона велике місто Нова Каховка налічує 100 тис. жителів; на Миколаївщині і таких відшукати годі. Відстані між сільськими населеними пунктами від кількох до кільканадцяти кілометрів.

      Цей трохи наївний географічний екскурс роблю не для того, аби змусити інтелектуалів поглядати час від часу на мапу України (що само в собі є корисним), а тому, що за невеликими географічними огріхами деякі допускаються теж цивілізаційних. Приміром, в питанні історії розвитку і заселення Півдня і Сходу, які, на мою точку зору все ж мали більше різниць, ніж подібностей, більшість все ж намагається викреслити оте „Дике Поле” як спільність, протиставивши її решті „автентичної України”. Як на мене, різниця є очевидною. Схід (а точніше регіон Донбасу) розвивася і заселявся з засади економічно-промислової доцільності (згадаймо лишень історію самого Донецька, в початках Юзівки - робітничого селища навколо металургійного комбінату), а Південь - спираючись на розвиток причорноморської торгівлі. І якщо вже самі умови шахт і заводів унеможливлювали вільний розвиток особистості, то торгівля сама в собі завжди розвиває паритетність і взаємоповагу.

      А.Портнов згадуючи про основні положення книги японського дослідника Гіроакі Куромії «Свобода і терор у Донбасі», відзначає, що „природні умови степу, помножені на нещадну експлуатацію робітників, відсутність мінімальної соціяльно-культурної інфраструктури й, водночас, відкритість шахт до прийому всіх утікачів, незалежно від їхнього минулого, і специфіка шахтарської праці (під землею постійний нагляд за робітниками просто неможливий) якраз і створювали загальний клімат” [16]. Визначальними в цьому „кліматі” були брутальна сводода і вседозволеність. Подібну історію переживає досі Нижня Сілезія в Польщі, де по депортації німців новоприбулі поселенці не трактували поважно ані свого там перебування, ні праці. Тому проблеми з безробіттям, алкоголізмом, злочинністю позостають до сьогодні актуальними для цього краю.

      Повертаючись до Півдня України, зазначимо, що принцип заселення Півдня представниками різних націй формував як національну терпимість, так і нову систему цінностей, в основі якої лежали ринково-економічні відносини та особиста свобода кожного. Український елемент в цьому процесі відіграв ключову роль [8]. Відразу відповідаючи на можливі закиди щодо багатонаціональності Донбасу візьмемо для прикладу Одесу і Маріуполь. В Одесі попри винищення єврейського елементу, радянські нівеляції молдаван і румунів можна ще відчути колорит говірки і ментальності цього приморського міста. Натомість в Маріуполі, незважаючи на його славу як грецької столиці України, важко почути іншу мову, ніж колоніальний люмпен-варіант російської. „Азовсталь” доповнює цілість колориту.

      В тій же Одесі поняття про дискусію і плюралізм думок мешканці міста набувають разом з молоком матері. Тому коли хтось і написав при залізничних коліях головного вокзалу „Рыжие, вон из Одессы!”, то з принципу мусила б знайтись хоч одна людина, котра з даним гаслом не погодилась би. А відомо, що набралося біля третини мешканців. І хоч спільним у дискусії одеситів і донеччан є безапеляційність своїх арґументів, то навіть в цьому видається, що одесити принаймні захочуть вислухати доведення протилежної сторони (з меркантильних міркувань, звичайно), а щодо „донецьких”, уособленням ментальності яких в певному моменті стала Людмила Янукович, доводиться сумніватися.

      Ще одним каменем спотикання та ототожнення Півдня і Сходу є нібито тотальна російськомовність даних регіонів. Проф. Степан Вовканич відносить це переконання до факторів, що сприяли зазомбованості „синьо-білих”: „Це масове, починаючи з садочка і школи, втовкмачування, що російськомовна культура, мас-медіа, література — вищого рівня; що еліту твоєї нації світ може пізнати лише через „вєлікій и могучій русскій язик”; що без „старшого брата” про Україну не може бути й мови; що Південь і Схід твоєї країни розуміє президента чи кандидата в президенти тільки російською мовою, хоча перепис свідчить, що в кожній області України ми поки що є у більшості” [5]. Однак з цією більшістю, як всім відомо, не все так просто.

      По-перше, помаранчева революція показала, що даний фактор не був визначальним в виборі, - А.Портнов називає „принаймні некоректною” асоціацію „проросійськості” з браком національної перспективи на цих теренах [16]. А по-друге, якщо глянути глибше, то виявиться, що починаючи з ряду містечок середнього рівня на Півдні в перевазі побутує невмирущий суржик, а по селах і більш чиста українська мова. Якщо пригадати собі, що саме на Півдні функціонували господарчі системи 9-ти Запорізьких Січей, що передбачали заснування невеликих хуторців-зимівників, більшість з яких в тій чи іншій мірі існують на мапах і тепер, вигадки про Дике Поле стануть смішними. Саме з зимівників виводиться родовід Євгена Маланюка, Яра Славутича та інших досить відомих для національного руху діячів.

      Основу теперішньої Херсонщини в ХІХ столітті склали переселенці з Полтавщини, Київщини і Чернігівщини. Навіть у селах, заснованих росіянами, домінує південний варіант української, котрий херсонським філологом Володимиром Демченком віднесено до розряду койне, - мови новозаселеного регіону, витвореної під впливом кількох чинників. В моєму рідному селі найдавніші родини мають прізвища Міхєєви, Мітюхіни, однак говорять українською із легким „аканням”, оскільки були зукраїнізовані прибульцями з Поділля і Волині. В українізованих селах колишніх російських старообрядців, приміром, в Новотроїцькому районі кажуть, приміром: „Па гароду пахадила і капусту пасадила”. 

      За радянських часів владою здійснювалося активне переміщення сільської людності, що сприяло перш за все популяризації українських  традицій, мови та політичних ідей. Приміром, до заснованої росіянами Демидівки на півночі Херсонщини в 50-х роках депортовано ціле проупівське село з Івано-Франківщини, тепер російську говірку вживають лише старенькі бабці, до яких і приїздять на експедиції дослідники з обласного центру. Село Зміївка над Дніпром колись було заселене шведами й німцями. По їх депортації як фольксдойчів радянська влада привезла сюди бойків з трьох сіл на нинішній території Польщі. На сьогодні вони збудували поруч з діючою протестантською кірхою православну церкву Київського Патріархату і... греко-католицьку церкву. Неважко здогадатися, за кого голосувало це село.

      Хоч говоримо про другорядність значення мови в виборчому процесі 2004/2005, мовна карта постійно розігрувалася і певним чином відображувалася на свідомості її носіїв - чи то російськомовних, чи україномовних. І тут у виграші виявилися знов національно-демократичні сили, оскільки саме консервативне україномовне село стало у більшості за Ющенком. Домінік Арель відзначає, що якщо в перерві поміж турами і відбулися якісь поважні зміни на Півдні і Сході, то саме у сільській місцевості [2]. Хоч населення степових сіл не є великим, саме воно, на думку херсонських дослідників, було в аванграді перемоги Ющенка в 186 виборчому окрузі, до складу якого входить Білозерський сільський район і один із районів м.Херсона [6]. З погляду поділу на округи цей терен був єдиним помаранчевим анклавом в синьо-білій домінанті Януковича. Але коли розглянути поділ по районах, то помаранчевий колір переважить також в Голопристанському і інших районах Херсонщини.

      Феномен Білозерського р-ну пояснюють великою кількістю налаштованих на суттєві ринкові зміни громадян, що займаються городництвом і активно торгують своєю продукцією в прилеглих містах. Другим фактором є те, що серед мешканців Білозерщини є багато переселенців з західних областей України (що характерно не тільки для цього району, а й для інших, про що згадувалося вище). В Херсоні і області таким чином перетнулися політичні інтенції представників різних лінґво-етнічних груп [6]. Так чи інакше, мова і національні переконання змусили велику частину теперішнього населення Півдня протиставитися проросійському кандидатові і проголосувати за В.Ющенка. Вперше, за словами Д.Ареля, націоналістичні тенденції зіграли демократичну партію, і тим здобули більше голосів. „Якщо Україна тепер прямує до відкритого суспільства, то значною мірою завдяки силі її націоналізму”, - вважає він [2].

      Якщо комусь може видатися дивним або смішним розумування про націоналізм по відношенню до українського Півдня, той помиляється. Українська національна ідея мала на Півдні, і зокрема на Херсонщині, про яку з суб’єктивних і об’єктивних причин доводиться говорити найбільше, завжди сильні позиції. Саме на сценах Херсонської губернії вперше були поставлені п’єси корифеїв українського театру. Революція 1917 року збирала в містах Півдня багатотисячні мітинги під синьо-жовтими прапорами, до 1924 р. успішно розвивалися парафії автокефалії, найбільш успішно в порівнянні до інших регіонів протікала політика українізації. Південь України є батьківщиною Дмитра Донцова, ідеолога українського націоналізму, Миколи Куліша, автора безсмертного „Мини Мазайла”, Миколи Аркаса, одного з найвідоміших українських істориків [8].

      Допомаранчевий Херсон на зламі тисячоліть також являв собою цікаве явище з погляду дослідників націотворчих процесів. Більшість друкованих видань зберегли двомовність на своїх шпальтах, що в умовах Півдня виглядало ззовні дивиною, бо усі київські двомовні видання (як „День” чи „Дзеркало тижня”) присилали на цей терен лише російськомовні варіанти. Деякі з цих газет зберегли певну незалежність і були рупорами опозиції: „ВіК. Час. Події. Люди” (видання партії Громадський контроль), „Вгору” (видання спілки журналістів Херсонщини), та інші. Місцева телерадіокомпанія „Скіфія”, йдучи  в ногу з часом, заснувала україномовну FM-станцію „Таврія”, оглядаючись на яку й інші місцеві станції використовували українську на паритетних засадах.

      Електорат Ющенка на Півдні виявився набагато енергійнішим та затятішим, ніж пасивна більшість. Вже в перші дні маніфестацій в Херсоні збиралося біля 2 тис. прихильників Ющенка (22-23 листопада), в Одесі 5 тис. [13], тоді коли найбільшим мітингом в Херсоні на підтримку Януковича за часів фронди 16 січня було зібрання 300 осіб [19]. Один із мешканців Запоріжжя висловив на інтернет-форумі власне здивування, що перейшло в захоплення: „Запоріжжя чесно 2 тижні було помаранчеве. Я навіть не очікував такого підриву” [20]. Відкрите афішування власних помаранчевих симпатій пробудило багатьох мешканців південно-східного регіону. З величезним захопленням про рідний Дніпропетровськ пише А.Портнов, а про Харків О.Коцарєв.

      Слід віддати належне також локальній владі на Півдні, котра не підтримала активно ідею сепаратизму, і попри позірну величину зали в Сєвєродонецьку, переповненої фанатичними „біло-синіми”, представників Півдня там майже не було. Цей факт був очевидним навіть для іноземних журналістів: „До планів Донецька, Харкова і Луганська не долучаться теж скорше за все інші східні регіони, - писав до Польщі Якуб Кумох. - Навіть заселений у більшості етнічними росіянами Крим не підтримав найбільш радикальних планів сецесії. Тримільйонний півострів має вже автономію і не прагне пхатися в авантюру, котра може закінчитися позбавленням того статусу” [18].

      Один із спостерігачів від Польщі, представник української громади в цій країні публіцист Петро Андрусєчко, котрий побував на всіх турах виборів, в тому числі в Запоріжжі і в Донецьку, переконаний, що в жодному разі не можна говорити про той поділ України, який нам представляє голосування по областях. Неприємно його вразив лиш Донецьк, натомість в оповіді про Запоріжжя захоплено згадував відданість і сміливість голови комісії на його дільниці, директорки школи, котра не дала сфабрикувати вибори в своїй комісії і буквально з боєм здала бюлетні. Донбас представляє собою, на думку Андрусєчка - найбільш вражений постсовєтським ніґілізмом простір, що вимагає негайного громадянського лікування [7]. 

      Тому коли Д.Арель до проміжного регіону відносить „маленький Херсон”, то на мій погляд, вартувало б долучити цілий Південь, оскільки ментально області Північного Причорномор’я (окрім Криму) є дуже подібними, і та невелика різниця, котру вони показали по відношенню одна до одної, незабаром зітреться. Арель вважає, що херсонський регіон в цих виборах виконав роль того буфера, яким було Правобережжя в виборах 1994 року [2], коли „проросійський” Кучма і „прозахідний” Кравчук боролися власне за душі черкащан, вінничан і кіровоградців. Тепер на перший план вийшли південні області. І тут хочеться погодитися з Олександром Лахом, що помаранчева революція була також наслідком перевороту в суспільній свідомості і не носила виразного соціального забарвлення [11].

      Мешканців Півдня це стосується особливо, оскільки вони мусили передискутовувати події навколо виборів з політичними супротивниками цілими днями. Важливішим є у цьому всьому те, що помаранчева меншість на Півдні і Сході пройшла за ці місяці набагато більшу школу загартування, ніж може навіть карнавальний Майдан. Її численні представники показали своїм сусідам, родичам, друзім, колегам з праці, що можна не боятися і висловлювати відкрито свої переконання, що можна відчути себе громадянином, відчути українцем. 

Роман Кабачій

Феномен Півдня в Помаранчевій революції // Південний архів. Зб. наук. праць (історичні науки). Херсон. 2006. Вип. ХХІ. С. 190-198.


Література

  1. Андрухович Юрій. Шукаючи Dreamland // Критика. 2005. Ч. 1-2. - С. 2.
  2. Арель Домінік. Парадокси помаранчевої революції // Критика. 2005. Ч. 4.
  3. Белковський Станіслав: Україна має зрозуміти, що вона є, перш ніж євро інтегруватися // Сергій Драчук, Радіо „Свобода” // http://proeuropa.info/news/?id=2941 (2005.04.13).
  4. Бердинських Крістіна. Чи варто мріяти, або песимістична риса українського характеру // www.bo.net.ua/index.php?option=content& task=view&id=832&Itemid=2 - 61k
  5. Вовканич Степан. Дива „постінтелектоцидної” України: чи лише помаранчеві? // Львівська газета. Вівторок, 11 січня 2005 року. - № 3.
  6. Гоманюк Микола. Етнополітична ситуація в Херсонській області.
  7. Кабачій Роман. Помаранчева революція: спроби наукового осмислення в Зеленій Горі // Наше слово. 2005. №21. 22 травня. - С. 4-5.
  8. Кабачій Роман. „Таврійське перевесло” - Південь України - велике поле для національного під’йому // ПіК. 2003. №44. 14-20 листопада. - С. 26-27.
  9. Кабачій Роман. Чим відрізняються поляки від українців? // www.politics.kherson.ua/?po=doc& doc_topic=824&lang=ukr&menu_id=848&id=1515 - 37k
  10. Коцарєв Олег. Із життя близькосхідних помаранчів // Критика. 2004. Ч. 12.
  11. Лах Олександр. Вибори -
Категория: Історія | Переглядів: 1109 | Додав: kherson | Дата:
Всего комментариев: 4
4  
Цікава стаття, а точніше - дослідження. Автору нема чим дорікнути: незалежно від пануючих настроїв він зумів донести виважену, науково обгрунтовану думку. Нажаль, частіше зустрічаються лише вербалізовані емоції: "Юлька сволота, бо в неї коса!", "Янукович урка й зек!", "Ющ амєріканській шпіон!"Щось доводити будь-кому з авторів таких висловів - марна справа. А правильне рішення можна обрати лише відсторонившись від емоцій, симпатій-антипатій. А то буде як у вітренковців, коли вони виходять на мітинги з портретами Леніна, Сталіна, Миколи ІІ, православними іконами та прапорами СРСР. Яка в них ідеологія? Яка програма?

3  
Тарас Дем'яненко, я вам за что деньги плачу??? Вы мне тут не разлагайте нецензурщиной и так тупые умы херсонцев !!!!

2  
Мда... Вроде как титульная нация, а некультурные слова употребляете. Нехорошо с арийскими такую муть писать.

1  
Дякую панові Роману за чудову статтю. До речі, херсонець Роман Кабачій редактор відомого у Києві та поза його межами журналу "Український тиждень". tongue

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz