Український Херсон - Каталог статей
Вт, 2017-02-28, 7:27 AM
На початок Реєстрація Вхід
Ви увійшли як "Гість"
Меню сайту
Категорії статей
Персоналії (політики) [5]
Біографії херсонських правих та близьких до них.
Політика [2]
Політика та політичні процеси. Аналіз правого руху.
Історія [46]
Історія. Переосмислення, аналіз та обговорення.
Мовне питання [52]
Проблеми функціонування, розвитку та поширення української мови.
Релігія [4]
Релігія в Україні сьогодні та вчора. Проблеми побудови Помісної церкви. Міжконфесійні відносини.
Національна ідея [7]
Національна ідея. Українське питання: державність, ідеологія, програмові засади, націоналізм.
Суспільство [27]
Сусіпльна свідомість. Проблеми сучасного українського суспільства.
Пошук у статтях
Друзі сайту
Наше опитування
Як має виглядати Меморіал "Героям Крут", який незабаром з'явиться у Херсонській області?

Результати · Архів опитувань

Всього відповідей: 286
Статистика
Каталог статей
» Каталог статей » Історія
Історія Корсунського монастиря

Історія Корсунського монастиря
Історія виникнення Корсунського чоловічого монастиря
та його роль в житті Херсонського краю наприкінці
XVIII - у перш. пол. XIX ст.

Історія нашого краю наприкінці XVIII ст. тісно пов'язана з російсько-турецькими війнами, внаслідок яких вся сучасна Херсонщина увійшла до складу Росії.
Включення Південної України до складу Російської імперії, її господарське освоєння та заселення, вихід до Чорного моря і ліквідація небезпеки татарсько-турецьких нападів мала велике значення для України. Для українського народу це був новий поштовх для економічного і соціального розвитку, хоча реалізувати свій потенціал в умовах імперії було надзвичайно важко. Саме в цей імперський період ми будемо розглядати історію виникнення та розвитку Корсунського чоловічого Богородного монастиря.
Наш край заселявся наприкінці XVIII ст. представниками різних національностей і соціальних верств. Царський уряд наприкінці XVIII ст. відзначався певною віротерпимістю, що дозволило іноземним колоністам швидше заселити наш край. Отже, релігійне життя Херсонщини в цей період було непростим і строкатим. Окрім російської православної церкви в краї функціонували й інші конфесії. Поряд з православними храмами будувались єврейські синагоги, лютеранські кирхи, католицькі храми. Значного поширення набув протестантизм у різних формах. [18;143]
На середину XIX ст. населення Херсонської губернії за конфесійною ознакою розподілялось так: майже 82% складали православні, 2,2% — іудаїсти (караїми, євреї), 1,6% - протестанти, решта - вірмено-грегоріани, католики, мусульмани, розкольники і т. п. [18;144] Отже, православна церква відігравала важливу роль в житті нашого краю.
В самій російській православній церкві наприкінці XVIII ст. сталися суттєві зміни. У 1797 році її було проголошено в Російській імперії "господствующей и первенствующей" [18;149], церква в значній мірі стала фінансуватися державою. Це привело до посилення впливу церкви на всі сфери російського життя.
Російська православна церква мала жорстку, ієрархічну структуру. Чорне духовенство складалося з ченців та церковної верхівки (єпископів), біле з священників (ієреїв), дияконів та причетників (пономар. псаломщик). Єпископ керував єпархією, наглядав за священниками і монахами, духовними училищами і
моральністю парафіян, висвячував священиків і дяків. Священик здійснював основні тайни богослужіння, диякони допомагали єпископам і священикам, але духовної влади не мали.
В 1775-1785 рр. край входив в Славянсько-Херсонську єпархію, в 1786-1793 рр.-в Катеринославську, в 1799-1800 рр. Єпископська кафедра знаходилась в Новомиргороді. В 1801-1836 рр. єпископська кафедра перебувала в Катеринославі і єпархія називалась "Катеринославською, Херсонською і Таврійською".
У 1837р. була створена Херсонсько-Таврійська єпархія з кафедрою в Одесі на чолі з архієпископом Херсонським і Таврійським. Вона охоплювала Херсонську і Таврійську Губернії. [18;136]
Пошук оптимальної структури церковного управління зумовлювався складною для російської православної церкви ситуацією в краї. Адже численні переселенці мали різноманітну конфесійно-культурну орієнтацію і вплив російського православ'я був порівняно слабкий. Тому церква намагалась підвищити свій вплив.
По мірі заселення краю зростала мережа храмів. В 1860 році в Херсонській єпархії вже налічувалочь 5 монастирів, 2 скита і 624 церкви. [18;39] Наприкінці XVIII ст. найбільш відомими були Григоріє-Бізюків чоловічий монастир (біля села Червоний Маяк Бериславського району), заснований у 1871 р., жіночий Благовещинський монастир в Білозерці та Корсунський Богородний чоловічий монастир. [18,142,143]

Історія заснування Корсунського монастиря була непростою. Згідно книги "Статистико-хронологико-историческое описание Таврической епархии", виданої у Сімферополі у 1872 р., спочатку Корсунський монастир було засновано старообрядцями на річці Білозерці неподалік села Велика Знамянка у 1785 р. по вказівці князя Потьомкіна, управителя Новоросійського краю. Але монахам місце для проживання не сподобалось і вони "встретив недостаток в земле и лесе для построек своих, испросили у того же светлейшего князя позволения переселиться им ближе к речке Конке". Отримавши дозвіл князя, вони перенесли свій монастир за 5 км від села Британи (нині Дніпряни) та за 30 км від Каховки у 1797 р. До середини XVIII ст. цей монастир існував як єдиноверчеський, і тільки у 1848 р. був і переведений у православний. [7]
Цікавою є легенда про заснування монастиря, переказана старожителькою села Корсунка Голубенко Олександрою Петрівною. "У XVIII ст. Дніпро був багатий на рибу і всі охочі порибалити приходили у пониззя Дніпра, а особливо в те місце, де зараз розташований монастир. Полюбляли тут рибалити та бавитися діти із сусідніх селищ. Одного разу дівчата та хлопці повертались із плавнів додому, вийшли на стежку і один з хлопчаків помітив, що на дереві щось блищить. Діти підійшли до дерева і помітили, що на гілках висить ікона. Вони зняли її і понесли додому, а по дорозі почали сперечатися кому ця ікона буде належати. Але раптом ікона упала на землю, діти почали її піднімати і не змогли - ікона стала дуже важкою.
Дітлахи розбіглися по домівках, покликали батьків подивитися на ікону, а по дорозі зайшли до священика. Священник пішов з ними, він перехресив ікону і сталося диво - ікона піддалася, її змогли підняти.
Так і вирішили, що це місце священне. Саме це місце обрали стародубці, щоб побудувати Корсунський чоловічий Богородний монастир. Звідки взялась ця ікона ніхто не знає, довгий час вона знаходилась у монастирі, поки в бурхливі революційні роки її не викрали грабіжники. Ходять чутки, що зараз ікона знаходиться за кордоном." [2]
В монастирі було збудовано 5 кам'яних храмів: соборний (освячений в 1803 р.), трапезний (освячений у 1804 р.), домовий (освячений у 1854 р.), невеликий теплий храм (освячений у 1802 р.) і храм за монастирською огорожею при цвинтарі (освячений у 1857 р.).
При монастирі ще був особливий монастирський скит, заснований в семи верстах від монастиря вниз по течії Дніпра, а в ньому була шоста церква, освячена в 1857 році. [7] Корсунський монастир мав у Херсоні своє подвір'я з Святорождественською церквою (освяченою в 1803 р.), що знаходилась на розі Богородицької (тепер Волохинської) і Торгового провулку, напроти сучасної школи №34. Збудована наприкінці XVIII ст. Святорождественська церква, напрочуд красива, згодом перетворилась у приходську.[18;143]
Будівничими монастиря були наймити з навколишніх сіл і міст, а також втікачі-кріпаки з Росії та України. Для поселення наймитів паралельно з монастирем будувались приміщення за його межами. Отже, наймити були першими жителями майбутнього села, пізніше названого Корсункою.
На захід від монастиря були збудовані приміщення для коней, волів, птиці, насаджено фруктовий сад, освоєно землю під город, де вирощували різні овочі. [7]

"Статистико-хронологико-историческое описание Таврической епархии" свідчить, що землі під монастирем біля річки Кам'янки мали в довжину 100, а в ширину 75 квадратних саженів. Монастир було огорожено міцною кам'яною огорожею (місцеві жителі розповідають, що у будівництві огорожі використовували розчин з курячих яєць) [1,4] з чотирма вежами по вуглах [7] (до цього часу збереглася одна вежа, на якій розташоване велике старе гніздо чорногузів). [дод.№1] Біля центрального входу було збудовано високу дзвіницю висотою 35 саженів. З її висоти було видно всі землі монастиря і навіть околиці Херсона.[8]
В центрі монастирської садиби містився храм, де відбувались богослужіння. Кожного релігійного свята сюди сходилися богомольці з самих віддалених населених пунктів. Біля входу в храм стояла статуя "Сидячого Афанасій", виготовлена з воску, а біля неї була розташована каса, в яку прихожани вносили свої копійки і карбованці. Від воріт монастиря, які виходили на схід, йшла так звана Архієреєва дорога, обсаджена фруктовими деревами. Вона закінчувалась маленькою церквою (на території теперішнього кладовища), в якій здійснювались похоронні обряди. В цьому храмі захороняли церковних діячів та багатіїв-поміщиків, які своїми грішми та подарунками підтримували монастир.[8]
Спочатку кількість монахів у монастирі була невеликою: настоятель-архимандрит—1; ієромонахи - 6; священник - 1; ієродиякони - 5; монахи мантійні - 4; послушники - 10 (всього 27 чоловік). Але згодом в монастирі вже налічувалось 120-150 монахів. [7]
Монастир відігравав дуже важливу роль у господарському освоєнні края. Монастирські угіддя охоплювали досить велику територію: 5447 десятин і 775 квадратних саженів. Зручною для ведення господарства була приблизно половина цієї землі, а друга половина - це були піщані кучугури.[7]
Все велике господарство монастиря обслуговувалося наймитами, які жили сім'ями за мурами монастиря. [8] Основні заняття - це тваринництво, рибний промисел, городництво. Навколо монастиря було висаджено багато фруктових дерев, які почали давати згодом гарні врожаї. На потреби монастиря з 1811 по 1858 рр. з державної казни виділялось 35 тис. пудів кримської солі з Перекопських казенних озер без мита чи акцизу.[7] Потреба у солі пов'язана з засолкою риби, яку ловили в Дніпрі біля монастиря. Нині збереглися залишки кам'яного підвалу біля північної стіни монастиря, де монахи зберігали сіль. [дод.№2]
Отже, заснування Корсунського чоловічого Богородного монастиря над Дніпром неподалік села Британи на рубежі XVIII -XIX століть сприяло активному заселенню та господарському освоєнню нашого края. Монастир відігравав велику роль у духовному та культурному житті православних переселенців, оскільки надавав змогу місцевим мешканцям відвідувати служби, святкувати релігійні свята, справляти необхідні релігійні обряди.

Корсунський монастир у другій половині XIX - на початку XX ст.

У другій полонині XIX ст. сталися суттєві зміни як у самому монастирі, так і в релігійному житті нашого краю. В 1848 р. Корсунський Богородний чоловічий монастир з єдиноверчеського було переведено в православний і зрівняно в правах з іншими православними монастирями.[7]
Продовжуючи пошук оптимальної структури церковного управління в нашому краї керівництво російської православної церкви розділило Херсонсько-Таврійську єпархію у 1860 р. на Херсонсько-Одеську (охоплювала Херсонську губернію) з кафедрою в Одесі і Таврійсько-Симферопольську (відповідно Таврійська губернія і Симферополь).[18;137] В 1863 р. Корсунський монастир було виділено з Херсонської єпархії і переведено до Таврійської єпархії.[7]
Корсунський монастир завдяки дбайливому господарюванню та пожертвуванням місцевих поміщиків ставав з роками заможнішим. Якщо порівняти Корсунський монастир з Григоріє-Бізюковим монастирем, який знаходився на території Бериславського району у с.Червоний Маяк, то територія його була значно меншою (Григоріє-Бізюків монастир мав у сер. XIX ст. 26 тис. десятин [18;142], а Корсунський монастир лише близько 5,5. тис. десятин [7], та ще й половина цієї землі була під піщаними кучугурами), але доходи його теж швидко зростали.
При Корсунському монастирі був великий скотний двір, де було багато дійних корів, телят, волів і коней. Люди тут працювали весь світловий день. Старожили розповідають, що 200 корів обслуговувало 5 доярок. В декількох кілометрах від монастиря (там де нині розташоване село Нові Лагері) був хутір, де монахи розводили птицю.[8] Ці факти свідчать про те, що при Корсунському монастирі були добре розвинуті різні галузі тваринництва. Не зустрічаємо тільки згадок про вівчарство, яке наприклад, було добре розвинутим у господарстві Григоріє-Бізюкова монастиря (мав 20 тис. овець).[18;142]
В господарстві монастиря працювали наймити - строкові і поденні. Жили вони на захід від монастиря в будинках, які називали казармами. Наймити прибували з Росії, України, Білорусії. Рухались вони, як тоді говорили, "з березовим кондуктором, на липовій машині", тобто пішки, з палицею і в личаках. Казарми містилися недалеко від стаєнь, корівників, воловень. 12 сімей були, як свідчили старожили, постійними жителями. Ці будівлі ще тривалий час служили колгоспникам в роки радянської влади для їх господарських потреб, а один з будинків зберігся до нашого часу. [8]
Годували наймитів чорним хлібом, рибним супом, картоплею, городиною. Перед тим, як прийняти наймита на роботу, його випробовували, перевіряли, знайомились з його трудовими якостями і три доби годували безкоштовно. Той, хто хотів прожити дешево, через три дні покидав господарство, а через деякий час міг знову прийти на такий же строк.[8]
Великий прибуток монастирю давав рибний завод, який було збудовано при монастирському скиті
(7 верст вниз за течією Дніпра від монастиря). На заводі рибу солили, коптили, сортували. Крупну рибу продавали тільки за золото, вивозячи її в міста та на ярмарки.[8] Мабуть тому монастирю потрібна була велика кількість солі і в 1858 р. держава виділила безкоштовно монастирю участок на казенних Перекопських озерах для добування солі. Монастир отримував від цієї операції доход до 9 тис. рублів.[7]
Велику роль монастир відігравав не тільки в соціально-економічному, а й у культурному житті мешканців нашого краю. І хоча в пореформений період в Російській імперії значно зросла мережа закладів початкової освіти за рахунок появи земських та приватних шкіл [26;253-254], але в сільській місцевості як і раніше дуже важливу роль відігравали церковні та монастирські школи. При Корсунському монастирі на південь від садиби на відстані 100-120 метрів була збудована школа (не відомо, у якому році). Кам'яна будова школи була огороджена міцним кам'яним муром,[8] залишки якого збереглися і до сьогодні.[дод.№3]
На подвір'ї школи було збудовано житлове та господарське приміщення. Монахи збудували колодязь, дбайливо обмурували його каменем і він постійно закривався. Стіни школи, збудовані з каменю-буту на вапняному розчині кількарічної витримки, надзвичайно міцні. В школі навчались діти-сироти (від З0 до 50 осіб), з них готували прислужників монастирів та інших духовних закладів.[8]
Залишились спогади одного з учнів цієї школи, який відвідав Корсунку у 1957 р. Він розповів, що в школі, крім класних кімнат, була і квартира вчителя. На подвір'я входили і в'їжджали у ворота з південної сторони. [дод.№3] Шкільні двері з східної сторони виходили у подвір'я. Другий вхід в школу був з західної сторони. Це парадний вхід, коридор якого був встелений ковдрами і гарно оздоблений іконами та релігійними картинами. Освітлювався свічками. Цим входом користувались тільки для зустрічі настоятеля монастиря та інспектора шкіл, а також високих духовних осіб.
Дисципліна у школі була дуже суворою, вимоги високими, дуже багато треба було вивчати напам'ять. Кращих учнів могли потім направити навчатись у духовні семінарії, інших у послушники, або влаштовували на роботу при монастирі чи до окремих господарів.[8] У приміщенні колишньої монастирської школи і зараз навчаються учні. Тут розташована Корсунська загальноосвітня школа.[дод.№4]
Корсунський Богородний монастир, як і багато інших монастирів, проводив велику благодійницьку роботу. Факти свідчать, що 5 тис. рублів щорічно монастир жертвував на утримання сиріт в духовних училищах, допомагав в облаштуванні училищних будинків та кафедрального собору, а у 1872 р. допомагав в облаштуванні духовної семінарії у Симферополі. [7] Відомо, що у 1843-1848 рр. Корсунський монастир утримував в Одеському духовному училищі 10 учнів, витративши на це 2,5 тис. крб.[18;141]

Перші два десятиліття XX століття принесли багато змін мешканцям нашого краю, як і всім жителям Російської імперії. Революція 1905 1907 рр., Столипінська аграрна реформа, Перша світова війна. Лютнева революція, Жовтнева революція і прихід до влади більшовиків, а потім виснажлива громадянська війна.[27] Всі ці події не оминули і наш край.
Наприклад, відомо, що в результаті столипінських реформ за 8 - 10 кілометрів на південь від монастиря виникли Гуртові хутори. Хуторяни збудували хати та господарські приміщення далеко один від одного, викопували криниці і зрошували свої городи. На жаль, коли прийшов час колективізації, радянська влада вирішила ліквідувати хутори, а жителів переселили в Корсунку у монастирські келії. [дод.№5]
Декого розкуркулили і вислали. А кого не вислали, позбавили житла - забрали хату і живи, де хочеш. Люди копали землянки і в них зимували або знаходили притулок у родичів чи знайомих у інших селах. Люди боялися брати на квартиру розкуркулених, бо їх могли визнати підкуркульниками і теж вислати. Нащадки жителів Гуртових хуторів і зараз живуть у Корсунці.[11]
Історія встановлення радянської влади на території Херсонщини дуже непроста, як і на всіх українських землях. Тричі більшовики приходили до влади, але потім їм доводилось відступати.[27] Вперше- радянська влада на території Корсунського монастиря була встановлена у січні 1918 р.[і2] Але вже з березня і майже до кінця 1918 р. Дніпровський повіт було окуповано австро-німецькими військами.[10] А сам Дніпровський повіт став частиною Української держави гетьмана Скоропадського. Аграрна політика гетьмана не враховувала інтереси простих селян, [27;116] і згодом в нашому краї розгортається боротьба проти автро-німецьких окупантів, [21;36] які підтримували гетьмана. Окупанти знищили багато людей, що підтримували Червону армію. У Корсунський монастир привозили партизанів і підозрюваних селян з Британіє, Нової Маячки, Козачих Лагерів та інших навколишніх сіл. Їх мучили в монастирських підвалах, а потім розстрілювали.[10]
Наприкінці листопада вся територія Херсонщини була звільнена від німецько-австрійських окупантів. [21;36] Але після поразки німецько-австрійського блоку Антанта спробувала взяти під контроль перебіг подій на всіх територіях, залишених військами противника. Наприкінці листопада 1918 р. військові кораблі Франції вже з'явилися на рейді Севастополя та Одеси й розпочали наступ вглиб української території. На північно-західному напрямку війська інтервентів дійшли до Тирасполя, на півночі - до Вознесенська й Нового Бугу, на північному сході - до Олешок і Берислава включно.[27;127]
24 січня 1919 р. в Херсонський порт прибув англійський міноносець "Бріск", а 2 лютого висадилися французькі і грецькі війська. [21;88] У містах Півдня України запанувала анархія, розрослась злочинність, посилився терор. Тому більшість населення вороже зустріли війська Антанти. [27;128| Активно включились в боротьбу з іноземцями і жителі Херсонщини, організовуючи підпілля та партизанські загони. Внаслідок цієї боротьби Херсонщину було звільнено від окупантів у березні 1919 р.[21;37] З липня 1919 р. по січень 1920 р. на території Дніпровського повіту хазяйнували дешкінці.[31;37-38] Корсунський монастир ще не раз переходив з рук в руки.
Важливу роль відіграв Корсунський монастир у створенні Каховського плацдарму під час боротьби з врангелівськими військами, які 12 червня 1920 р. захопили Олешки і землі Корсунського монастиря. Але вже 2 серпня 1920 р. було створено Південний фронт і почався наступ Червоної армії по всій лінії фронту. Корсунський монастир знаходився на правому фланзі Каховського плацдарму, який понад Дніпром простягнувся в довжину на 45 км і в глибину на 10 - 12 км.[12]
В цей час командування Правобережної групи Червоної армії поставило завдання перед 13-ю армією оволодіти лівим берегом Дніпра. До складу армії входила і 15-та Інзенська дивізія, якою командував Петро Андріанович Солодухін. [12] 3-4 серпня була проведена командирська розвідка з метою вибору місця переправи і визначення позицій засобів її прикриття. Всі прийшли до висновку, що найкраще буде форсувати Дніпро в районі села Львово, маючи на увазі надійне прикриття з боку островів.
Західніше села Львово на правому березі Дніпра розмістилися батареї дивізійної артилерії, які мали бити прямою наводкою по Рибальчому острову для прикриття десанту. Решта батареї зайняла прикриті позиції в районі Господарчого Двора, що в 2 кілометрах на схід від Львово.
На нараді старших командирів і комісарів Петро Андріанович виклав свій план проведення операції по форсуванню Дніпра, захопленню Корсунського монастиря і створенню укріпленого плацдарму на лівому березі. План був ретельно продуманий і доведений до кожного виконавця. За цим планом першою повинна була переправитися 43 бригада. Слідом мала форсувати ріку 45 бригада; 44 бригада являла собою дивізійний резерв.
В зв'язку з тим, що авіація білогвардійців вела спостереження на дільниці Херсон - Берислав, начдив Солодухін наказав вжити заходів у полках по ретельному маскуванню розташування підрозділів.
Начальником переправи призначили дивізійного інженера І.Ф.Родзевича. З серпня в його розпорядження прибула з Берислава рота понтонерів з понтонами і сапери з бригад 43 дивізії. Жителі населених пунктів допомагали збирати човни і баркаси, які потім червоноармійці зосередили за островами в районі села Львово. Тут закипіла робота по реставрації човнів і в'язанню плотів.
В ніч з 5 на 6 серпня у село Львово з Херсона прибули три пароплави: два колісних і один гвинтовий буксир. Один пароплав "Катеринослав" вже стояв у Львово. В результаті у розпорядженні дивізії для переправи були 40 човнів, 8 двійних понтонів, 5 паромів і 4 пароплави.
З 6-го на 7-е серпня о 22 годині інзенські полки на човнах взяли курс від села Львово на Корсунський монастир. Для забезпечення переправи 127 полку був створений ударний штурмовий загін в складі 150 чоловік з числа розвідників і кращих бійців рот. Кожна група з 4 - 5 чоловік знала свій човен. У носовій частині великих човнів встановили кулемети. Загін рушив від Господарчого Двора до русла Дніпра, а там. зробивши різкий поворот на південь попрямував у бік Рибачого острова.
Коли човни досягли приблизно середини Дніпра, місяць закрило хмарами на кілька хвилин. Це дало можливість загонові майже впритул підійти до берега. Білогвардійці схаменулися, коли вже було пізно. З-за острова виплив на допомогу десантникам посаджений на понтони батальйон 127 полку на чолі з командиром Гаазе.
Штурмовий загін червоноармійців під прикриттям кулеметів атакував противника і, знищивши всіх, хто чинив опір, став просуватися далі. Втрати були великими не тільки у врангелівців, зазнали певних втрат і червоноармійці. Але все ж таки операцію було проведено успішно. О 8-й ранку 7 серпня червоний прапор заполум'янів над куполом Корсунського монастиря. На кінець дня 7 серпня частини 15-ї Інзенської дивізії блискуче впорались із завданням по форсуванню Дніпра і вийшли на намічені рубежі. [15]
Головні сили білогвардійців генерала Слащова знаходились в районі Великої Маячки. Ворог почав швидко стягувати свої сили до монастиря. Побачивши ворожу кінноту, Солодухін швидко зібрав загін зв'язківців (резервів поблизу не було) і повів їх в атаку, але сили загону були краплею в морі порівняно з силами ворога. В короткому бою весь загін загинув. Разом з загоном загинув коло стін монастиря 8 серпня 1920 р. П. А. Солодухін. Біля західної стіни монастиря встановлено невеличку огорожу і пам'ятну табличку на честь загиблих воїнів під час цієї військової операції. [дод.№б]
9 серпня 1920 р. ворог був вибитий з монастиря. Бойові товариші розшукали тіло свого командира і переправили його у Ленінград. Там його було поховано на Марсовому полі 22 серпня 1920 р. з великими почестями.[12] Корсунський монастир ще не раз переходив з рук в руки. Одного разу монастир захопили махновці і пограбували його.[8] Остаточно радянську владу було встановлено у Корсунці у жовтні 1920 р. Цікавим являється той факт, що для підніжжя пам'ятника "Легендарна тачанка" землю було взято з-під стіни західного муру Корсунського монастиря.[12]

В перші роки радянської влади Корсунський монастир продовжував працювати, тобто відправляти релігійні служби. Але він позбувся земель, солоних озер в Криму, рибзаводу на Дніпрі. Все стало державною власністю. Утримуватися за рахунок пожертвувань віруючих монахи не могли, а тому одні держали землю і побудували свої хатки, другі стали працювати в радгоспі "Перемога революції", інші покидали монастир і виїжджали, деякі колишні монахи заводили сім'ю і господарство. Майстрові монахи працювали кравцями, теслярами тощо, адже серед них були люди різних спеціальностей.
Покидали монастир і чиновні служителі монастиря, прихопивши монастирські цінності. Келії, господарські приміщення звільнялися, підвали-склади спорожнювалися. На землях монастиря було організовано радгосп, який був частиною господарства заповідника "Асканія - Нова". Звідси вивозили в Асканію-Нову багато сіна, каменю. В цей час було розібрано ряд будівель монастиря, у тому числі два готеля, що знаходились за межами монастиря, і один двоповерховий будинок на його території. З цього матеріалу забудовувалась Асканія - Нова.
Радгосп займався вівчарством, рибальством, садівництвом. Членами цього господарства стали колишні монастирські наймити, а також селяни, що прибували сюди з навколишніх сіл поближче до річки. На південь від монастиря на відстані 400 - 450 метрів радгоспом було збудовано 8 корпусів, у яких жили робітники радгоспу.
У перші роки радянської влади монастирська школа збереглася. У ній навчалися не лише діти-сироти, а й селянські діти із сусідніх шкіл.[10]
У середині 20-х років монастир було закрито.[11] Після перемоги більшовиків становище російської православної церки стало дуже складним. Більшовики вели активну атеїстичну пропаганду, закривали церкви, монастирі, іноді навіть руйнували їх. Якщо церковні приміщення зберігалися, то їх використовували для господарських потреб.
Ми бачимо, що така ж сама доля спіткала і Корсунський монастир. Монастирська школа була закрита, дітей-сиріт перевели до радянських дитячих будинків. Правда приміщення школи збереглося і в ній згодом відкрили початкову школу, а у 1931 р. вона була реорганізована у семирічку.[10]
Після закриття монастиря молоді "активісти" спалили монастирську бібліотеку. У 1930 р., коли на селі з'явився перший трактор, він повалив з монастирської дзвіниці хрест.[11]
Історія монастиря була б неповною, якби ми не згадали про сховані монахами скарби в стінах монастиря. Довгий час жителі вважали, що це вигадки. Але у 1957 р. сталася така подія. Про неї нам розповіла Голубенко О. П., яка в той час працювала в дитячому будинку, розташованому на території монастиря. Олександра Петрівна була черговою в ту пам'ятну ніч.
Приблизно о 12-й ночі вона почула, як на територію монастиря заїхало декілька вантажівок. Спочатку вона не звернула на це уваги, а потім почула грюкіт на старому подвір'ї. Вона вирішила вийти, але виглянула спочатку у вікно, побачила багато людей і серед них священника з хрестом у руках. Олександра Петрівна так і не наважилась вийти на подвір'я. Вантажівки поїхали, а вранці робітники дитбудинку побачили розбитий поріг одного з монастирських приміщень і під ним величезну яму. [2]
Мабуть легенда про монастирські скарби була правдивою. Поява нічних візетерів змусила дирекцію дитбудинку посилити охорону і уважніше ставитися до прийому гостей-екскурсантів. [13] Нині на території Корсунського монастиря розташована спеціалізована школа для правопорушників. Територія школи суворо охороняється.

Історія виникнення та існування Корсунського чоловічого Богородного монастиря є частиною історії нашого краю. В ній знайшли відображення основні соціально-економічні процеси розвитку Херсонщини з кінця XVIII до 20-х рр. XX ст. Корсунський монастир був одним з п'яти монастирів Херсонщини, мав досить велику територію і відіграв важливу роль в заселенні та господарському освоєнні нашого краю. Господарство монастиря інтенсивно розвивалось і давало чималі прибутки.
У першій половині XIX ст. монастир поступово забудовували і до середини XIX ст він вже мав
5 храмів, а також свою церкву і подвір'я у Херсоні. Поряд з монастирем виникло село Корсунка, яке заселили будівничі монастиря та наймити, що працювали в його господарстві.
Монастир відігравав важливу роль в релігійному житті Херсонщини, оскільки більшість мешканців нашого краю були православними і монастирські храми давали змогу жителям найближчих сіл відправляти релігійні обряди та відвідувати церковні служби.
У другій половині XIX ст. Корсунський монастир з єдиноверчеського було переведено у православний і передано до Таврійської єпархії. В цей час зростає господарство монастиря, будується великий рибозавод при монастирі, птахоферма, монахи висаджують багато фруктових дерев. При монастирі будується школа, де отримують освіту діти-сироти. Монастир займається благодійництвом, постійно виділяє кошти на розвиток освіти.
В роки революцій та громадянської війни в монастирі сталося багато змін. Особливу роль відіграв монастир у створенні Каховського плацдарму під час боротьби з врангелівськими військами. На території Корсунського монастиря йшли запеклі бої між білогвардійцями та червоноармійцями 15-ї Інзенської дивізії під керівництвом П.А.Солодухіна, який загинув недалеко від монастиря.
Після встановлення радянської влади на Херсонщині монастир занепадає, активна боротьба більшовиків проти релігії приводить до того, що монахи покидають монастир. Приміщення монастиря використовують як для проживання розкуркулених сімей, так і для різних господарських цілей. Закривається школа при монастирі, бібліотеку знищують борці проти релігії. Частину будівель монастиря розбирають, щоб використати камінь для будівництва.
Але до сьогоднішнього дня збереглися стіни монастиря і частина будівель; збереглося приміщення монастирської школи. Міцні кам'яні мури монастиря є свідками більше ніж 200-річної історії нашого краю і тому їх можна вважати визначним пам'ятником історії.

Категория: Історія | Добавил: kherson (2006-03-25) | Автор: Зінченко Еріка Ігорівна
Просмотров: 2125 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 1.0 |

Всего комментариев: 1
1  
Бывал в Корсунке неоднократно в средине 80-х, посещал спецшколу для малолетних правонарушителей, размещенную как раз в здании монастыря. На архитектурные особенности внимания не очень обращал, оно было поглащено созерцанием самих воспитанников школы. Маленькие люди 9-14 лет, похожие на злющих худых стариков. На стене интернатского здания громадный лозунг, написанный на листе кровельного железа, до сих пор его помню. Он поразил контрастом между прочитанным и увиденным. Короче, вот текст: "Юнморы эскадры спецшколы ведут поиск добрых дел под девизом "Пионеры всей страны делу Ленина верны!" Вот так и было написано, честное слово! А вокруг злющие глазки несчастных маленьких уголовников. Да, кстати, "юнморы" - это потому, что какой-то "идеолог-педагог" придумал обряжать один из отрядов (лучший в соцсоревновании) в форму курсантов мореходки без знаков различия, списанную и подаренную корсунскому специнтернату. Она за многолетние переодевания сильно истрепалась и ещё больше уродовала фигуры ребят, к тому же на половину "юнморов" она была велика, а кое у кого была некомплектна: отсутствовали хлястики, пуговицы и пр. Короче говоря, впечатление ужасное! По рассказам воспитанников, в спецшколе процветали насилие, мужеложство, царили абсолютно криминальные законы и обычаи. "Педколлектив" набирали в основном из жителей села, иногда он просто не соответствовал требованиям, предъявляемым к порядочному человеку. Хотя были и настоящие педагоги, с хорошим образованием. Я не виню тогдашние власти, они решали вопрос, как могли. Сейчас такие ребята часто вовсе бродят по улицам и живут в канализационных и тепловых сетях. Украине лишь предстоит решать эту проблему.

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz