Український Херсон - Каталог статей
Пт, 2017-02-24, 4:52 PM
На початок Реєстрація Вхід
Ви увійшли як "Гість"
Меню сайту
Категорії статей
Персоналії (політики) [5]
Біографії херсонських правих та близьких до них.
Політика [2]
Політика та політичні процеси. Аналіз правого руху.
Історія [46]
Історія. Переосмислення, аналіз та обговорення.
Мовне питання [52]
Проблеми функціонування, розвитку та поширення української мови.
Релігія [4]
Релігія в Україні сьогодні та вчора. Проблеми побудови Помісної церкви. Міжконфесійні відносини.
Національна ідея [7]
Національна ідея. Українське питання: державність, ідеологія, програмові засади, націоналізм.
Суспільство [27]
Сусіпльна свідомість. Проблеми сучасного українського суспільства.
Пошук у статтях
Друзі сайту
Наше опитування
Як має виглядати Меморіал "Героям Крут", який незабаром з'явиться у Херсонській області?

Результати · Архів опитувань

Всього відповідей: 286
Статистика
Каталог статей
» Каталог статей » Історія
ПЕТРО КАРМАНСЬКИЙ

ПЕТРО КАРМАНСЬКИЙ
Коли я в Києві в місяці липні 1918 року заявив моїм знайомим, що задумую їхати до Херсона працювати на курсах українознавства, дехто посміхався з мене.
- І хочеться тобі в сьогоднішніх часах іти до такої важкої й неоплатної роботи, коли тут у Києві міг би ти найти стільки способів заробити, і то добре заробити!
Я не послухав поради: мене тягнуло до праці, овіяної подією, до праці, в яку можна вкласти душу. Таку працю я вже знав, між іншим, з таборів з полоненими з Німеччини. Я знав, що не раз моральна плата за виконану працю дає більше задовілля, чим гроші.
З чималими перепонами і пригодами я врешті добився до столиці степової України, зголосився в голови губернської земської управи, що привітав мене дуже щиро, і наступного дня розпочав працю.
Курси для вчителів народних шкіл відбувалися у просторій залі “Пушкінського дому”, й учасників курсів, між якими нерідко можна було добачити довгобородих чиновників і “благочинних”, було приблизно пів тисячки.
Коли я, ждучи на свою чергу, почав придивлятися і прислухуватися лекції, на мене повіяло холодом. Так і було видно, що курсистів присилували до участі і що вони всіми способами намагалися лекції звести на абсурд. Половина учасників тоді, як ішла лекція, стояла на коридорі; одні курили, інші “фліртували” з товаришками, а всі гомоніли мов на базарі. Української мови не було чути.
Тільки двох чи трьох українців підійшло до мене і почали розмову на рідній мові – просили мене, щоби я за всяку ціну підняв престиж курсів, що ці курси такі безкровні, що вчителі їх такі безпорадні і так мало знають про рідну культуру. “Читайте нам, - говорив один з учителів, моїх учнів з табору полонених, - такі лекції, які читали в Раштаті”.
Я входив до залі непевно, переходив вузькою стежкою серед юрби курсистів, що прошибали мене поглядами з таким настроєм, немовби мене мали судити за великий злочин. Я не був певний, що вдію, якщо на моїй лекції пануватиме такий гомін, як я це спостерігав на лекції мойого попередника.
І справді, я починав говорити серед провокаторської метушні і гамору. Та я не давав за виграну.
І диво! Через кілька хвилин на залі почало втихати, а дедалі – і робилася гнітуча тиша, здавалося, тиша перед бурею. Та буря не надходила. Тільки сям і там добачував я якісь цинічно або злобно скривлені обличчя, а місцями пари слухаючих нахиляли до себе і, не спускаючи очей з мене, перешіптувалися.
Поки я подав конспект української літератури від самих її початків, забринів дзвінок на перерву, і я, проводжений поглядами, в яких малювалися різні настрої, вийшов зі залі закурити.
До мене зараз же підійшли мої попередні розмовники, щоб висловити мені признання і здивування, що мені поталанило так гарно опанувати ситуацію. Гурток моїх розмовників тепер подвоївся або й потроївся. Та ще мало хто насмілювався в розмові вживати української мови.
Коли я увійшов знову до залі, на катедрі лежало кілька листків паперу з запитами. Запити були написані по-російські, їх тон був провокаторський. Наприклад: “Будь ласка, скажіть, який руський історик літератури сказав вам, що “Слово о полку Ігоревім” є малоросійським твором?”. Або: “Якою це мовою ви говорите, бо я не розумію ні слова?” Я виправдав себе, що поки що перейду до лекції, а відповіді на запити залишу на кінець, - і почав другий виклад.
Я знав, що в Херсоні свідомих українців найду небагато та й що яку половину слухачів треба причислити до московської нації; і я розумів моє трудне положення. На щастя, більшість слухачів поза російський патріотизм не мали зброї проти мене, і моя відповідь при кінці лекції, сперта на авторитет Пипіна, зразу зробила моїх напасників покірними. Ще день чи два були спроби збентежити мене запитами або окликами, та більшість учасників уже стояла на мойому боці, і провокаторам доводилося давити в собі їх озлоблення.
Я працював у Херсоні приблизно три тижні. Зараз другого чи третього дня я дістав запросини викладати також у педагогічному інституті, що перенісся з Юрієва до Херсона, отже, мав студентів трохи не виключно московського походження. І вже по упливі якого тижня довкола моєї особи згуртувалося кілька десятків учителів і вчительок, з якими навіть у неділі доводилося вести вільні гутірки на тему українського визволення, так що у скорому часі я почувався в Херсоні, як у Львові.
Остання лекція… Ох, ці останні лекції – які вони гарні, а при тому болючії! На них завжди доводиться відривати шматок свойого серця і залишити його навіки з собою.
Коли я виповів останні фрази, якими намагався висловити немовби заповіт для тих, кого мої лекції переконали у святій ідеї українства, до катедри підійшла одягнута в біле одна з учительок і, висловлюючи від імені загалу подяку за мою працю, подала мені китицю білих троянд, стискаючи мені щиро руку.
Я виїздив з Херсона, який три тижні тому був мені цілком чужий, з жалем, а водночас і з піднесеним духом. І не дивиця: тут, у цьому цілковито змосковщеному місті, я наглядно бачив, яка могутня сила дрімає в ідеї українства. Я бачив, що доволі було попрацювати на Україні два-три роки, і душа українська, яку присипляли пропаган-дою, заборонами, тюрмами й Сибіром поверх двохсот літ, була би розбудилася і заговорила так голосно, як цього бажав і сподівався великий Шевченко.
Як жаль, що скоро перевалився по цій душі, яка просипалася, новий ураган і засипав буйні оази українського життя новим попелом згарів!

*Рідна школа. – 1936. - №6. – С.82-84. Підготовка до публікації Л. Г. Голомб.

ПРИМІТКИ

1Головою Херсонської губернської управи був в той час Євген Іванович Яковенко ( Фр. 1900, оп. 1, спр. 2, арк. 9). Яковенко Є. І. – до 1917 року санітарний лікар Херсонського повітового земства, з березня 1917 року Херсонський міський голова, член партії “Народна Свобода”, член Ради товариства “Українська Хата”. Влітку 1917 року єдиний з українського блоку переміг на виборах в Херсонську міську Думу.
2За повідомленнями газети “Рідний край” курси з українознавства для вчителів проходили в приміщенні Українського національного театру (колишній Народний будинок, тепер – вул. Перекопська № 7). Можливо, деякі лекції проводились у приміщенні народного училища імені Пушкіна.
3Пипін Олександр (1833 – 1904) визначний російський історик літератури і фольклорист, дійсний член Петербурзької Академії Наук і Наукового Товариства імені Шевченка. Серед найбільш відомих праць – чотири томи “Истории русской литературы”, чотири томи “Истории русской этнографии”.

Примітки підготував Бєлий Д. В.

Категория: Історія | Добавил: kherson (2006-04-11) | Автор: Лідія Голомб /Бєлий Д. В.
Просмотров: 1260 | Рейтинг: 0.0 |

Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz