Сб, 2017-05-27, 9:25 PM
На початок Реєстрація Вхід
Ви увійшли як "Гість"
Меню сайту
Категорії статей
Персоналії (політики) [5]
Біографії херсонських правих та близьких до них.
Політика [2]
Політика та політичні процеси. Аналіз правого руху.
Історія [46]
Історія. Переосмислення, аналіз та обговорення.
Мовне питання [52]
Проблеми функціонування, розвитку та поширення української мови.
Релігія [4]
Релігія в Україні сьогодні та вчора. Проблеми побудови Помісної церкви. Міжконфесійні відносини.
Національна ідея [7]
Національна ідея. Українське питання: державність, ідеологія, програмові засади, націоналізм.
Суспільство [27]
Сусіпльна свідомість. Проблеми сучасного українського суспільства.
Пошук у статтях
Друзі сайту
Наше опитування
Як має виглядати Меморіал "Героям Крут", який незабаром з'явиться у Херсонській області?

Результати · Архів опитувань

Всього відповідей: 286
Статистика
Каталог статей
» Каталог статей » Історія
Депортація населення із Західної України на Херсонщину

Депортація населення із Західної України на Херсонщину
Вступ

Про найменш вивчену тему новітньої історії нашої Вітчизни, що кровоточить і сьогодні - "добровільне переселення" більше ніж півмільйона українців зі східних областей Польщі до УРСР.
Про життя депортованих українців на Херсонщині, яких тут називають переселенцями, прочитати ніде. Ніде, бо "мовчить" наша історична література про те, як потрапили і як живуть тут вже п'ятдесят років тисячі західних українців. Сучасне краєзнавство не зорієнтоване на вивчення подібних тем. XX століття вже охрестили століттям переселень. Здебільшого ці переселення були примусовими, а тому швидше їх треба назвати "депортацією". Вже нікого не здивуєш визначенням "депортований народ". В Україну повернулися визнані депортованими кримські татари, визнано статус таких же переселених колись німців. Але варто бодай натякнути про те, що були депортовані й українці - це викликає подив і навіть насмішки. Все це наслідки впертого мовчання про депортацію майже півмільйона українців зі східних воєводств Польщі. Як, чому і куди цих людей "переміщували", знають лише історики і... самі депортовані.
Рідний край, Вітчизна, Батьківщина. Ці слова завжди, в усіх народів, мають свій невичерпний зміст, неповторну глибину, яка тісно переплітається із землею предків, її природою, культурою, усталеними традиціями людей і розмаїттям інших складових, що в широкому розумінні формують саме життя.
Етнічна приналежність людей тієї чи іншої національності ще тісніше пов'язується з їх Малою Батьківщиною. Нею, як відомо, є відповідний регіон, місто, район, село, інший населений пункт, в якому людина приходить на світ, виростає, милується першими чарами життя. Тут усе найдорожче, найкрасивіше, наймиліше серцю. Перші враження, прищепленні смаки, утвердженні традиції завжди найповніше задовольняють людину, вона ними керується у своєму подальшому житті, готова їх відстоювати і сперечатися про їх переваги.
Такою Батьківщиною у широкому розумінні цього слова були і залишаються рідна Лодина, Нижні Устріки, Ліський повіт, інші населені пункти Надсяння для сотень тисяч українців, які в повоєнний час вони змушені були залишити. Нині ця територія належить до Республіки Польща.
Буревії попередніх століть важкою колісницею проїхалися по згаданих землях. За князювання Володимира і Ярослава, в добу Київської Русі, ці терени були складовою частиною нашої держави. Тісно перепліталися долі українського населення цих земель за часів Галицько-Волинської держави в наступні періоди історичного розвитку.
Протягом 1944-1951 років за угодою між СРСР і Польською Республікою про обмін ділянками державних територій, підшханою 15 лютого 1951 року Польща отримала 480км території Західної України. Відтак, Нижньо-Утстрицький район та кілька сіл тодішніх Хирівського та Стрілковського районів, Дрогобицької області стали польськими.
Після врегулювання територіальних питань між СРСР Польщею, Західна Україна з її понад семимільйонним населенням стала складовою частиною УРСР. На території Польщі залишився значний масив етнічних українських земель з 700-тисячами українців. І, мабуть, з метою досягнення етнічної однорідності населення двох держав, їхні уряди й почали акції виселення українців з Польщі, а поляків - з України.
Довелося багато попрацювати, щоб зібрати матеріал для розкриття проблеми. Як я вже згадувала, історична наука "мовчить" про ці трагічні події. Тому своїй роботі я, в основному, зверталась до матеріалів періодичної преси, зокрема часопису "За вільну Україну", газети "День", "Поступ", журналу "Пік", де систематично друкується наша землячка журналістка Наталка Кляшторна. Вона працює в Києві в центрі дослідження бойків.
Вивчаючи тему, я познайомилась з матеріалами історико-краєзнавчого словника Станіслава Кричінського, виданого 1995 року у Варшаві та історико-краезнавчим нарисом Василя Моця "Лодина". В.Моцьо був переселений до Херсонщини в 1951р., нині - директор Львівського державного академічного театру опери та балету ім.І.Франка. Обидва автори значну частину своєї праці присвятили діяльності Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області, який згідно договору від 15 лютого 1951 року відійшов до ПНР. До складу району входило 29 сільських Рад, вони об'єднували 42 населені пункти. Ще завдячую моїм дорогим землякам, спогадами яких я скористалася, а також товариству "Надсяння". Члени товариства підтримують зв'язок з бойківською громадою с.Дудчан та Зміївки. Вони й допомогли мені скористатися деякими архівними матеріалами ДАЛО.
Моя робота складається з двох розділів.
Перший розділ називається "Процес депортації". У ньому я з'ясувала такі питання:
1. Яка кількість українців була переселена на східні землі? (Дод. 6. Кожна сім'я мала такий квиток.)
2. Етапи переселення.
3. Умови переселення та спосіб переміщення людей (Дод. 15, 16, 17 - Спогади)
4. Психологічний стан людей, що залишили рідну землю (Дуже влучно це передав Чупіль Антон у своїй поезії, яка стала згодом народною піснею в Дудчанах. Ось декілька рядків: (Дод. 9)

"В далеку чужину
На Херсонські млаки,
Нашу рідну землю
Віддають полякам."
Назва другого розділу роботи "На дудчанській землі". У ньому я зупинилася на таких питаннях:
1. Обживання чужої землі у спогадах.
2. Збереження звичаїв, традицій і культури (маю три довоєнні фото, де зображено етнічний одяг бойків. Дод. 10)
3. Побудова церкви бойківською громадою в 1995р. в селі Дудчани (Дод. 7, 8)
4. Прагнення бойківчан повернути з різних місць віднайдені святині - дзвони (їх знайшли, але повернути не так легко тому, що польський уряд щораз знаходить нові "причини" для відмовок).
5. Започаткування фестивалю народної музики і танцю "Бойківська Ватра" (Програма і емблема фестивалю. Дод. 13 і 14)
6. Підтримання зв'язків з Малою Батьківщиною.(Фото сучасних Лютовиськ, які зробили мої односельчани. Дод. 1, 2)
Тема ця дуже актуальна і цікава для всіх, але, насамперед, важлива для мене, адже мій дідусь також є депортованим. Змалечку я часто чула від нього розповіді про чарівну красу його рідного краю, він наспівував мені пісні своєї молодості і часто розмовляв говіркою "западенців". І мені дуже б хотілося, щоб і на дудчанській землі звучали жваві колядки і щедрівки, вишивалися гарні, чудові рушники, зберігалися і передавались новим поколінням неймовірні своєрідні традиції бойків.

Розділ І. Процес депортації
(на прикладі Нижньо-Устрицького району)

Масові переселення українців з Польщі проводилися в чотири етапи. Остання "переселенська акція" пояснювалась наміром СРСР і ПНР обмінятися ділянками державних територій. 1951 року зі своєю батьківщиною розпрощалися понад 32 тисячі українців. Для цих людей з-під Горлиць, Перемишлячи, Холма рідна земля асоціювалася не зі Збручем чи Дністром, а насамперед - з рідною стріхою. Навіть польські історики визнають території, "очищені" від українського населення, територіями, де мешкали субетнічні групи - лемки, бойки, надсянці. Землі, на яких жили українці упродовж багатьох століть, де складали виразну більшість, вони сприйняли не інакше як свою батьківщину.
Таким чином, всередині Польщі переселень зазнали близько 150 тисяч українців, а всього з Польщі в УРСР упродовж 1944-1951 р.р. було переселено понад 543 тис. осіб, як мінімум, кожен п'ятдесятий українець має право сказати, що живе поза землею своїх предків. За 10 років державності український парламент трьох скликань не дав політико-правової оцінки цим "переміщенням", в яких історики знайшли всі складові "етнічних чисток".
В Україні депортованими визнають себе українці, котрі опинилися в Галичині і створили громадсько-суспільні товариства "Холмщина", "Любачивщина", "Надсяння", "Лемківщина", що входять до Об'єднання товариств депортованих українців. Депортовані їхні нащадки живуть переважно у Волинській, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях.
На початку березня 1951 року в Устріках відбувся районний партійно-господарський актив з участю представників ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У, РНК СРСР і УРСР, Дрогобицьких ОК КГЇ(б)У і облвиконкому, на якому стояло питання підготовки і проведення здачі району Польщі згідно з Договором ПНР від 15 лютого 1951 року про обмін ділянками територій. Польща в замін віддає Україні територію з вугіллям у Сокальському районі на Львівщині. Визначено терміни виселення людей, евакуації майна, ліквідації всіх районних структур. Передача району полякам повинна була завершитись у вересні 1951 року. Відповідно пройшли збори людей у кожному селі, на яких повідомляли їм адресу нового місця проживання, строки і порядок переселення. Для Лодини визначено Херсонську область, Бериславський район. Туди ж повинні переселитися також села Береги Долішні (Нижньо-Устріцького району) і Нанова (Хирівського району), бо відхідна територія зачепила ряд сіл (Коростенко, Волиця, Стеблик, Лісковате, Рудавка і Млини) Хирівського району.
У травні 1951 року, до початку переселення, на Херсонщині побувала делегація, створена з колгоспників трьох сіл і представників району. До складу делегації увійшли люди, які розумілися на сільському господарстві, могли оцінити побачене і доповісти односельчанам. І справді побачили вони в колгоспі ім. Молотова безмежні лани пшениці, бавовника, кукурудзи, вражаючі площі під баштанними культурами, городами і кормовими травами. Захоплено розповідали про Дніпро, багаті у той час лісами, городами і сіножатями плавні, які межували з селом. Потрібно сказати, що 1951 рік на півдні України був рекордно врожайним. Після почутого від своїх делегатів, страх переселятися дещо притупився, але очі в людей не висихали від сліз.
А район продовжував переселятися.
Напередодні виїзду з села сім'ям вручали переселенський квиток, документ на хату, підйомні голові сім'ї і членам. У день подачі транспорту люди виносили на подвір'я всі свої достатки. Ніхто не залишив жодного образа чи образка на стіні. Собак забирали з собою. На багатьох подвір'ях йшло завантажування автомашин. Люди, як загіпнотизовані, щось ще виносили і укладали, а щось скидали, як непотрібне на новому місці життя. Кожному здавалося, що його майно не поміститься в одному кузові, але більшість автомашин ЗІС-150 були завантажені наполовину. Худобу переганяли гоном до станції завантаження - Устріки.
Перед виїздом з рідної хати вся сім'я на колінах в останнє молилася, просячи Господа прийняти цю молитву і охоронити від усього злого. Всі прощалися з рідними порогами, прощалися з садом, криницею, річкою, стежками, які вели в поле і до лісу. Прощалися зі сусідами, які повинні також швидко виїхати - колгоспники на Херсонщину, а робітники і службовці залишалися на Дрогобиччині: у Бориславі, Миколаєві, Стрию, Хирові, Турці, Добромилі, Самборі, Дрогобичі, Жидачеві, Ходорові, Сокалю, Белзі та інших містах Західної України.
Споконвіку в карпатській улоговині існувало мальовниче село Лютовиська. Жили там гарні, працьовиті бойки. Вибудували чудову церкву, придбали для неї дзвінкоголосі дзвони. І раптом, ніби небо трісло над роботящим, затишним селом. Його мешканців, мов худобу, виганяли з прадідівської землі. Бойків розселили по багатьох областях України. Розігнали, роз'єднали навіть односельчан. Колишні мешканці Лютовиськ опинилися на Донеччині й Херсонщині, Миколаївщині та Одещині. А на Херсонщині лютовищан розселили в Дудчани, Гаврилівку, Михайлівку.
Згадує Возняк Марія Федорівна, вроджена Крупин: "Приїхав до нас із Південної України (з Дудчан) покійний уже заступник голови колгоспу " Червонофлотець" Володимир Марковий Кустов. Наше рідненьке село називалось Лютовиська, пізніше, вже після війни, Шевченково Нижньоустріцького району Дрогобицької області. Ми жили великою родиною (три сім'ї): тато, мама, я, мої братики ; Іван, Михайло; дядько з сім'єю, тітка Марія з дітьми. Жили ми дружно, мали поле, три корови, коня. Сіяли льон, пряли і ткали своє полотно. У нас дуже гарна була природа: ліси, річки. І ось у квітні 1951 року зібрали людей на збори і сказали, що будуть переселяти цілий район у Південну Україну. Люди плакали. Ходили різні чутки. Казали, що там велика голодовка, жарко, багато гадюк. Пам 'ятаю, як їхали, то мама цілувала всі кутки в хаті і землю біля порога. Всі плакали, як прощались із рідним селом. Насамперед, забрали всю молодь, забрали і мою тітоньку Анну, вона зараз проживає в с. Гаврилівні. А як вони поїхали, якісь злі люди пустили чутки, що затонула баржа з молоддю. Який то плач стояв над селом! Сказали, що брати з собою можна все рухоме майно, тільки печі і плити не чіпали, щоб хати лишались цілими. Машинами возили людей в район, а там саджали у вагони товарні, що возили худобу, в кожен вагон - 3-4 сім'ї. їхали цілий тиждень. Ні води, ні їжі не було. Що приготували в дорогу - псувалось, бо червень був надворі. Пам 'ятаю, як поїзд стояв на якійсь зупинці і тато побігли води принести, і тут поїзд рушив. Ми дуже настрашились, що загубимо батька, але він вскочив у інший вагон і прийшов до нас. Молодий хлопець Лнтон Чупіль мав чудовий голос і в дорозі склав пісню "В горах я родився". З тугою і болем юнаки й дівчата співали її всю дорогу, старі мовчки плакали. Як привезли нас в Херсон, я вперше побачила на базарі червоні помідори і варені раки. Раків я боялась, а помідори хотілось покуштувати. Я думала, що це такі яблука. Потім нас привезли на пристань. Тато лишивсь з худобою в Херсоні, а ми з мамою три доби сиділи на пристані. Люди порозпухали від укусів комарів. Пізніше теплоходом ми добрались в село Дудчани, де нас підселили у будинки місцевих жителів. Дуже у хорошої жінки жили ми, Ліварчук Надії. Вона нас прийняла як рідних. Жили ми дружно. Наша господиня була вдова, чоловік загинув на війні. Вона мала четверо синів. Під осінь переїхали усі жителі Лютовиськ. Ми дуже сумували за своєю домівкою, горами, лісами. Усе думали, що ми тут на якийсь час і скоро повернемось додому. "[3]
У херсонському річковому порту на переселенців вже чекали пришвартовані баржі. Перевантажування з вагонів до баржевих трюмів йшло важко. Люди звалювалися з ніг. Від перенапруження судомило багатьом руки і ноги. Худобу загнали на баржу з бортами - "скотовоз". Буксирний катер ледве справлявся з п'ятьма, з'єднаними між собою баржами, буксируючи їх уверх по Дніпру. Здивовано зустрічали ці люди схід сонця на Славутичі, який чарував усіх шириною своїх водних плес і скалистими берегами. Дніпровські плавні вражали багатою рослинністю. У степах виднілися комбайни, закінчувалися жнива. Усе це було незвичайним для ока бескидського бойка, який щодня бачив ліси і гори, чув дзюрчання гірських потоків і струмків, ходив босоніж по росах. Ці переселенці - бойки, ще не знають яке їх чекає тут життя, але деякі вже відчули південну спеку, хоч на воді, з подувом вітру, жара переноситься легше.
Багато наших "западенців", кому вдалося виробити паспорти, подалися з Херсонщини на шахти Червонограда, на хімкомбінати Нового Роздолу і Новояворівська. Деякі відразу виїхали на Дрогобиччину до кревних і знайомих, познаходили роботу і житло, вирішили прописку.
Першу зиму на Херсонщині у 1951 році переселенці зустрічали з тривогою. Не в усіх будинках були встановлені двері, порозсихалися і покривилися вікна, з вологого саману по стінах виростала пшениці і "бавовна". Жінки не вміли соломою готувати їжу, напалювати хату, не всі заготовили достатньо брикетів кізяку, дим з кого виїдав очі. Жінки і діти довго вчилися носити на коромислах воду з сільрадівської (викопаної шведами) глибочезної криниці аж на верхню вулицю, десь понад кілометр. За хлібом пішки йшли п'ятнадцять кілометрів до Берислава, або дев'ять кілометрів через плавню, і човниковою переправою через Дніпро до Каховки (Зміївка).
Дуже переселенці дивувалися, чому на херсонських полях немає роси, журилися, що не можуть ступати босоніж по траві - всюди жахливі колючки. Мусять звикати до всього. Повернення назад неможливе. І все ж старші люди вірили в повернення на рідну землю. Розмовляючи з ними, відчувалося, що не хотіли б потрапляти під польський уряд. Повернення можливе лише з поверненням Нижньо-Устріцького району в Україну. Тепер більшість людей вважає, що Батьківщина там, де дім їхніх дітей. Вони щасливі, що діти мають можливість жити там, де народилися, жити разом зі своєї родиною, зі своїм українським народом.
Пройшло п'ятдесят років від тих страшних часів. Сказати однозначно, що депортовані змирились із своїм минулим і майбутнім не можна. Вже третє покоління депортованих переселенців виросло на новому місці. Діти колись зневажених бойків і лемків, позбавлених батьківщини, розбудували село разом з корінними жителями, здобули освіту, стали вчителями, лікарями, військовими та інженерами. Для їхніх онуків земля Надсяння - то просто куток на карті України. А для старшого покоління - то частка душі, загублена духовність. Вони, прості селяни, живуть на цій землі, а у снах бачать втрачену і моляться за неї. Тут, на цій землі більшість людей зустріли бойківчан дружелюбно, хоч самі жили у руїнах, у напівзруйнованих війною землянках. Разом будувались і відбудовувались, а потім залишали тільки-но збудоване житло, бо затоплювало село Каховське водосховище.
Крохмаль-Лисишина Галина Йосипівна, 1937 року народження, говорить, що Дудчани стали для них рідними, тут виросли їхні діти і внуки. Та перед її очима часто стоїть рідна хата в Лютовиськах: світла, велика, в центрі села біля польського костьолу. А Вуйцик Михайло Михайлович, 1922 р.н. згадує, як люди набрались страху, коли їх перевозили на теплоході "Максим Горький" з Херсону до Дудчан, бо аж такої великої води до цього ми не 6ачили!"[3] Петришак Юлія Степанівна, 1922, року народження, зі сльозами на очах згадує, як людей забрали із села машинами, а вона в райцентр до поїзда йшла пішки, бо гнала корів. Натерпілась страху, що прийде до райцентру, а сім'ю вже вивезли. Але ні - вони ще три доби чекали своєї черги.
Спогади, спогади... Скільки людей переїхало сюди, стільки й доль. По різному вона склалася в кожного, часто зовсім несподівано для всіх.

Розділ II. На дудчанській землі.
(на прикладі Нижньо-Устрицького району)

Так, Погулич І.Ф. мав хату завдовжки 20метрів, великий мурований погріб, добротні господарські будови. Іван опинився в Сибіру. Володимир і Марія залишились на Херсонщині. Володимир працює шофером у Козацькому, має сім'ю, ледве зводить кінці з кінцями. Марія живе в Дудчанах, тяжко хворіє, має невеличку пенсію. Хата, в якій живе, не йде ні в які порівняння з тією, що залишилась в Західній Україні (Дод. 11). Син помер від тяжкої хвороби, яку можна було б вилікувати, якби трохи кращі статки.
А от сім'я Грушкевичів вважає, що радянська влада дала їм все. Проживали вони у селі Суховолля Замостьєвського повіту Люблінського воєводства. Жили у дерев'яному будинку під солом'яною стріхою. Батько, Грушкевич Олександр Михайлович, був помічником лісового інженера. Мати - Грушкевич (дівоче Цеслюк) Марія Миколаївна, була домогосподаркою. Діти: Грушкевич Свген Олександрович, 1937р.н., Грушкевич Олександр Олександрович, 1940 р.н.. 25 грудня 1944 року сім'я виїхала з Любліну і 7 січня 1945 року приїхала на станцію Тік Херсонської області. У Дудчанах поселилися на південній стороні села. Батько працював у коморі, мати не працювала. Олександр закінчив Київський авіаційний інститут. Працював у Петропавловську-Камчатську, м. Слізово. Надія, 1948 р.н., закінчила Одеський технічний інститут, працює в м. Котовськ бухгалтером хлібозаводу. Євген закінчив Дніпропетровський університет, до виходу на пенсію працював вчителем історії Дудчанської середньої школи. Ввійшов до авторського колективу, який створював багатотомне видання "Історія міст і сіл України".
Бойки вірили, що повернуться до рідного гнізда. Тому закопали у Лютовиськах свої дзвони, аби чужим не дістались. Колишні мешканці Лютовиськ вирішили забрати свої дзвони для церкви села Дудчани, де склався дружній бойківський осередок, котрий і збудував тут храм. Допомогти дудчанцям у цій справі взялись Товариство "Надсяння", редакція часопису "За вільну Україну ", голова Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей Олександр Федорук. Останній порозумівся зі своїм польським колегою, заступником Міністра культури і мистецтва Станіславом Журавським. І ось, нарешті, до Лютовиськ прибула делегація із Дудчан на чолі з Федором Грицуняком та Ганною Ісаєвою, польські сапери з Ярославського полку 14 танкової бригади.
Представник лютовисько-дудчанської громади, 65-річний Федір Грицуняк, не був свідком закопування дзвонів. Він керувався лише розповідями старших односельців. І тому точно ніхто не знав, де дзвони закопані. Польські сапери сумлінно обстежили вказану ним ділянку.
Після тривалих пошуків дзвони, які майже піввіку пролежали в землі, знайдено. За вказівкою місцевого війта Володимира Подими сюди прибув транспорт і викопав схоронений скарб. А потім його перевезли до Перемишля.
Проте, на цьому історія із дзвонами не закінчилась. Польська сторона відмовляється дати дозвіл на відвантаження знахідки в Україну. Та дудчанці впевнені, що прадідівські церковні дзвони таки лунатимуть у Дудчанах!
Уряд Республіки Польща знаходить щораз нові "причини" для відмовок. "З цього видно, як польський державний чиновник неохоче береться за справу, як тільки-но побачить у ній бодай дрібку української ідеї і, - навпаки: усе робиться блискавично, для того, щоб цю ідею на польській території усіляко затерти, відсунути на задній план або й взагалі забути. Кросненський воєвода нарешті відповів, що "церковні дзвони вважаються предметами мистецтва, а тому не можуть бути вивезені з країни""[7; 4 квітня].
А ще бойківська громада вирішила відродити свою святиню - церкву. Тому в 1995 році розпочалося ЇЇ будівництво (за проектом отця Миколая Середюка). У 1997 році в день Святого Іллі перші прихожани прийшли до храму.
Два українські світи зустрілися на початку 50-х. По різному розмовляли, по різному вдягалися. Бойки та лемки в Польщі заздрять бойкам в Україні. Адже останнім не загрожує асиміляція і вони почуваються тут українцями. Насправді ж на Півдні переселенці довгий час були цілковито відірваними від рідної землі. Лише одиницям пощастило її відвідати. Для цього потрібно мати закордонний паспорт і заощадити, як мінімум, три місячні пенсії. Для більшості це - не по кишені.
Тому все більше бойківську говірку витісняє "суржик", до бабусиних пісень прислухаються все менше, звичаї забуваються.
Переселенськими піснями називають коломийки; переселенською музикою - скрипку і бубон; переселенською мовою - бойківську говірку.
Та позбавлені рідної батьківщини, домівок, господарства, депортовані переселенці не втратили духовної спадщини своїх предків, що передавалася з покоління в покоління: своєрідність вишивки, різьбярства; особливості приготування щоденних і святкових страв; регіональні риси національного вбрання; мовний діалект. Але зберігаючи свої звичаї, лютовищани змогли внести у традиції дудчанців власні обряди, духовні цінності, усвідомлення самобутності.
Як згадує Крохмаль (Лисишина) Галина Йосипівна, їхня мама щодня варила булі з квашеною капустою, а також подавала вівсяний хліб, що вважався святинею. Також Галина Йосипівна не уявляла свого життя без смачного борщу та вареного бобу. Саме лютовищани укорінили у Дудчанах страви з бобових, "саламаху". голубці з картоплею, "треники", "затірку" та інші. Ця традиційна для бойків їжа стала невід'ємною частиною повсякденної дудчанської кухні.
А на свята у сім'ях села Лютовиська на столі завжди стояли голубці з квашеної капусти. Якщо в домі весілля, то воно не обходилось без печива "пара" або "двойка" - два невеликі хлібці, спечені разом; без короваю, який дарували молодим від всієї родини, як побажання щасливого життя в парі.
Лютовищани, як і всі українці, носили вишивані сорочки, мали гарно оздоблені рушники. Але їхній одяг дещо відрізняється від вбрання дудчанців. Як свідчить Гонтей (Іванів) Стефанія Михайлівна, бабуня вчила її вишивати. Всі сорочки та рушники, які привезла і які згодом вишила Стефанія Михайлівна, вражають своєю особливістю техніки вишивання і різноманітністю, і яскравістю кольорів, серед яких переважають червоний, темно-синій, чорний, зелений.
Подібні вишивки можна побачити у корінних жителів Дудчан, що свідчить про те, що техніка вишивання бойків стала часткою побутового життя дудчанців.
Для їхніх дітей та внуків дудчанська земля стала рідною. І чути на цій землі нині і бойківські колядки, і степові козацькі пісні.

Висновки

Встановлення кордонів Радянського Союзу - "етнічна чистка" української та польської нації, велося шляхом насильного виселення корінних жителів із землі, що споконвіку заселяли їхні прадіди. Це переселення проводилося надзвичайно жорстоко показовими методами. Свавілля працівників комітету із переселення мало трагічні наслідки: розстрілювались ті, хто перечив цьому. Протягом надто короткого терміну великі сім'ї із старими та немовлятами поспіхом, зібравши домашні пожитки, у товарних вагонах в антисанітарних умовах разом з домашньою худобою вивозились у південні малообжиті райони Херсонщини. Інколи це перевезення тривало два-три тижні та супроводжувалося фізичними та душевними стражданнями. На новому місці в необлаштованих приміщеннях вони переживали велику скруту, вимушені тяжко працювати, аби збудувати собі житло, прогодувати свою родину.
Та з часом життя переселенців покращилось: всі діти відвідували школу, дорослі мали роботу, добрі заробітки.
Депортовані свято зберігають пам'ять про рідну батьківщину, своїх предків, охороняють, відтворюють та примножують національні та культурні надбання жителів Західної України.
2004 року в селі Зміївка Херсонської області з ініціативи сільської організації товариства "Просвіта" заснований регіональний фестиваль народної музики, пісні і танцю "Бойківська Ватра", який повинен об'єднати західноукраїнське населення і є феноменальним явищем духовності і культури Таврійського краю привезене з земель Бойківщини.
Я в майбутньому мрію стати журналістом. Надалі буду продовжувати працю над цією темою, і намагатимусь створити Історичні розвідки та статті, щоб опублікувати їх у наукових та науково-популярних виданнях, якими ще скористується не одне покоління українців (зокрема "Історія міст і сіл України").
Хочу створити відеофільм "Без провини винні", провідною думкою в якому будуть слова: "Бережімо своє коріння, бо без нього ми - перекотиполе!"

Список використаних джерел та літератури

Джерела
1. Державний архів Львівської області (ДАЛО) Ф.5017 Гї. оп. 15, спр. 7.
2. Державний архів Львівської області Ф.П.5017, окрема папка Нижньо- Устрицького РК КП(б)У Дрогобицької області № 63 "а", "справа документальна по боротьбі з бандами" за 1945р.
3. Спогади очевидців.

Періодичні видання

4. Н. Кляшторна "Трагедія, що обросла міфами", газета "День", №128, 21 липня 2001р.
5. С. Злупко "Україна в світлі німецьких документів", часопис "За вільну Україну", №77, 29 липня 1997р.
6. Часопис "За вільну Україну", серпень 1999р.
7. "За вільну Україну", №46 від 4 квітня 1998р.
8. Н.Кляшторна "Запорожець - не машина, виселенець - не людина", журнал "Пік", №43(126), 20-26 листопада 2001р.
9. Я.Куронь "Правда не є компромісом", газета "Поступ", № 13 І (988), вересень 2002р.

Література

10. Станіслав Кричінський "Gneina Lutowiska", Warszawa, 1995 р.
11. Українське народознавство: Навч. посібник (За ред. С.П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва.) - Львів: Фенікс 1994. - 608 с.
12. В.Моцьо "Лодина", Історико-краєзнавчий нарис, Львів - 2001р.

Церква, збудована в с. Дудчани силами бойківської громади в 1995-97р.р.

(Особая папка Нижне-Устрикского РК КП/б/У Дрогоб. обл. № 63 " а")
"Справа документов по боротьбе з бандами за 1945 р."
Сов. секретно
1-ая погранкомендатура 13 п. о. НКВД
Сведения
О количестве задержанных, пришедших с повиной и убитых за период с 15 сентября 1944 г. по 20 января 1945 г.
Всего задержано - 276 чел. из них:
а) Бандеровцев УПА - 77 чел.
б) членов ОУН - 66 чел.
в) пособников Бандеровцев - 13 чел.
г) Дезертиров Красной Армии - 22 чел.
д) уклоняющих от призыва в Кр. Ар. - 41 чел.
е) уклоняющиеся от Кр. Армии (пришли с повинной) - 46 чел.
и) Нарушителей границы (государств) -11 чел.
Всего - 276 чел.
Убито при проведённой операции по борьбе с бандитами - 155 чел.
Всего - 431 чел.
Комендант 1 - ой погранкомендатуры 13 погранотряда НКВД
Майор Польников

СЛАВИЧ СЕМЕН СТЕПАНОВИЧ (житель с. Смільник Нижньо-Устрицького району Львівської області, народився 1921 року 15 січня).
Моє село знаходилося на берегах річки Сян, по якій проходив кордон. Пам 'ятаю, що в селі було мілководдя та багато колодязів. Клімат був не сухий, часто лили дощі. Село лежало в полонині, а з усіх боків здіймалися гори, покриті лісом. Між горами простягалися мальовничі полонини. Росло багато ягід, дуже смачні малина, чорниці. Населення заготовляло на зиму гриби, займалося землеробством. Сухий ліс дозволяли спилювати на дрова, використовувати як будівельний матеріал. Місцеві жителі бережливо відносилися до природних багатств, всі були зачаровані красою батьківщини, особливо любили ліс. Найкрасивішими з дерев для мене були буки.
У 1951 році почали примусово виселяти людей. Ніхто не хотів покидати рідні домівки, всіляко висловлювали своє невдоволення, були такі що ховалися в лісі. Ллє розпорядження про виселення проводилось через дуже жорсткі заходи: було таке, що вбили січ чоловік. Спочатку приїхали уповноважені агітувати. Забирали нас на Південну Україну, не дозволили ні сіяти, ні орати вдома. А ту територію, де ми жили, затіяли поляки. І так по цей день: виселені з рідної Лемківщини мешкають по всій Україні. Хто ж хоче поїхати на батьківщину, мусить виробляти закордонний паспорт, лише тоді можна подивитися на рідну землю. А там дуже мале населення, поля заростають лісами, кущами, і багато звірини розводиться. Коли приїхали на Херсонщину, хат не було, жили по квартирах - рік, два. Аж потім почали будуватись.

ЛИСИШИНА ФЕНЯ МИХАЙЛІВНА (жителька с. Лютовиська Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області, народилася З грудня 1921р.) та КУЧІВ МАРІЯ МИХАЙЛІВНА (жителька с. Лютовиська Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області, народилася 24 травня 1935р.) -.
На моїй батьківщині село оточували гори та ліси. Часто йшли дощі. Клімат був чудовий.
Росли такі дерева: горіх, буки, смереки, ялиці, дуби, яблуні, груші, сливи, вишні. Сади були дуже великі, завбільшки тутешніх городів. Вони давали гарні врожаї. Із ягід росли полуниця, малина, яфори, а також: чорниця.
Полів було дуже багато. На них росли овес, ячмінь, жито, боби. Пшеницю не сіяли, бо не достигала. Масло били не з соняшника, а з льону. Соняшник вирощували лише для того, щоб насмажити насіння.
Квіти росли скрізь на полонинах. Біля будинків їх ніхто не вирощував. А зараз такі ж самі квіти садять у садках на Херсонщині.
На земельних наділах садили такі ж овочі, як і тут: картоплю, моркву, цибулю, капусту та ін. Поля батьки віддавали синам, коли ті женилися, або дочці, коли вийде заміж. Замість суданки там сіяли куманець. Корів пасли у лісі. У людей було по чотири корови. Кожен мав коня. Хто був багатіший, той тримав декілька коней та волів. Цю людину називали паном. На той час працювала така система: відробив у пана декілька днів - маєш право пасти корів цілий рік на його землі. Дрова дозволяюся рубати в лісі. Вугілля не було.
Хати дерев 'яні. Сім'ї були великі (по 10-13 чоловік ). Скрізь простягалися родючі полонини. Жилося добре, весело.
На вихідні усі сходились відпочити. Дівчата й хлопці йшли в ліс по різні ягоди. Полуницю не садили, а вона росла сама. Грибів було дуже багато, та ще й величезних розмірів.
У 1951 р. нас почали перевозить. Скликали збори, оголошували, що будуть виселяти. Люди плакали, бо не хотіли їхати. Нас розділили на чотири партії. Їхали поїздом. Настрій був пригнічений, скрізь чулося невдоволення, їхали сім 'ями, з немічними старими і маленькими дітьми. Нашвидкоруч взяли з собою лише найнеобхідніше. Майже все майно полишали там. Брали коней, гусей, свиней, брали, що могли. Дуже не хотіли покидати свої домівки. Але все ж надіялися, що повернуться туди, і тому багато що лишили. Дехто закопував своє майно у землю.
Люди були дуже незадоволені та все-таки мали змиритися з обставинами. Коли приїхали, нас порозселяли по старих хатах. А тоді були маленькі землянки, зарослі травою. Скрізь засіяний степ, багато колючок, що босою ногою не можна ступити.
Ми ходили на будівництво. Самі собі споруджували хати, качали вальки. Нам обіцяли, що на Херсонщині вже є збудовані житла, а їх і близько не було. Ми дуже бідували. Вся сім 'я працювала. Тим сім'ям, де дорослі діти, було трохи легше. Ходили на роботу пішки за 5-7км у степ, на тваринницькі ферми. Дерева майже не росли. Ми насаджували посадки акації. Носили відрами воду з Дніпра і поливали біля будинків садки, аби прийнялися. Дуже пекло сонце, клімат був дуже посушливий, незвичний для переселенців. Від спеки часто боліла голова, навіть працювати неможливо.
На місці теперішнього Каховського водосховища знаходились плавні, де росли верби, клени, осокори.
Замість вугілля використовували кізяк. Його сушили та розділяли між: людьми і топили ним в оселі. Потім для опалювання вирубували дерева з плавень.

ПОГУЛИЧ ІВАН ФЕДОРОВИЧ (житель с. Лютовиська Нижньо-Устрицького району, Дрогобицької області, 23 травня 1927р.)
Жив я у селі Лютовиська Нижньо-Устрицького р-ну Дрогобицької обл. Так село називалося до війни. А коли прийшли радянські війська - с.Шевченкове Львівської області. У нас жили поляки, євреї, цигани, трохи мадьярів, українці. У колгоспи заганяли насильно ще дома. Згадую часто випадок з тіткою Гаргая Славіка, материною сестрою. Її били палкою на вулиці, щоб підписалася. А восени, грязюка була. Вона все впаде в неї в чоботях, встане - а її знову тягнуть. Моя жінка, ще з дівочим прізвищем Ватаг Анна, це бачила, і її взяли у свідки на суд. От суддя каже: " Як... вели до колгоспу?", а жінка ж розказує правду, як було. Тут суддя каже, що йдуть на "совещание". А потім повернулися, так ще й рік тюрьми тій жінці дали. Ну це було до війни.
Село велике було. Мали 3 церкви: синагогу - євреї ходили ; польський костьол - поляки, католики ходили; наша - греко-католицька. Була школа- 7 класів, велика, трьохповерхова, з каменю. Навчали на польській мові, а українська мова - на уроках мови. Цигани в школу не ходили.
Сусідні села: Скородне, Кривка, Журавине, Береги.
Переселили нас в 1951 р. весною. Приїхав заступник голови колгоспу "Червонофлотець" Кустов і по-хорошому розказав, що нас повинні виселити з цього села, бо цю територію забирають поляки. Зібрали нас у клубі. КДБ і польські солдати були там теж. Всі почали плакати, не хотіли їхати. "Спочатку заберем молодих, щоб будували хати", - казали.
Село Дудчани розташоване на схилах Дніпра. А річка була широка, ближче до Лепетихи. Росли дуби, верби, осика, трава зелена. Картоплю садили. У плавнях риби було багато. Невеликі озера то висихали, то поповнювались. На крутосхилах планували забудову вулиць, кожного дому, працювали всі завзято, охоче.
У Лютовиськах тяжкими були збори у дорогу, все думали, що відмінять переселення. З собою забирали все-все. Там хати всі залишили цілими ще й замки на двері почепили. До Польщі ще відійшла вся Лемківщина, до кордону з Чехословаччиною.
Ми на городах все посадили, поорали і лишили, бо забирали вже десь у травні-червні. Як їхали сюди, то вже накопали молоду булю. Везли нас до Устрію, а це 25км, на бричках, поляки грузові машини давали. В Устрію сідали в грузові вагони (телячі) і аж до Херсону. Коней мали всі, а тільки 4 привезли, яких забрали в колгосп, нікому нічого не пояснивши, забрали - і все. Сказали, що так Сталін велів. Головою колгоспу "Червонофлотець" тоді був Підгурський, поляк. Нас всіх перевезли в Дудчани. Всі ми оселились тут та в селі Ганнівці. Годували нас у їдальні, зараз там уже вода, а потім вирахували з того, що ми заробили в колгоспі.
Ці хати, що ми самі будували, оцінювали на 4000 рублів. Дорого. Це тоді були ого які гроші. Жаль ту хату, що ми залишилив Лютовиськах. Хата - 20 метрів, колодязь, 2 стайні, погріб великий мурований продали за 100 рублів. Дешево. Звичайно, різниця є - чи 4000 рублів, чи 100 рублів. Ліс нам сюди привозили на баржах. Давали, а потім вирахували з заробленого у колгоспі. Поки клали хату, жили в Іванова, кладовщика. Здоровий був дядько, як козак.
У Лютовиськах, під час війни, коли вибухали снаряди, ми сиділи в Петрушкевича в пог

Источник: http://www.svit.ksportal.net/index.php?c=deport#1

Категория: Історія | Добавил: kherson (2006-03-25) | Автор: Коваль Анастасія Юріївна
Просмотров: 3351 | Рейтинг: 4.9 |

Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz