Український Херсон - Каталог статей
Вт, 2016-12-06, 2:02 PM
На початок Реєстрація Вхід
Ви увійшли як "Гість"
Меню сайту
Категорії статей
Персоналії (політики) [5]
Біографії херсонських правих та близьких до них.
Політика [2]
Політика та політичні процеси. Аналіз правого руху.
Історія [46]
Історія. Переосмислення, аналіз та обговорення.
Мовне питання [52]
Проблеми функціонування, розвитку та поширення української мови.
Релігія [4]
Релігія в Україні сьогодні та вчора. Проблеми побудови Помісної церкви. Міжконфесійні відносини.
Національна ідея [7]
Національна ідея. Українське питання: державність, ідеологія, програмові засади, націоналізм.
Суспільство [27]
Сусіпльна свідомість. Проблеми сучасного українського суспільства.
Пошук у статтях
Друзі сайту
Наше опитування
Як має виглядати Меморіал "Героям Крут", який незабаром з'явиться у Херсонській області?

Результати · Архів опитувань

Всього відповідей: 286
Статистика
Каталог статей
» Каталог статей » Суспільство
Юрій Васильович Шумський

Юрій Васильович Шумський

Творчість Юрія Васильовича Шумського добре знайома старшому поколінню. Це талановитий актор театру і кіно, режисер, читець багатьох програм українського радіо. Його голос і нині зачаровує в записах на платівках. Його читання поезії Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Бажана, Андрія Малишка, оповідань Олександра Довженка, Юрія Яновського служить прикладом для митців слова і сьогодні.
Непересічна натура Шумського. Він не обмежувався суто акторським життям. Юрій Васильович, за власним висловом „грішив аквареллю” – любив малюнок, складав байки, писав прозу, чудово співав. Чарівника театру та кіно знає вся Україна. Адже йому було присвоєно окрім різних високих урядових нагород і звань – найвище: звання народного артиста.
Юрій Васильович Шумський - гордість киян, одеситів, харків’ян – міст, де жив і працював великий діяч української культури. Та особлива гордість херсонців і Станіславів – бо саме тут брали початок стежки великого сходження на Олімп театрального мистецтва подвижника української сцени.
116 років минуло вже з дня народження народного артиста і режисера. Варто пригадати основні віхи і дні, які він провів у Херсоні та Станіславі на початку 20-их років минулого століття.
Юрій Васильович Шумський /справжнє прізвище Георгій Шомін/ народився 5 листопада /ст.стиль/
17 листопада 1887 року в місті Тирасполі, в родині чорнороба. До Херсона Шоміни переїхали у 1900 році. Георгія пощастило влаштувати у трикласне міське училище. Тринадцятирічний юнак вродився під щасливою театральною зіркою. Ось як пише про роки навчання Юрія колишній помічник режисера Херсонського драматичного театру Г. Шевелєва: „..він спостерігає церковну службу, проводи на кладовище, влучно копіює диякона, псаломщика, ченців... Учні аж лягають від реготу. Юрко вже не вперше виступає перед ними. Його талант помічають в училищі. І він бере активну участь у шкільних виставах”. Він грає у ”Ревізорі” М. Гоголя, читає вірші Некрасова, Пушкіна...
Революційні події 1905 року не обминули і Юрія, який з головою поринув у тодішнє буремне життя провінційного Херсону. В 1906 році за участь в революційних подіях і шкільних мітингах Юрія виключають з училища.
Юнак йде працювати в Херсонський порт. Фізична праця не завадила йому зустрічатися з вантажниками, матросами, кочегарами і капітанами – людьми колоритних професій, які Юрій Шумський берегтиме в своїй пам’яті довгі-довгі роки. Саме з тих літ брав митець цілу низку образів, створених ним на аматорській та професійній сцені.
Важка робота в порту не відбиває великої любові до театру. Він, як і справжній цінителі мистецтва, відвідує вистави, де грали відомі в той час М. Савіна, Л. Липковська, П. Орленєва, В. Давидова, М. Петіна, А. Дуров, М. Заньковецька, П. Саксаганський...
„Шумському було в кого вчитися театральному мистецтву. На початку дев’ятисотих років у Херсон приїхало в повному складі „Товарищество нової драми” Московського Художнього театру. Цю трупу очолювали В. Меєрхольд та О. Кошеваров. Молодому аматору поталанило: його прийняли статистом. П’ятнадцятирічний юнак майже не виходить з театру – прагне збагнути, взяти на озброєння всі його тонкощі.”
В той час на околицях міста було чимало драматичних гуртків. Брав у них участь і Юрій.
У 1907 році на військовому форшафті разом з групою портових та міських робітників створює напівпрофесійний театр із двох труп /української та російської/. Юрій грає сам і виступає як режисер. Ставляться п’єси Горького і Чехова, Гоголя, Шевченка, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького.
І в дитячі, і в юнацькі роки Юрій Шумський звідав ціну бідувань і принижень, ціну шматка заробленого хліба. Нічого йому не вдавалося легко. І тільки наполегливість і відчайдушна любов до театру допомогли перебороти життєві труднощі і сягнути висот мистецького олімпу.
Незавершеність освіти весь час хвилювала Юрія. Тож херсонська публічна бібліотекарка стає йому другом і порадником. Він читає п’єси, критичні статті, монографії, рецензії, мемуари, і це благотворно позначається на його роботі.
У книзі „Оповідання і статті” /1964/ Юрій Шумський пригадує: „У перші дні лютневої революції ми, херсонські аматори, спираючись на допомогу місцевого гарнізону, силоміць захопили один з театральних залів. У цьому завойованому залі і відкрився народний український театр”.
Майбутній професійний актор працює не покладаючи рук. Прагне, щоб підняти рівень театрального мистецтва, культурне будівництво Херсонської губернії. Юрій Шумський активно допомагає громадським організаціям і товариствам у влаштуванні вистав переважно українських авторів. Він частий гість і порадник на різних концертах, вечорах.
У перші місяці Жовтневої революції Шумський продовжує справу організації нового театру, що розмістився у приміщені теперішнього Будинку офіцерів Херсона. Юрій Васильович працює тут як актор і режисер, поєднуючи все це із своєю основною роботою у відділі культури.
1918 рік для аматора став роком поневірянь. Франко-грецька та німецько-австрійська інтервенція, як тільки могла, перешкоджала існуванню українського театру в Придніпров’ї.
Проте наступного року Шумський організовує студію з 13 осіб, яку він сам назвав „чортовою дюжиною”. Переважну частину її становили колишні вихованці сирітського дому Херсонського губернського земства. Майже рік пішов на підготовку репертуару, навчання акторської майстерності, якою охоче ділився Юрій Васильович.
Вже наступного року студійці дають спектаклі, концерти в частинах шостої армії, яка тоді розташувалася на Каховському плацдармі. /іл.2/
Перегортаючи пожовклі сторінки періодичних видань того часу, зустрічаємо повідомлення про те, як червоноармійці радо зустрічали артистів, самі готували сцену, часто самі бійці ночували надворі, а своїм улюбленим артистам відводили найкращі хати.
1921 рік. На Херсонщині небувала посуха. Багато учасників студії, а згодом „Культробартіль” Шумського ідуть у села інструкторами і керівниками драмгуртків.
І ось восени того ж року курним шляхом поволі котився віз. „Нужденна шкапина ледве тягла його з балки... Хазяїнові нехитрого „виїзду” разом з подорожнім, що попросився під’їхати, довелося докласти чимало зусиль, щоб якось витягти воза на рівне. Подорожній вийняв з торбини черствий шматок хліба з остюками, розділив на двох, спитав, чи далеко до Станіслава, і, попрощавшись, пішов своєю дорогою.
До Станіслава було верст двадцять”.

Ю.В. Шумський – актор і режисер волосного українського народного театру
у спогадах станіславців.

Село Станіслав на початку двадцятих років було волосним /районним/ центром. Воно розвивалося, розбудовувалося. Голубінь Лиману вабила багатством рибних запасів. Але їх могли добувати у важкій праці сміливі, з товариською одностайністю і бажанням дожити до кращих днів.
1921-22 роки були особливо тяжкими для станіславців. Ю.В.Шумський знав про труднощі у голодному і холодному селі. Але обрав саме його.
Перша зустріч прибулого артиста відбулася того ж таки дня з головою волревкому Федором Гнатовичем Пижем.
Це людина з подібною до Шумського біографією. Федір Гнатович рано втратив батька. Іще хлопчиком наймитував у сільських багатіїв. Спробував нелегкої праці вантажника у Херсонському порту. Звідав і солдатчину царської армії. Саме в окопах імперіалістичної та громадянської був не раз поранений ворожими кулями. Він вирізнявся і життєвим досвідом, працьовитістю і практицизмом. Станіславцям така людина імпонувала, і вони обирають його головою комнезаможу.
Переглядаючи в обласному архіві папери того часу, неодмінно натрапиш на один:

„До Станіславського волкомнезаможу
від артиста-режисера Ю. В. Шумського

Заява

Прохаю прийняти мене до числа членів волкомнезаможу. Власного майна не маю.
Ю.В.Шумський.”

Кострубатим почерком на ріжку папірця із чверті аркуша великими літерами, схожими на дитячі, виведено: ”Прийняти. Голова Ф. Пиж”.
Голова волревкому був так задоволений з приїзду артиста, що цю подію занотував до офіційної доповідної записки: ”Ревкому у неймовірно важких умовах пощастило залучити до Станіслава для роботи у театрі досвідченого спеціаліста-режисера”.
А селу дійсно був потрібний спеціаліст такого рангу.
...Ще в двадцятому рішенням керівництва волості цегляний будинок багатія Шапошникова /нині будинок спорткомплексу/ було передано аматорам сільського драматичного гуртка. „Серед театралів були люди різних професій. Семен Туркалов, Григорій Куйовдь, Терень Кучма добре володіли теслярською справою, отже вони взялись до роботи. Керував перебудовою приміщення під театр актор Лесь Завада. Чимало жителів села допомагали в інших роботах.
Невдовзі зала була готова. Вона розраховувалась на 350 місць. Крім партеру, вісім лож. Сцена п’ять на п’ять метрів, великий просценіум, оркестрована яма вільно вміщала 20 музикантів.
Старі жителі села розповідали про такий випадок. Коли театр був готовий, виявилося, що немає матеріалу на завісу. Вирішили піти по селу. І вже надвечір біля дверей височіла гора найкращих ряден, полотен, мішків.
Все те гарно скомпонували, зшили, як слід, і пофарбували у голубий колір – колір водного простору Лиману. А на його фоні намалювали сивовусого кобзаря з хлопчиком-міхоношею. Коли завіса гойдалася – здавалося, що кобзар перебирає струнами.
На задній стіні декоратори намалювали голубий обрій. Подбали теслярі про меблі та реквізит.
Спочатку вистави мали неабиякий успіх. Та поступово театр втрачав зв’язок з життям. Керівник Лесь Завада ставив лише старі, усім добре відомі п’єси – водевілі. Перебудувати репертуар режисер не міг і виїхав з села. Театром взявся керувати бухгалтер сіль господарства Кириченко, але і йому це стало не під силу.
Театр в Станіславі занепадав.
Саме в такий нелегкий час і приїхав до села Юрій Шумський.
„Вже бралося надвечір, як втомлений, ледь переставляючи натруджені ноги двадцятьма верстами ходьби, питався молодий чоловік, як пройти до сільського театру...
Ось які спогади залишив один з ветеранів сільського народного театру Пилип Якович Голінько: „Був він у подертих чоботях. На плечах трималась вицвіла парусинова куртка. Незнайомий відрекомендувався Юрієм Шумським – актором з Херсона”.
П. Голінько після знайомства з головою вол ревкому Ф. Пижем та гуртківцями запросив Юрія до себе додому. А за вечерею полилася розповідь. Очі приїжджого горіли, коли він говорив про театр.
Шумський жив у Голіньків до зими, поки не переїхала сім’я з Херсона.
Знайомство двох аматорів переросло у міцну дружбу обох сімей. У 1927 році, коли вже Юрій Васильович працював професіональним актором Одеського драматичного театру, митець при зустрічі подарував своєму колишньому помічникові режисера своє фото, яке зберігають внуки Тихона Голінька. З великим трудом можна прочитати лише: „... братське відношення до мене...ти завжди підтримував мене...”.
По-справжньому затоваришував Юрій Шумський з багатьма станіславцями, зокрема, Терентієм Кучмою, Силою Кравченком, Семеном Тур каловим, Григорієм Куйовдою – людьми різних професій та великими шанувальниками театрального мистецтва.
Та це було згодом. Спочатку молодого актора з Херсона зустріли насторожено. Гуртківці розділилися на дві групи – одну очолював Кириченко, а другу – Шумський. Та коли Юрій Васильович показав свою першу виставу, і коли глядач побачив у його особі прекрасного актора – майже всі із Сириченкового гуртка перейшли без вагань до Шумського. У трупі Юрія Васильовича налічувалося близько півсотні акторів-аматорів, ще п’ятнадцять музикантів.
За два роки змінився репертуар. Станіславці та жителі навколишніх сіл побачили класичні спектаклі І. Карпенко-Карого „Суєта”, „Безталанна”, „Хазяїн”, „Мартин Боруля”, „Лиха іскра поле спалить і сама щезне”. Разом з акторами переживали життєві драми „в „Невольнику” та „Доки сонце зійде – роса очі виїсть” М. Кропивницького, „Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” і „Марусю Богуславку” М. Старицького, „Украденому щасті” І. Франка, „Наталці Полтавці” І. Котляревського, Шельменку-дещеку” і „Сватанні на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненко, „Назара Стодолі” Т. Шевченка...
А після першої вистави „Назар Стодоля” станіславці вирішили дати своєму театру ім’я великого Кобзаря...
Газета „Херсонський комунар” тих років писала про Станіславський сільський народний театр: „...Переміщення сил на село подекуди вже дається взнаки. Культурні працівники оживили, збудили затуркану селянську бідноту...З почуттям глибокого задоволення необхідно відзначити зразкову роботу з цього боку станіславців”.
В багатьох спектаклях Юрій Шумський грає головні ролі. До багатьох з них пише сценарії. Він інсценізує „Гайдамаки” Шевченка, „Тарас Бульба” Гоголя, „Марусю Богуславку” Старицького, „В катакомбах” Лесі Українки.
Ставив Шумський інсценізовану ним Шевченкову „Причину” яку переробив в одно актову оперу. Музику до неї Юрій Васильович писав сам.
Як знавець театральної справи актор звертає увагу на систему освітлення, його партитуру, конструює рефлектори з кольоровими фільтрами, перебудовує лаштунки сцени та багато іншого.
„Херсонський комунар” через деякий час знову напише: „під досвідченим керівництвом режисера т.Шумського, який серйозно підійшов до справи виховання мас села, створено з бідняцької молоді і незаможників драматичний гурток, силами якого дають у Станіславському театрі п’єси...змістовного характеру і художньої творчості...”
Юрія Васильовича цінували в селі. З ним радилися. Вирішення жодного більш-менш важливого питання не обходилося без його участі. Коли гортаєш пожовклі сторінки Херсонського обласного архіву, то раз по раз натрапляєш на сліди його громадської діяльності у 1921-1923 роках. Це і доповідь зав. волнаросвітою /Ю.В. Шумський в ці роки займав цю посаду/ про видачу пайка вчительці Пилипченко А.Ф., яка голодує; про відпуск двох вагонів із сіллю та рибою на обмін на хліб у врожайних губерніях; про заготовку насіння картоплі; про шефство над дитячим будинком села Станіслав та багато інших документів.
Не можна не нагадати і такий факт. Після чергового показу нової п’єси Т. Шевченка, яку бурхливими оплесками зустріли глядачі; Юрій Васильович вийшов на просценіум і запропонував односельчанам возвести в центрі села пам’ятник великому Кобзареві. Жителі села одностайно підхопили цю ідею, і в голодний 1922 рік, зібравши по пригорщі зерна з кожного двору, і за два пуди зібраного збіжжя київським скульптором було створено погруддя народного поета. Від початку і до кінця цього заходу – відкриття першого на Україні /в сільській місцевості/ пам’ятника Т. Г. Шевченку, був причетний Юрій Васильович Шумський.
Цей історичний факт вже котрому поколінню станіславців передається з вуст в вуста, і, безперечно, хвилюватиме ще не одне покоління дослідників життя і творчості свого земляка.
Непересічна особистість Юрія Васильовича Шумського. Його спостережливість, глибоке знання навколишнього життя, характери людей давали йому можливість черпати сценічні образи. Так, за власним зізнанням автора, образ Романюка у п’єсі „Калиновий гай” він взяв зі свого товариша – голови Станіславського волревкому Ф. Пижа...
Шумський ніколи не грав людей анемічних, невиразних, кволих – то був могутній дар могутньої природи, переплавлений у високу майстерність і правду. Це він започаткував з буденного життя Херсону та Станіслава далеких 20-тих років.

Чарівник української сцени і кіно на професійній сцені Одеського,
Харківського драматичних та Київського драмтеатру імені Ів. Франка.

Друзі, знайомі з Херсону та Станіслава наполягали, умовляли Шумського переходити на професійну сцену. Але Юрій Васильович – сувора та вимоглива до себе людина – йому все здається, що він актор тільки в очах своїх товаришів.
Протягом 1924 року Юрій Васильович працює в місті Херсоні в Укрпромбанку. У вільні від роботи години керує драматичними гуртками парт клубу, клубу будівельників, річковиків, допомагає самодіяльним студіям.
„Талант митця з кожним днем розкривався все ширше. Про нього говорили глядачі при перегляді кожного спектаклю на самодіяльних сценах Херсона”.
І ось зовсім несподівано одержано запрошення до Одеської державної драми на постійну роботу. Хвилюванню того весняного дня 1925 року не було меж. Неабияке хвилювання оволоділо великим актором. Про це сам актор признається в своїх спогадах у своїй книзі, яку він напише в кінці сорокових.
Актор за роки перебування в цьому театрі став справжнім майстром. Про це свідчать зіграні ролі: Голохвостий в „За двома зайцями”, Гайдай в „Загибелі ескадри”, гоголівського Хлестакова, шекспірівського Петруччіо... Легкий, рухливий, запальної вдачі митець дивував глядачів своєрідним трактуванням ролей, глибоким проникненням в зображувані образи. Запам’яталися глядачам того часу ролі Шумського в п’єсі „Полум’ярі” /іл.4/, „Любов Ярова”, „Кадри” /іл.5,6/, ”Диктатура” /іл.7/, „Фея гіркого мигдалю” /іл.8/ та багато інших.
А хто не пригадує метушливого дядька Василя з ексцентричної кінострічки „Вася-реформатор”, яку знімали в ті роки Фауст Лопатинський та Олександр Довженко на Одеській кіностудії?
Чудовий ансамбль акторів склався в Одеському драматичному в другій половині 20-тих. Серед багатьох талановитих вирізнялися І. Замичковський, Е. Хуторна, Н. Ужвій, П. Нятко, О. Кропивницька, Л.Мацієвська... Ось як писав про свої враження тих років відомий письменник Остап Вишня: "Навряд чи ще який український театр має такі симпатії і визначення від глядача, як Одеська держдрама... У неї прекрасний акторський склад... Одеса дала українському театрові ще й таких артистів, як Мацієвська й Шумський. Мацієвська - видатна артистка на характерні амплуа. Особливий успіх має Ю. Шумський. Це „нутряний” актор у кращому розумінні цього слова, з колосальною, коли так можна висловитися, творчою амплітудою. Розмах його величезний. Швандя в „Любові Яровій”, „розухабистий” Дудка в „Республіці на колесах”, він у „Заході” Бабеля і „Соборі Паризької Богоматері” підноситься до моментів глибокого драматизму...”
Ще на початку тридцятих років місто Харків було столицею України. В 1931 році було створено Харківський театр Революції, в якому довелося працювати Юрію Шумському. П’єси „Диктатура”, „Справа честі”, „Дівчата нашої країни” І. Микитенка, в яких зіграв головні ролі Шумський.
П’єса „Дівчата нашої країни”, де була молодість, полум’яніло завзяття будівників на березі Дніпра, подобалося глядачеві. Цим сценічним твором театр відкрив свій сезон 1932-1933 року. Квитки на цю виставу були продані за два місяці наперед. Інтерес до цієї п’єси був такий великий, що спектакль не сходив зі сцени протягом кількох наступних сезонів.
В 1934 році уряд України переїхав до Києва. У столичному театрі ім. Івана Франка з цього часу продовжує свою акторську діяльність Юрій Васильович Шумський. Тут він здобуває визнання театралів виконанням Платона Кречета в однойменній п’єсі. /іл.9/. Для довоєнних київських глядачів Юрій Васильович – це Сквозник-Дмухановський у дотепному „Ревізорі”, городничих у гримі Миколи Першого, Галушки з комедії „В степах України”, авантюрист Ярчук з „Соло на флейті”. /іл.11/.
Театральна критика тих років називала Шумського „актором театру Корнійчука”, він з таким же успіхом виконував ще з Одеси відпрацьовані ролі Дударя з „Диктатури”, потім були Крижень з „Кадрів”, Гнат Орда зі „Справи честі”. /іл.7,10/.
В буремні роки Великої Вітчизняної – Шумський був художнім керівником української радіостанції ім.Т. Шевченка у Саратові, виявивши себе блискучим організатором радіосправи.

Поет Терень Масенко згадував:
Саратов пам’ятає дні,
коли під грім грози та бурі
артист народний –
Шумський Юрій
солдатом-диктором в війні
читав на рідній нашій мові
у сталінградські дні багрові
слова наказів вогняні.

Для повоєнних театралів Юрій Васильович – незабутній професор Буйко з однойменної п’єси Я. Баша, сем Гібон, лютий і підступний ворог усього правдивого, чесного, порядного – „За другим фронтом” В.Собка, Прокопа Ключки з „Приїздіть в Дзвонкове” О. Корнійчука, Романюка з „Калинового гаю” О. Корнійчука /іл.13/.
„Професор Буйко” – це героїчна епопея партизанської боротьби народу проти фашистських орд. Професор Київського медінституту, закатований по-звірячому фашистами. /іл. 14/
Шумський в ролі професора Буйка створив правдивий образ ученого, який всього себе віддав справі служіння народу.
Ось він втомлений прийшов додому після новаторської операції. На обличчі - вираз задоволення, але думка його ще працює, він ніби підбиває підсумки експерименту. Оцю зосередженість, процес мислення актор виразно підкреслював на протязі вистави в різних ситуаціях.
Сцену на біржі – одну з найскладніших у виставі – актор виконував зовні спокійно. Ні удар фашиста, ні насторожено і презирливе ставлення до нього людей ніби не стосується його. Тим часом обстановка найскладніша: на очах гестапівців, що за ним стежать, треба врятувати від гітлерівського рабства. Фашисти явно здогадуються, хто такий Буйко.
Ось знівечений, побитий гестапівцями, Буйко опинився в якісь повітці, набитій заложниками. І тут, ледве живий, він хвилюється, чи вийшли партизани з оточення. Йому пропонують утекти, але він відмовляється – дорога ціна буде за втечу – за нього загинуть діти, поранені, старики.
Останню сцену, коли Буйка беруть на страту, актор провів на величезному драматичному напружені. Буйко низько вклоняється народові – глядачам.
Образ Прокопа Ключки у „Приїздить у Дзвонкове” в постанові Г. Юри – це своєрідний етап великого митця, нашого земляка Юрія Шумського. Прокін у виконанні професійного актора – розумний, невгамовний та ініціативний організатор відбудови на селі в повоєнні роки. Ліричний, внутрішньо урівноважений образ Прокопа, людини літньої і мудрої, яка, за висловом самого митця „повертається з ярмарку життя не з порожніми руками – глибокий і переконливий”.
В зв’язку з роботою над створенням образу сержанта Прокопа Ключки Шумський писав: „Незадовго до закінчення Великої Вітчизняної Війни я одержав тяжку вість – були вбиті на фронті двоє моїх синів... Мене зігрівав внутрішній світ Прокопа, його оптимізм, мене зміцнила його життєдайна сила. Мені стало легше. І хоч я знав, що Прокін художній образ, плід творчості драматурга, я сприйняв його як людину реальну, живу і мені було хороше відчувати себе в цьому образі, бути таким, як я розумів Прокопа ... Працюючи над образом Прокопа, почуваючи полегшення власного душевного болю, я подумав: якщо такий сильний вплив художнього образу на мене, професійного актора, то настільки більший бути цей вплив на глядача, на масу!”.
І справді, Прокіп Ключка у виконанні Шумського – у війсковій подертій гімнастерці, на який красувались знак гвардії ця та бойова медаль, на дерев’яній милиці замість ноги був втіленням невгамовного оптимізму.
А ще ціла галерея прекрасних і привабливих ролей в „Зеленому Гаї”, „Переможцях”, Макарі Діброві”, „Крилах”, „Чому посміхалися зорі” – це далеко неповний перелік образів на столичній сцені які успішно зіграв Юрій Шумський.
Це був справді мастер щенкивського типу, актор, який не грав, а жив на сцені, творив вільно і весело, любив імпровізувати.
Великий актор української сцени часто бував з молоддю. Він переконував, що заздрить їй, бо саме молоді зуміють добитися того, на що він, Шумський, не спроможний. І то були слова не заради слів. Він був націлений у завтра – таке, яким він його бачив і будівничим якого був.
Шумський ніколи не забував своїх земляків – херсонців і станіславців, звідки починалася стежина і вела у великий світ театрального мистецтва.

Народний артист у пам’яті земляків

Юрій Васильович Шумський – був справді майстер щецинського типу, актор, який не грав, а жив на сцені, творив вільно і весело, любив імпровізувати.
Великий актор Української сцени, чия праця припала на 20-50 роки двадцятого століття, часто бував з молоддю. Він переконував, що заздрить їй, бо саме молоді зуміють добитися того, на що він, Шумський, не спроможний. І то були слова не заради слів. Він був націлений у завтра – таке, яким він його бачив і будівничим якого був.
Шумський ніколи не забував своїх земляків – херсонців і станіславців, звідки починалася стежина і вела у великий світ театрального мистецтва.
Великому актору було присвоєно багато звань і нагород. „Мене нагородили званням народного артиста СРСР й орденом Трудового Червоного Прапора, напише у листі до херсонців Ю. В. Шумський. – Одержанням цих високих нагород я зобов’язаний вам, херсонцям, котрі творчо виховали мене й дотепер не забувають. За це ще раз дякую”.
Про великого митця української сцени і кіно написано повість Ю. Мартича „Степ і Море” (збірка „На вишиваних рушниках”), книга Б. Степанова „Юрій Шумський”, статті, вміщені в енциклопедіях, в різних періодичних виданнях України та за її межами.
Виросло нове покоління. Багато молоді майже не знайоме з мистецтво Ю. В. Шумського – великим акторам, режисером театру і кіно, людиною, яка відзначалася принциповістю, відвертістю в оцінці тих чи інших явищ в житті нашого суспільства. Він любив пожартувати, розповідати в колі друзів про різні драматичні і смішні події у своєму житті, а їх було у великого митця, вдосталь. Деякі з них увійшли до його книжки „Оповідання і статті”.
Пам’ятають великого свого земляка – чарівника української сцени станіславці. До 115-річчя з дня народження будинку культури села Станіслав, осередку культури, яке давно носить ім’я Ю. В .Шумського, відкрито кімнату-музей.

Категория: Суспільство | Добавил: kherson (2006-03-25) | Автор: Ковальов Павло Станіславович
Просмотров: 2631 | Рейтинг: 4.5 |

Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz