Український Херсон - Каталог статей
Пт, 2017-02-24, 4:49 PM
На початок Реєстрація Вхід
Ви увійшли як "Гість"
Меню сайту
Категорії статей
Персоналії (політики) [5]
Біографії херсонських правих та близьких до них.
Політика [2]
Політика та політичні процеси. Аналіз правого руху.
Історія [46]
Історія. Переосмислення, аналіз та обговорення.
Мовне питання [52]
Проблеми функціонування, розвитку та поширення української мови.
Релігія [4]
Релігія в Україні сьогодні та вчора. Проблеми побудови Помісної церкви. Міжконфесійні відносини.
Національна ідея [7]
Національна ідея. Українське питання: державність, ідеологія, програмові засади, націоналізм.
Суспільство [27]
Сусіпльна свідомість. Проблеми сучасного українського суспільства.
Пошук у статтях
Друзі сайту
Наше опитування
Як має виглядати Меморіал "Героям Крут", який незабаром з'явиться у Херсонській області?

Результати · Архів опитувань

Всього відповідей: 286
Статистика
Каталог статей
» Каталог статей » Суспільство
Інокентій Херсонський

Інокентій Херсонський
ІНОКЕНТІЙ ХЕРСОНСЬКИЙ -
ГОЛОВА ХЕРСОНСЬКО-ТАВРІЙСЬКОЇ ЄПАРХІЇ (1845-1857 рр.)

Формування особистості Інокентія Херсонського в умовах абсолютної монархії
У першу чергу, при розгляді умов формування особистості святителя, зупинимося на огляді стану української церкви І пол. XIX століття, коли жив Інокентій Херсонський.
Політика російського Синоду та світської адміністрації української церкви дала в XIX ст. свої наслідки. Українська церква була відірвана від народу й стала частиною Руської православної церкви, якою правив Святіший Синод. Митрополиту Київському та Галицькому належало в Синоді третє місце. Митрополія втратила своє значення, і митрополит керував тільки Київською Єпархією, був не обранцем народу, а урядовцем „духовного відомства" [15;361].
Довготривалий синодальний період в історії православної церкви мав негативні наслідки для самої церкви. За часів Петра І церква стала атрибутом російської державності, стала відомством серед інших відомств, і увібрала в себе ідеї, навички та смаки влади. Держава їй покровительствовала, карала за церковні злочини і вимагала проклять за злочини державні. Держава призначала церковних ієрархів, слідкувала за їх діяльністю за допомогою обер-прокурора, давала церкві адміністративні завдання, впроваджувала в неї свої політичні ідеали.
За двісті років існування такої системи самий внутрішній склад церкви змінився. Духовне життя відійшло кудись на задній план, а на поверхні було офіційне, державовизнане віросповідання. Система створила особливу релігійну психологію, особливий вид моральних устоїв, особливе мистецтво та побут [11].
Із покоління в покоління люди привчались до думки, що церква є найнеобхіднішим, обов'язковим атрибутом держави. Люди раз на рік сповідалися, тому що так треба було, вінчалися у церкві, хрестили своїх дітей, відстоювали молебні в царські дні, - але церква була сама по собі, - туди йшли, коли це потребувало, - і зовсім не треба було перебільшувати своєї церковності [11].
Вироблялась таким чином система моральних ідеалів. Вищою цінністю були порядок, законнослухняність, разом з цим почуття обов'язку, повага до старших, поблажлива турбота про молодших, чесність, любов до батьківщини, шанування влади. Подвижники майже не з'являлися в губернських кафедральних соборах. Тут діяли інші люди - отці - настоятелі, спокійні, ділові соборні протоієреї, які знали службу, були прекрасними адміністраторами та організаторами, господарями церковного майна, чиновниками синодального відомства, люди добросовісні, але не натхненні і не творчі.
Одержавлена церква не справлялась з непосильною задачею віддати Богу Боже, а кесарю кесареве. За своє довготривале існування синодальний тип релігійності все більше і більше торжествує кесарю [11]. Саме в такій атмосфері релігійності формувалась особистість Інокентія Херсонського.
З самого народження він був поруч з церквою, бо народився в сім'ї бідного священика і мав таке слабке здоров'я, що в перший день свого життя був охрещений батьком. Батьки заклали в ньому моральні принципи і виробили характер „не піддатний приступам смутку та печалі" [16; 5].
Навчаючись у Воронезькій семінарії та Київській духовній академії, Іван Борисов (його світське ім'я) продовжував розвивати свої природні таланти, один з яких красномовство. Його помітили і пророчили бути світилом богословської науки [3;11]. Доречно сказати, що Київська духовна академія славилася на всю Російську імперію. її вихованці були кращими, саме вони довгий час очолювали всі митрополичі кафедри по всій державі [15; 358].
Його духовно-педагогічна служба почалася посадою інспектора і викладача церковної історії та грецької мови в Санкт-Петербурзькій духовній семінарії і продовжилась, після прийняття схими і імені Інокентія, в Санкт-Петербурзькій духовній академії і в Київській духовній академії на посаді ректора.
У Санкт-Петербурзький період свого життя він активно займається теологією, богослов'ям, пише проповіді, науково-літературні твори, які видає в академічному журналі „Христіанское чтеніе".
Популярність молодого професора (в 26 років Інокентій став професором богословських наук з возведенням у сан архімандрита) вийшла за межі академії. Він проповідує в Лаврі і Казанському соборі, і слава про „нового Златоуста з духовної академії" обійшла весь Петербург. У своїх лекціях і літературних працях він ввів абсолютно новий метод для свого часу-це історичний метод та історико-порівняльний метод, коли богослов'я підтверджувалось посиланнями на історичні факти і явища. Він добре знав богослов'я, і був знайомий з філософією Заходу, що було рідкістю в на той час [3; 12]. Десятилітнє ректорство Інокентія Херсонського в рідній йому Київській академії вважається кращим часом академії і називається Інокентіївським періодом.
Предметом лекції самого Інокентія в Києві залишалось богослов'я. Сама велика його заслуга як ректора полягала в тому, що він змінив сам спосіб викладання. До тих пір в академії все викладалось на мертвій латинській мові, що тримало богослов'я в повній залежності від католицького. Інокентій розпорядився вести викладання на російській мові [3; 15].
В 1841 році Інокентія призначено на кафедру Єпископа Вологодського, а через 9 місяців - на кафедру Харківську, де прослужив біля 7 років. Саме тут Преосвященний Інокентій возведений у сан архієпископа за заслуги перед церквою.
У 1847 році Інокентій Херсонський був викликаний для присутності в Святий Синод, а у 1848 році відбулося Височайше повеління про призначення його на Херсонську і Таврійську кафедру, яку він займав до самої своєї смерті.
Виникає питання: як в умовах глибокого одержавлення церкви могла з'явитися така яскрава постать як Інокентій Херсонський?
Для більшості віруючих священик - це від держави поставлений наглядач за правильністю відправи релігійної функції вірнопідданої людини. В саме синодальний період церковної історії дивує відношення до духовенства - всіляка відсутність особливості його виділення, навіть скоріше тримання в чорному тілі, непускання в так зване суспільство [11].
Інокентія Херсонського виділяли, більше того - цінували як богослова живої віри, живого слова. Він випадає із синодальної системи своїм євангельським розумінням свого служіння, самовідрікаючою любов'ю до Бога і людини.
Сам архієпископ так окреслював завдання, мету і характер свого проповідництва: "Слово моє і проповідь моя не в людській премудрості словесній... Мудра Греція зі своїми сократами і платонами заснувала, як відомо, свою релігію на розумінні людському і, незважаючи на всю освіченість свою, чи багато досягла? Того, що серед столиці з'явився вівтар "невідомому Богу"... Гордий Рим з його катонами та цицеронами має стільки богів, скільки пристрастів у серці людському. Да, браття мої, коли ви побачите перед собою проповідника християнського, то не гадайте , що він звертався до вас один: ні, разом з ним завжди вищий наставник - сам Дух святий. Без нього все наше красномовство було б " як мідь звенящая" (1 Кор. XIII. 1), а з ним сама простота і безфальшивість - всесильні" [13].
Інокентій Херсонський - син свого часу, вважав самодержавство як „Богом даною" формою державного устрою, вказуючи, що „шлях на зміну життя морального приведе до змін громадянського життя", освячував дії держави як церковний ієрарх. Він жив за часів царювання Олександра І, Миколи І, був присутнім на коронації Олександра II. Стоячи на висоті призначення, він листувався з чотирма обер-прокурорами, з більшістю російських архієреїв, з 1847 року неодноразово запрошувався до Святого Синода. Це свідчить про впливовість Інокентія Херсонського серед духовної еліти.
Інокентій Херсонський не стояв осторонь тих процесів, які відбувалися в суспільстві, позитивно реагував на зростання національної самосвідомості, більше того - мав співпрацю з окремими представниками української інтелігенції. Професор М.Максимович (перший ректор Київського університету) був знайомий з ректором духовної академії Інокентієм Борисовим. За їх участю у 1843 році при київському губернаторі було створено комісію, яка займалася збиранням та виданням пам'яток старовини. В Одесі Інокентій був почесним членом Товариства історії і старовинностей [12; 19].
Самодержавство і Церкву в І пол. XIX століття серйозно турбувала проблема ослаблення віри, навіть атеїзм та сектантство, які поширювалися особливо серед інтелігенції. Це пов'язано з розвитком науки, яка поступово протиставлялась релігії і претендувала на роль єдиної тлумачки істини. В бесіді в тиждень святих отців Інокентій Херсонський каже, що „наш час відрізняється між іншим великою схильністю до занять історією. Продовжують залишатися майже в повному забутті предмети та галузі минулого, які завжди краще можуть просвіщати розум і живити душу (Святе Письмо). Багато хто може переказувати зі всіма подробицями як був заснований Рим, хто і коли царював в Єгипті і Вавілоні, а запитайте їх: як була заснована на землі Церква Христова, хто більше інших попрацював для царства Божого [19; 38]. Ці слова святителя не заперечують науку, більше того відомо, що Інокентій Борисов започаткував історичний підхід до явищ духовності [21; 79]. Для цього вводилась світська і духовна цензура, репресивні заходи щодо сектантства [18; 463]. Але цей процес продовжував активно розвиватися, а церква і держава, перебуваючи в кризовому стані, були неспроможні зупинити його.
Але пастир Інокентій не складав руки. У його проповідях знаходимо гострі та справедливі викриття своєї пастви, коли він міг бути нещадно караючим сатириком. Такими були його слова: в тиждень православ'я (до харківської пастви) про вшанування святих ікон, де проповідник викриває моду, за якою багато хто соромиться ставити ікони вдома, і друге слово проти тих, хто пішов слухати співака Маріо напередодні свята святої Трійці (до одеської пастви).
Таким чином, в умовах зрощування Церкви і самодержавства, бачимо угасання Православної віри саме серед освіченої частини суспільства і можемо розглядіти ту саму з частини інтелігенції, яке шукаючи шляхи служіння народу і вітчизні, відштовхується від православ'я і бачить в революції або в масонстві свою релігію. Розуміючи моральні проблеми суспільства Інокентій Херсонський всі свої сили і розум поклав на те, щоб звернути православних до морального аспекту християнства, відстоював православну віру літературно-богословським та проповідницьким шляхами. Він був людиною невисокою за родом походження, не високого росту і не міцної статури, але був великим за ростом духовним.
Всім своїм недовговічним, але повчальним життям Інокентій Херсонський довів, що його особистість унікальна: кращий студент на шкільній лаві, кращий професор на академічній кафедрі, кращий ректор-адміністратор вищих учбових закладів, кращий правитель єпархії в сані православного ієрарха, церковний історик, глибокомислячий православний богослов. І все це стало можливим завдяки природним здібностям і вірі в Бога та народ.

Громадянський подвиг Інокентія Херсонського в роки Кримської війни
Майже 9 років Владика Інокентій керував Херсонсько-Таврійською єпархією (дивіться додаток А).
Херсонська і Таврійська єпархії обіймали в ті часи значну територію Російської імперії, була найбільшою, включала новозаселені землі півдня України та Криму, які відрізнялися своєю полікультурністю, багатомовністю та багатоконфесійністю. Місто Херсон було в той час центром Херсонської губернії (з 1803 року) і найбільша єпархія носила назву Херсонської, але пізніше Одеса стала духовним центром архієпископської кафедри, а в Херсоні знаходилась кафедра вікарного єпископа. Тим більше, що місто Одеса в І половині XIX століття перетворювалось в Південну столицю імперії, зростала чисельність населення. Інокентій Херсонський любив перебувати в нашому місті, любив Успенський собор (єпархіальний з 1828 року), де зустрічався з ієреями та віруючими при огляданні єпархії.
Політичний неспокій в Європі, вільнодумство, революційні події - все це турбувало владу і не менше православну церкву.
Думаю, не випадково архієпископ Інокентій був переведений з Харківської кафедри в Херсонсько-Таврійську саме в 1848 році.
Архієпископ на той час був досвідченою та мудрою людиною, який мав за плечима великий життєвий досвід, досвід адміністратора, педагога та проповідника. Саме в останній період своєї архіпастирської справи його таланти стали більш рельєфними. А мужність в роки Кримської війни (1853-1956 рр.) надали йому найбільшої слави та популярності за його життя та після смерті. [13; 95].
З початком Кримської війни, почались важкі часи для всієї Російської імперії, особливо для Херсонсько-Таврійської єпархії, коли край потребував бадьорості та твердості духу. Тепер Інокентій Херсонський явив себе і великим архіпастирем, і мужнім громадянином. Ще на початку бойових дій він об'їхав весь Крим для підбадьорювання громадян [8; 46].
У 1854 році іноземний флот декілька разів брав в облогу місто Одесу. Незважаючи на те, що Одеський кафедральний собор знаходився на самому вигідному місці й міг з легкістю бути знищений ворогом, Інокентій проводив богослужіння, укріплюючи одеситів своїми власними словами [3; 19]. Подвиг Інокентія порівнюють з подвигом святого Іоана Златоуста, який заспокоїв своїм словом істини стотисячний натовп антіохійців, котрі піддалися панічному страху від грому царського гніву за зруйнування царських статуй [8; 47]. Його особиста будівля пережила сильний обстріл і більше того, одна з бомб закотилася у підвал, де знаходились близькі Інокентія. Але все обійшлося.
Після того, як ворожий флот залишив Одесу, Інокентій Херсонський знову їде до Криму, з'являється в найбільш небезпечних місцях, проводить Богослужіння під грохот гармат. Декілька разів він був на мить від смерті, але ніщо не лякало самовідданого пастиря. Знаючи, яка важка шпитальна праця в часи воєнних дій, Інокентій Херсонський постійно турбується про шпитальне духовенство, про сестер милосердя, про поранених. Крім того, за свідченням очевидців, архієпископ був схожий на досвідченого полководця і нерідко дивував бойових генералів вказівками на військові помилки.
Все це підняло Інокентія Херсонського неймовірно високо в очах сучасників, і один з них, історик Погодін, справедливо назвав Херсонського архіпастиря „великим громадянином Землі Руської" [3;19].
Після закінчення війни Інокентій Херсонський ще раз був у Криму , де турбувався про відродження й спорудження церков і монастирів, про встановлення пам'ятників на місцях поховання захисників вітчизни, про встановлення самостійної таврійської кафедри. Під час чергової поїздки в Крим він сильно захворів і повернувся до Одеси. Помер Інокентій Херсонський у день святої Трійці 26 травня 1857 року. Поховали його у Преображенському кафедральному соборі. Всюди, по всіх кутках Росії, були люди, які щиро оплакували смерть Інокентія Херсонського, великого патріота, громадянина, пастиря, який готовий був покласти душу за свою паству. Пам'ятником його турбот про освіту та любов до сиріт були: цінна бібліотека, одержана в спадок від нього Одеською духовною семінарією і значний капітал (15000 р.) для надання допомоги сиротам-дівчатам, донькам осіб духовного звання Херсонської єпархії, при одруженні.
У його постаті сучасники втратили велику, розумову силу, яка залишила наступникам в вигляді багаточисельних праць таку багату духовну спадщину, цінність якої ніколи не втратиться [6].
Відомо, що все краще бачиться на відстані.
100-річчя з дня народження Інокентія Херсонського 15 грудня 1900 року стало політичною подією для Одеси, де покоївся прах архієпископа. У день пам'яті святителя в духовних центрах міста відбувалися поминальні божественні літургії, читалися у навчальних закладах його проповіді, згадувалося його життя, визначалася актуальність його життєвого шляху. На богослужінні були присутні: одеський градоначальник граф Шувалов, професори університету, ієреї, велика кількість віруючих. Від імені міської думи над могилою святителя була поставлена ікона небесного покровителя небіжчика.
Григор'єво-Бізюков чоловічий монастир поминав словами вдячності Інокентія Херсонського, який відвідував монахів, турбувався за їх внутрішній стан. Згадували про клопотання Владики про благоустрій обітелі. Він сприяв оновленню та прикрашенню храмів і робив все для того, щоб підтримувати монастир в квітучому по тому часі стані.
Пам'ять про Інокентія Херсонського вшановувалася в різних містах Російської імперії. Так в місті Єльці Орловської губернії 15 грудня 1900 року була відкрита бібліотека-читальня в пам'ять століття з дня народження святителя, великого земляка.
Того ж дня відбулися заупокійні літургії та панахиди в багатьох храмах Києва, Санкт-Петербурга.
У духовних академіях цих міст пройшли урочистості на честь святителя Одеси і Тавриди. Але в лихоліття 30-х років XX століття Одеський кафедральний собор був знищений, однак віруючі встигли перенести останки Інокентія Херсонського в інше місце [16;37].
У 1987 році в присутності віруючих прах Інокентія Херсонського було перепоховано на монастирському кладовищі Одеського Свято-Успенського монастиря [16; 37].
У 1997 році Українська православна церква канонізувала Інокентія Херсонського як Святителя і увічнили його пам'ять (див. Додаток Б).

Для Інокентія Херсонського православ'я стало сенсом іїого життя, яке наповнило його глибоким змістом.
Духовна спадщина Інокентія Херсонського - це його пастирська діяльність в гармонійній цілісності з особистим життям істинного християнина.
Так для церковного проповідництва постать Інокентія Херсонського є визначною, бо підняв церковне красномовство на таку висоту, на яку до нього воно ніколи не ставало. Він був першим церковним оратором, який говорив з кафедри літературною мовою, доступною слухачеві.
Його порівнюють з великими ораторами давнини - трьома вселенськими святителями - з Григорієм Богословом, Василем Великим, Іоаном Златоустом.
Він добре відчував і розумів значення освіти, широко упроваджував наукові знання в богословській справі.
Треба зазначити, що його проповіді цілком актуальні і на сьогоднішній день, і в основних своїх частинах не застаріли. Як не погодитись з актуальністю думки, що не тільки від безлічі думок і вченості народжуються секти і єресі, а від буденного невігластва і невміння мислити логічно і відповідально.
Особисте життя святителя - органічна частина його проповідницької діяльності. Прийняв схиму в юнацькому віці, вів аскетичний спосіб життя, що було набагато важче зробити в миру, ніж у монастирі.
Милосердя, смирення, безкорисливість - основні православні чесноти, які притаманні святителю.
Як керівнику православної єпархії йому приходилось займатися господарською діяльністю, виконувати функції адміністратора: відроджувати та будувати церкви, монастирі, займатися кадровими питаннями. Завдяки клопотанням Інокентія Херсонського найбільшу Херсонсько-Таврійську кафедру поділено на дві - Херсонську та Таврійську, але вже після смерті святителя.
Громадська діяльність Інокентія Херсонського органічно пов'язана з його церковною діяльністю. Він був патріотом своєї країни.
В роки Кримської війни (1853 - 1856) Інокентій Херсонський постійно підкріплював дух своєї пастви, благословляв воїнів, освячував бастіони Одеси і Севастополя під кулями ворога.
За походженням святитель не був українцем, але довгий час жив та діяв в Україні, живив її християнськими цінностями і сам став прикладом для поведінки багатьом людям, джерелом духовного досвіду.
Інокентій Херсонський - це богонатхненна особистість, наш моральний вектор, рушійна сила в історії церкви, це приклад для всього нашого народу. Бо його життя - це любов і, віддаючи себе служінню іншій людині:чи то хворому, засудженому, бідному, вони в ньому зустрічали самого Христа.
Саме за ці заслуги Інокентій Херсонський був канонізований Українською православною церквою.
Дослідивши життєвий шлях видатного діяча православної церкви Інокентія Херсонського, можна погодитись, що він був достойний великих нагород. Але святитель ніколи не принижував свого стану до звання кормчого-торговця, який думає тільки про користь і збагачення; він служив Богу і своєї нагороди чекав від Бога, а в потребах життя задовольнявся тим, що отримував від вівтаря.
Щодо суспільства, в якому жив святитель, то в ньому відбувався процес духовного і морального занепаду.
Простежуючи взаємовідносини між державою та церквою протягом XIX століття в умовах абсолютної монархії, українська церква не тільки остаточно втратила свою самостійність і стала частиною Руської православної церкви, але й перетворилась на своєрідне відомство держави. Такий цезаропапізм у відносинах між державою та церквою відштовхнув від останньої частину творчої інтелігенції, яка в пошуках ідеалу служіння народу прийшла до ідеї революції. Інокентій Херсонський всі сили вкладав на повернення останньої до православної традиції.
Інокентій Херсонський терпимо ставився до різних проявів насилля з боку влади, бо християнство освячує „покору підданих царям". Хоча в певних випадках священик проявляв принциповість щодо влади. Наприклад, Інокентій Херсонський говорив, що скаже правду і на Білому морі, і в Соловецькому монастирі. Мова йшла про друковану проповідь, де святитель перший, хто вголос сказав про недоліки і причини поразки в Кримській війні. Але все обійшлося.
Пройшло біля 150 років з часу смерті Інокентія Херсонського. За цей час у суспільстві відбулись серйозні зміни. Україна пройшла кардинальний шлях від складової частини Російської імперії до незалежної демократичної держави.
Радянська влада, яка встановила тоталітарний режим, глибоко помилялась, коли вважала монархію і православ'я синомічними поняттями та політичними противниками. Моралі не прибавилося у новому суспільстві.
Утверджуючи релігійну нетерпимість, завуальованою законодавчими актами про свободу совісті, тоталітарний режим ще більше ослабив православну церкву, яка на протязі століть потерпала від одержавленості.
Після довготривалих гонінь вона втратила більшість освічених ієреїв, богословських шкіл і має потребу в проповідниках такої величі як Інокентій Херсонський.
Здавалось би, після здобуття незалежності Української держави та прийняття закону „Про свободу совісті та релігійні організації в Україні (1991 рік)", проблеми православ'я залишились позаду, але з'явились проблеми нового порядку. Це міжконфесійні і міжцерковні конфлікти, в які втягнуто десятки мільйонів віруючих і підривають авторитет православ'я.
Не меншим злом для церкви і не тільки для неї є ще одна спільна недуга нашого національного буття: войовничий окультизм. За виразом Л. Кучми „секти ростуть як гриби". Відмовившись від вивчення багатовікової традиції християнської думки, людина зі своїм кволим знанням „наукового атеїзму" опинилась одна проти легіонів неоязичницьких і сектантських проповідників. Можливо, в цьому випадку, самим радикальним протестом проти вульгарності мас-медіа стане повернення до Традиції та у вивченні серйозної думки. Праці Інокентія Херсонського вважаються серйозними і душекорисними, а цого життя для наших співвітчизників - це осягнення духовного досвіду, один з багатьох шляхів наповнити себе духовно.
Водночас, відсутність належної підтримки з боку держави традиційним конфесіям може серйозно вплинути на конфесійну карту України і створити загрозу національній релігійній ідентичності.
Однак, попри всі несприятливі умови і обставини, можна сподіватися, що українське суспільство, яке стало на шлях духовного і релігійного відродження, йде поступово до такого стану, коли роль релігійних цінностей зростатиме.

Категория: Суспільство | Добавил: kherson (2006-03-25) | Автор: Чепрасова Юлія В'ячеславівна
Просмотров: 1704 | Рейтинг: 2.0 |

Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz