Український Херсон - Каталог статей
Ср, 2016-12-07, 6:16 PM
На початок Реєстрація Вхід
Ви увійшли як "Гість"
Меню сайту
Категорії статей
Персоналії (політики) [5]
Біографії херсонських правих та близьких до них.
Політика [2]
Політика та політичні процеси. Аналіз правого руху.
Історія [46]
Історія. Переосмислення, аналіз та обговорення.
Мовне питання [52]
Проблеми функціонування, розвитку та поширення української мови.
Релігія [4]
Релігія в Україні сьогодні та вчора. Проблеми побудови Помісної церкви. Міжконфесійні відносини.
Національна ідея [7]
Національна ідея. Українське питання: державність, ідеологія, програмові засади, націоналізм.
Суспільство [27]
Сусіпльна свідомість. Проблеми сучасного українського суспільства.
Пошук у статтях
Друзі сайту
Наше опитування
Як має виглядати Меморіал "Героям Крут", який незабаром з'явиться у Херсонській області?

Результати · Архів опитувань

Всього відповідей: 286
Статистика
Каталог статей
» Каталог статей » Суспільство
Духовні пріоритети Миколи Чернявського

Духовні пріоритети Миколи Чернявського
Людина-держава завжди творить - своїми словами, вчинками, рішеннями. Вона створює навколо себе поле духовного життя. У неї з’являються прихильники, послідовники, учні. Вона стає натхненником і лідером. Її авторитет стає беззаперечним. І саме тому в неї з’являється чимало опонентів.
У такої особистості не знайдеш захоплення собою. Проте вона поважає себе, власну гідність, поціновує зроблене нею. Вона самодостатня й неупокоєна, настійлива й творчо безперервна, працьовита й відкрита новому, несподіваному. Вона вся у духовних пошуках, у прагненні масштабно охопити навколишню реальність, буття.
Людина-держава важко і не одразу йде на компроміси, завжди вірить у те, що робить, цурається фальші. Вона почувається комфортно лише у щирості. Вона стабільна у своїх константах, які, власне, й забезпечують її внутрішню державність.
“Держава” - це лише на перший погляд від слова “держати”. Справжня “держава” (у “лапках” і без) - від слова (й діла) “творити”. А людина-держава є різновидом людини-творця.
Саме такою особистістю і був Микола Чернявський - український поет, прозаїк, педагог, громадський діяч, просвітник, публіцист, органі-затор літературного процесу, таврієзнавець. Його творче життя тривало півстоліття - з 1887 до 1937 року. За цей період він чимало зробив для літератури, мистецтва й національного піднесення України.
Микола Федорович Чернявський народився на сході
Укра-ї----ни в слободі Торській Олексіївці Бахмутського повіту Катеринославської губернії (зараз - територія Донецької області). Сталося це за новим стилем - 3-го січня 1868 року, за старим - 22-го грудня 1867 року.
Як це було з багать-ма визначними постатями другої половини XIX - початку ХХ століття, М.Чернявський з’явився на світ у родині духовної особи, яка й забезпечувала його формування як особистості. Незабаром, 1870 року, як відзначав Олег Бабишкін, “його батька з диякона висвятили на священика й дали прихід у селі Новобожедарівці Слов’яносербського повіту” ( 1 , 4). Сім’я переїхала на нове місце проживання.
Спочатку Микола Чернявський навчався у народній школі Митякінської станиці, потім - у Бахмутському духовному училищі. Час навчан-ня в ньому поет осмислював як період гарту характеру й волі.

...У стінах бурси я зростав,
Ніхто мене не доглядав.
І скоро й сам між бурсаками
Я став завзятим бурсаком.

Усе там бралось кулаками,
І я, як інші, кулаком
Беріг права свої й свободу
Між войовничого народу.
(“В бурсі”, 1890)

1889 року він закінчує Катеринославську духовну семі-нарію. Його приваблювали світська діяльність і бажання продовжувати навчання. Але об’єктивні умови складалися інакше. Про це О.Бабишкін, один з дослідників творчості М.Чернявського, писав так: “... У юнака був намір вчитися в університеті, та цьому перешкодили різні причини, серед яких не останньою була матеріальна - адже у батька, крім нього, виростало ще дев’ятеро дітей” ( 1 , 4 ). Університетська перс-пектива відійшла на другий план, а з часом, коли Чернявський активно зайнявся письменницькою діяльністю, й зовсім зникла.
Проте не лише родинна ситуація вплинула на те, що уні-верситетський період майбутнього письменника не відбувся. Імовірно, що до розвитку долі М.Чернявського взагалі найменш вдало використовувати слово “зашкодило”. Це була вольова, сильна особистість, яка вміла впливати на хід свого життя, створювати необхідну духовну й психологічну ауру навколо себе, реалізовувати власні ідеї та наміри. Існував ще вагомий мотив відмови від продовження освіти: “Біографи відзначають ще одну причину - непереможний потяг до письменницької діяльності відвернув думки Чернявського від університетських студій” ( 1 , 4 ).
Одразу після завершення навчання у Катеринославській семінарії двадцятиоднорічний Микола Чернявський приступає до роботи - служить учи-телем у Бахмутському духовному училищі, де викладає музику та співи.
Педагогічна діяльність була однією з соціальних та моральних місій українського письменника від давнини до сучасності. Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Григорій Сковорода, Дніпрова Чайка, Борис Грінченко, Василь Пачовський, Спиридон Черкасенко, Яр Славутич - постаті різних історичних та культурно-художніх епох, проте всі вони та чимало інших українських митців розвивали національну самосвідомість не лише вагою літературного слова, але й безпосередньою участю в освіті й просвіті українського суспільства.
Для Миколи Чернявського педагогічна праця також стала органічною часткою його творчого життя. Загалом він віддав їй понад двадцять років, спочатку викладаючи у Бахмуті, а пізніше в Херсоні.
1901 року М.Чернявський на запрошення М.Коцюбинського переїжджає до Чернігова. Там він служить на посаді земського статистика.
У Чернігові письменник пробув недовго. Специфіка його служби полягала в тому, що часто доводилося їздити губернією, перебувати, висловлюючись сучасною мовою, в службових відрядженнях. О.Бабишкін інтерпретує його настрої чернігівського періоду так: “По кілька тижнів, а то й мі-сяців він живе у брудних містечкових готелях у Батурині, Сосниці, Воронежі, Глухові. Таке безпритульне життя, а до того ж болота, бори та піски Чернігівщини не припали до душі степовикові, який мріяв про свої донецькі та таврійські розлогі простори” ( 1 , 4 - 5 ).
М.Чернявський усе частіше обмірковував ідею зміни місця проживання. Його душа, натура тяжіли до іншої природної аури. У поезії “На південь, до моря, я линув душею...” з пафосною романтичністю відбито прагнення його по-степовому широкої, по-морському вільної душі:

На південь, до моря, я линув душею,
І мріялась синя пустиня мені.
В’являлось: літають чайки понад нею...
На обрії хмари снуються ясні...

Тепер я побачив. О, скільки простору,
І сяєва, й блиску це море таїть!
Як вільно тут серцю, як вільно тут зору!
Як груди тріпочуть, як хочеться жить!..
(“На південь, до моря, я линув душею...”, 1903)

Пафос волі, свободи невипадково інтонаційно вибудовує цю поезію. Свобода, у потрактуванні М.Чернявського, формується на ґрунті внутрішньої, психологічної розкутості. Для митця свобода пов’язана з відчуттям простору - фізичного й духовного. У його художній свідомості набувають синонімічності, взаємозумовленості такі поняття, як “простір”, “серце”, “життя”.
Одним із найбільш приємних вражень від Чернігова було знайомство з М.Коцюбинським та Б.Грінченком, з якими він близько зійшовся під час служби у губернському земстві. Приятельські стосунки й творчі контакти з ними були плідними для розширення його літературно-художнього світогляду.
Проте навіть сприятлива літературно-духовна обстановка не поліпшувала дискомфортне самопочуття письменника на українській півночі. Перед М. Чернявським все гостріше поставала проб-лема змін у власному житті.
Микола Чернявський шукав нове місце служби й мешкання. Його приваблювали море, морська стихія з усіма їх географічними та літературно-образними атрибутами. Море для художника було символом повноти самовираження, розквіту й життя.
1903 року він виру-шає на омріяний південь - до Одеси. Дорогою зупинився в Херсоні. Місто йому сподобалося, і він залишився в ньому жити. Тут, у Херсоні, пройшла друга частина його напруженого творчого життя.
З сімдесяти років, прожитих письменником, тридцять чотири пов’язано з Таврійським краєм.
Для “явища Миколи Чернявського” періодом розквіту літературно-творчої діяльності став час його проживання у Херсоні.
Херсон початку ХХ століття, хоча й мав статус губерн-ського міста, проте не належав до художньо-мистецьких центрів. Херсонщина була територією, з якої митці виїжджали у “великий” світ (І.Потапенко, М.Жук, Б.Лавреньов, М.Куліш, І.Дніпровський, О.Кручених, Є.Фомін та інші).
М.Чернявський став одним з перших відомих письменників, який на тривалий час свідомо пов’язав своє життя з Таврійським краєм. Він перебував у витоків традиції сприйняття Таврії як місця для творчості та джерела художньої діяльності.
Пізніше, у 30-ті роки, Херсон і Таврія стали джерелом образів, творчої активності для прозаїка Сави Божка, поета Арона Копштейна. У другій половині ХХ століття цю традицію продовжили Олесь Гончар, Іван Стариков, Леонід Куліш, Юрій Голобородько, Володимир Куликівський, Іван Григурко, Анатолій Кичинський та інші письменники.
Микола Чернявський стає провідною літературною постат-тю, центром художнього руху Херсона. Поет активно пере-ймається літературною, літературно-організаційною та просвітниць-кою діяльністю.
Незабаром по приїзді, 1905 року, завдяки зусиллям М.Чернявського в Херсоні виходять два літературні альманахи - “З потоку життя” та “Перша ластівка”. Перший з них набув загальнонаціонального розголосу й став помітною подією в художньому житті українського суспільства. У другому було видрукувано твори молодих літераторів.
Коли М.Чернявський мешкав у Херсоні, він активно працював у галузі прози. 1904 року редакція часопису “Киевская старина” провела конкурс на кращі літературні твори. З двадцяти шести поданих було вибрано три. Серед відзначених - повісті В.Винниченка “Голота”, М.Коцюбинського “Під мінаретами” та М.Чернявського “Vae vіctis!..”.
У херсонський період поетом і прозаїком створюються повісті “Весняна повідь” (1906), “Варвари” (1908), “Душа поета” (1914).
Рубіжним у духовному розвитку М.Чернявського став початок 1917 року. Демократичні процеси в суспільстві суттєво пожвавили його громадянську діяльність і просвітницьку активність, внесли нові акценти у динаміку його літературної творчості.
У березні 1917-го він стає одним із засновників у Хе-рсоні товариства “Українська хата”, що брало на себе функції “осередку національного, політичного, культурно-просвітницького життя на Херсонщині”. За активної участі М.Чернявського було засновано “Вісник товариства
”Українська хата”, перше число якого побачило світ 12 квітня 1917 року. В цій газеті письменник видрукував свої публіцистичні статті “Чого плакали люде?”, “Україна, автономія, федерація”, педагогічно-соціальні роздуми “Рідна школа”, окремі поезії.
З цього ж, 1917-го, до 1922 року митець головував у херсонській філії “Просвіти”.
1920-го року в житті Миколи Чернявського сталася подія, яка зберігала б риси надзвичайності для будь-якого письменника, - побачило світ вісім його книжок. Усі вони вийшли в Херсоні. Це три поетичні збірки, які було випущено у формі поетичної трилогії, що підкреслювалося уніфікованістю їх назв - “Поезії. Книга 1. Молодість”, “Поезії. Книга 2. Молодість” та “Поезії. Книга 3. Молодість”, три збірки прози, а також дві мемуарні книжки - “Червона лілея. Спогади про М.Коцюбинського” та “Кедр Лівана. Спогади про Б.Грінченка”.
З 1917 року під впливом активізації національного руху в Російській державі М.Чернявський поновлює педагогічну діяльність у навчальних закладах Херсона, у яких працює до 1927 року. Письменник викладає в установах різного фахового спрямування - комерційному училищі, учительській семінарії, кооперативному та сільськогосподарському технікумах, соціально-економічній профшколі та в Херсонському інституті народної освіти - ХІНО, як тоді називався сучасний педагогічний університет.
Наприкінці 20-х років М.Ф.Чернявський готує до друку 10-томне зібрання своїх творів - поезій та прози, яке побачило світ у Харкові в кооперативному видавництві “Рух”. Вихід у 1927-1931 роках багатотомного зібрання його творів став помітною подією в українській літературі. Чернявський, який ще на межі ХIХ - XX століть заявив про себе як про непересічного діяча національної художньої культури, цим виданням значно збагатив й розширив уявлення про себе. Проте й воно не вмістило усієї літературної спадщини митця.
Останнє десятиліття Миколи Чернявського виявилося важким. Хвилі арештів під час кампанії боротьби з “ворогами народу”, з ініціаторами національного відродження постійно відбивалися й на ньому. Письменника тричі заарештовували.
Уперше це трапилося у жовтні 1929 року. Його було за-арештовано, за словами письменника Ю.Голобородька, який працював з архівами НКВС, “як представника центру Спілки визволення України на Херсонщині” ( 2 , 149). Миколі Чернявському “поставили на карб зв’язки з її (Спілки - Я.Г.) керівником С.О.Єфремовим - у минулому одним з чільних діячів Центральної ради та Директорії. У процесі слідства Чернявського вже називали “переконаним українським буржуазним націоналістом”, “організатором групи”, головним її авторитетом і ідеологом” ( 2 , 149 ).
Для покарання письменника слідство вимагало п’ять років концтаборів, але прокурор тоді не вбачав у діях М.Чернявського та інших педагогів - працівників Хе-рсонського інституту народної освіти та шкіл міста - складу злочину, і письменника було звільнено.
Другий арешт стався 1933 року. Тоді мотивацією слугувало таке шаблонове формулювання, як участь у “контрреволюційній діяльності”. Протримали М.Чернявського недовго й відпустили додому.
Останній, третій арешт було проведено 11 жовтня 1937 року. Приводом для цього стала дружба М.Чернявського з С.Єфремовим і знову ж таки “приналежність до СВУ”. На цей раз слідство добилося від М.Чернявського тих показань, на які розраховувало.
За свідченням Ю.Голобородька, у документах допиту зафіксовано такі слова, що начебто належать старому письменникові: “Від Лютневої до Жовтневої революції на Україні існувала організація “Українська хата”, яка являла з себе організацію клубу. Я був головою цієї організації. Після 1917 року і до останнього часу існує антирадянська націоналістична організація, яка існувала раніше під назвою “Просвіта” до 1922 року і була ліквідована урядом як ворожа радянській владі. Однак ліквідувалась лише форма, а зміст залишився колишнім. Учасники цієї націоналістичної організації, в тому числі я, Чернявський, продовжували свою антирадянську діяльність” ( 2 , 150 ).
Тривалий час, аж до кінця 80-их років, дата смерті митця у численних довідниках, енциклопедіях позначалася 26 листопада 1946 роком і у такий спосіб списувалася на важкий повоєн-ний час.
Проте вже встановлено, що життя письменника обірвалося значно раніше. “Трійкою” при УНКВС по Миколаївській області 27 листопада 1937 року в справі М.Чернявського було винесено вирок - розстріляти ( 2 , 151). Письменника було страчено 19 січня 1938 року. Це трапилося на сімдесят першому році його життя.
Близько двох десятиліть над ім’ям Чернявського висі-ло тавро “ворога”. Ставлення до нього почало змінюватися з приходом “відлиги”. 23 червня 1956 року на засіданні Миколаїв-ського обласного суду було прийнято постанову з таким формулюванням: “Протест прокурора УРСР задовольнити. Постанову трійки УНКВС по Миколаївській області від 27 листопада 1937 року відносно Чернявського Миколи Федоровича скасувати і справу припинити за відсутністю в його діях складу злочину. Голова президії Миколаївського обласного суду В.Олійник” ( 2 , 153 ). Це поклало початок реабілітації митця.
Ще через три роки, у 1959-му, видавництво “Радянський письменник” випустило у світ досить об’ємну збірку “Микола Чернявський. Поезії”. У наступному десятилітті, 1966-го року, видавництво “Дніпро” видрукувало двотомник його вибраних поетичних і прозових творів. Але все одно письменник залишався мало відомим широким верствам України, не часто згадувався літературознавцями, критиками, мовознавцями.
Тільки з початком “перебудови”, з кінця 80-их років, дефіцит інформації навколо постаті Миколи Чернявського почав зникати. Справа не лише у тому, що посилився інтерес до репресованих діячів національної культури, мистецтва, до теми гонінь на інтелектуальний прошарок України. Розпочався процес “переоцінки цінностей” - в українській науці, літературі, духовному русі. Виникла об’єктивна необхідність в умовах реформованої дійсності по-новому оцінити вагу тих постатей, які залишили свій відбиток у культурному розвитку суспільства.
Протягом 90-их років ХХ століття стало зрозумілим: Микола Федорович Чернявський належить до класичної низки українських митців кінця XIX - початку XX сторіччя. Літературний процес без нього є немислимим так само, як і без Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Миколи Вороного та інших величин національного значення.
Микола Чернявський - творчо активний та різноплановий письменник.
За життя він видав шість поетичних збірок, створив 6 повістей, близько 80-ти оповідань, здійснив поетичну інтерпретацію “Слова про похід Ігоря”, переклав чимало поезій ро-сійських та зарубіжних ліриків (Пушкіна, Лермонтова, Фета, Надсона, Гете, Гейне, Міцкевича, Гюго та ін.), написав мемуари, цікаві статті про творчість Т.Шевченка, П.Куліша, І.Карпенка-Карого, І.Франка та інших українських митців.
Його провідні літературні амплуа - поет, прозаїк, мемуарист, нарисовець, публіцист. Сучасникам М.Чернявський був відомим насамперед як поет. Його ліричний світ почав формуватися у 80-ті роки XIX століття й невпинно розвивався, збагачувався протягом півстоліт-нього розвою митця.
М.Чернявський був художником зі сталим світовідчуттям і поетом динамічного розвою. Він враховував і традиції української класичної літератури, і найновіші здобутки європейської поетичної культури. Він був поетом синтезу багатьох популярних наприкінці ХIХ - на початку ХХ століть літературно-художніх напрямків, течій. Він активно акумулював ті якості з поля мистецтва, що розширювали його письменницьку свободу.
Аналізуючи специфіку власного художнього розвою, М.Чернявський відзначав, що в його індивідуальному методі знайшли відбиток цінності різноманітних “напрямків: романтичного поруч з реалістичним, модернізму.., імпресіонізму й символізму. І всі ці напрямки мені однаково любі й дорогі, й я користуюся їми всіма, але ні одному з них не можу віддатися цілком. Бо це значило б свідомо обмежити себе” ( 1, 38).
Микола Чернявський прагнув усе своє життя залишатися вільним письменником, тобто вільно, невимушено, свідомо обирати свій шлях у літературі, мистецьких шуканнях, діяти внаслідок власних художніх поглядів, переконань і вибору. Він прагнув не слідувати одній, раз і назавжди запрограмованій (ідеологічно, соціально, естетично) доктрині, не зв’язувати себе стосунками з певною літературною групою, організацією.
Це був класичний європейський тип “вільного художника”, для якого єдиним справжнім критерієм стали його художній смак і його самовимогливість, поєднані з духовною незалежністю. Його константою стала свобода.
І Микола Чернявський це відверто декларував: “Я не вважав себе прихильником якої-небудь однієї з відомих мені літературних шкіл, або виключно одного напрямку й ніколи не зв’язував себе якими-небудь літературними доктринами або традиціями. На мою думку, кожна тема вимагає від письменника окремої відповідної форми, й тільки тоді, коли автор зможе дати їй таку форму, він одночасно з тим дає справжній літературний артистичний твір” ( 1, 37).
Вивершуючи роздуми про власну мистецьку позицію, М.Чернявський додавав: “Мій поетичний символ віри - свобода у виборі тем і безпосередність у вислові того, чим буває повна душа, що проситься вилитись у слово” ( 1, 38). В останньому формулюванні - увесь Чернявський. Це кредо його творчості, смисл його діяльності, сутність його стилю.
Він не міг жити, не міг писати без внутрішньої, нестримної, органічної свободи - у формі літературного викладу, в емоційно-розумових порухах, в інтуїтивних виявах душі. Тому зустрічаємо у М.Чернявського майже все - від наївних рядків до програмних гасел, від степової простоти до соціофілософських ускладнень.
Активну поетичну діяльність Микола Чернявський розпочав 1887 року, навчаючись у Катеринославській духовній семінарії.
З перших кроків у літературі М.Чернявський ви-ступив духовним продовжувачем поетичних традицій Дж.Байрона, М.Лермонтова, Т.Шевченка, М.Некрасова, спрямованих на утвердження свободолюбних начал у житті, відстоювання духовної незалежності людини, піднесення національної самосвідомості й гордості, формування інтересу до історичного минулого нації, вираження й захист інтересів знедолених народних верств.
Особливо відчутними у перших віршах М.Чернявського були традиції Шевченка й Некрасова, що досить органічно синтезувалися в його творчості й вплинули на формування його мистецького світогляду - на специфіку проблематики, пафосу, образного й метафоричного мислення, стилістику художньої оповіді.
Перша збірка Миколи Чернявського - “Пісні кохання” - побачила світ 1895 року в Харкові. Другою стала збірка “Донецькі сонети”, що вийшла друком 1898 року в Бахмуті. Третя мала назву “Зорі” й була видрукована у Києві 1903 року, коли поет уже був відомим у літературних колах України.
Книжковий дебют письменника виявився досить жвавим: за вісім років - три збірки.
М.Чернявський активно друкувався в численних неперіодичних та періодичних виданнях. Чільне місце з-поміж них посідали часопис “Правда”, український декламатор “Розвага”, альманахи “З-над хмар і з долин” та “Дубове листя” (присвячений П.О.Кулішеві), поетична антологія “Українська Муза”, часопис “Літературно-науковий вісник”, “Літературний збірник, зложений на спомин Олександра Кониського”, збірник “На вічну пам’ять Котляревському”, часопис “Нова громада”, сатиричний часопис “Шершень”, альманахи “З потоку життя” та “Арго”, часопис “Рідний край”, збірник “З неволі”, літературно-артистичний альманах “Терновий вінок”, часописи “Шлях”, “Червоний шлях”, “Життя й революція”.
Спочатку в поезіях М.Чернявського спостерігалися учнівські інтонації, проте його майстерність швидко зростала. Вірші “Сніг падає з неба… Легкими листами…” (1888), “Вірю - не згину я в пітьмі дочасно…” (1888), “Степ” (1889), “Україні (Три сонети)” (1890), “Остання пісня Сафо” (1891), “О, як хотів би я тебе вітати, море…” (1892) свідчать про змужнілість поетичного духу М.Чернявського, його поетичну вправність, тяжіння до карбованого, місткого рядка, у якому звучить поетика розсудливості, патетичності й експресивності.
З середини 90-х років ХIХ століття з’являються нові якості в поезії М.Чернявського. Вона набуває своїх основних рис, що залишаються притаманними їй надовго. Це нахил до змалювання різноманітних картин - природи, життя, душевного стану; це узагальненість почуттів і настроїв, звукова вагомість і виваженість рядка, насиченість строфи емоційними та фабульними реаліями; це епічність оповіді, потужність звучання поетичної думки, прагнення широкого осмислення зображуваної картини чи ситуації; це використання розповідних інтонацій, неквапливість у розгортанні поетичної дії, прагнення охопити в межах одного вірша, однієї поетичної форми різні сторони буття.
Ці якості спостерігаються у поезіях “Сон велетня” (1894), “Що найкращі наші роки…” (1895), “Як гарно влітку на Вкраїні...” (1895), “Вогні життя” (1895), “Мов хвилі в морі, повлягались…” (1896), “Степ і степ, один без краю…” (1896), “Гроза” (1896), “Орел” (1896) тощо. Характерним для творів цього періоду є вірш “Весняний випал” (1894).

Зростає випал. Дим стовпами
Поплив за вітром над ланами.
Тріщить нездатливий бур’ян.
Огонь біжить із лану в лан
І молодій весні дорогу
Рівняє скрізь по перелогу.

То - ходить смерть. Але вона
Живій природі не страшна, -
І нива стане знов живою,
І знов одягнеться травою,
І зашумить колись вона,
До вітру теплого озветься,
І знов до сонця усміхнеться,
Сама, як сонце те, - ясна.

На початку ХХ століття поетична творчість М.Чернявського набуває рис класичності. Їй стає притаманною глибина почуттів Т.Шевченка, виразність емоційного малюнку П.Куліша, інтелектуальна міць І.Франка, символізм образно-інтонаційних пошуків М.Вороного.
Митець створює короткі й розлогі поезії, пейзажні й соціального спрямування вірші, поетичні роздуми й малюнки з історичних мотивів, сюжетів. Чимало його ліричних творів відзначаються концептуальною потужністю, композиційною довершеністю, образно-метафоричною викін-ченістю. Ці якості відбито у поезіях “Слов’янський заповіт” (1901), “Батуринські руїни” (1901), “Ратай” (1902), “Розпустились верби…” (1903), “В’ється чайка срібнокрила…” (1903).
Микола Чернявський починає відчувати себе національним поетом. Він масштабно дивиться на народне й національне буття - минуле й теперішнє. Він мислить широкими категоріями, узагальненими формулами, етико-філософськими поняттями. У поезії “На південь, до моря, я линув душею…”, створеній 1903 року, митець говорить як пророк, як речник, як постать, що втілює у собі моральний дух нації:

… Здається: нічого,
Нічого на світі широкім нема,
Що встояло б проти напору людського,
Чого він не зрушить, чого не злама.

Нічого!.. І серце напружено б’ється,
І хочеться праці, важкої борні…

Про М.Чернявського починають говорити як про помітного, непересічного українського художника слова. М.Коцюбинський у своїй рецензії на альманах “Дубове листя”, що вийшов 1903 року, дав письменникові таку характеристику: “Очень хороши также стихотворения М.Чернявского, несомненно одного из даровитейших современных украинских поэтов”. А Олекса Коваленко, упорядник поетичної антології “Українська Муза”, 1908 року схарактеризував його як “визначного поета-лірика”.
Ще на початку літературної праці, у 80-ті - 90-ті роки ХIХ ст., М.Чернявський засвідчив головну особливість свого художнього світобачення - практично безмежну розмаїтість мотивів, інтонацій, проблем, вміння зосереджувати погляд на широкому колі життєвих і соціальних аспектів, духовно-психологічних питань.
Це і картини природи, пов’язані з жит-тям людей (“Сніг падає з неба... Легкими листами...”), і жорстокі вияви навколишнього світу (“Каторга”), і єдність людей та людського духу (“Пісня бенкетова”), і контрастність порядків у суспільстві (“Огні безодні”), і фольклорні стилізації про страждання людського серця (“Ніченько, нічко...”), і саркастичні роздуми про сутність людської натури (“Ми любим все - в квітках, прикрасах...”), і символічні узагальнення про долю батьківської землі (“На рідній ниві”), і гіркі спостереження щодо сутності життя звичайної людини (“Дочка”).
М.Чернявського цікавило абсолютно все в оточуючій дійсності. Йому хотілося писати про всю гаму проблем, виявів, колізій, мелодій навколишньої реальності. Йому було необхідно висловлювати свої художні почуття, враження від безкінечної панорами людського й природного життя.
Вже у перших віршах Миколи Чернявського відчутно мотив безкінечності усього сущого - видимої природи, природи суспільства, суспільства людської свідомості. Одна тема, один мотив невимушено й непомітно переходив у інший.
Буття постає у його творчості як вічне коло взаємопереходів і взаємозв’язку. Концепція буття, за М.Чернявським, має такий вигляд: є світ, безмежний світ, є одвічна природа, є людський дух. Вони не завжди підвладні слову, проте більшою мірою підвладні враженню, безпосередньому спостереженню, настроєвому відчуттю. Вони (світ, природа, дух) перебувають у невпинному діалозі-контакті. Митець, поет виступає речником цього діалогу й допомагає цим трьом іпостасям глибше відчути існуючий між ними зв’язок.
Спектр поетичних мотивів Миколи Чернявського є універсально широким, майже всеохоплюючим. У полі його зору - страждання народу й доля Укра-їни, краса природи й дисгармонії суспільства, біль за людину й розду-ми про своє поетичне призначення, історичні події та сучасні побутові реалії, прагнення щастя й безвихідь життєвих ситуацій, мрії про радісну майбутність і вираження глибинних переживань серця.
Поезії М.Чернявського притаманна надзвичайно широка амплітуда погляду на реальність. Вона, ця амплітуда, побудована за принципом гармонії полюсів - різнорідних та контрастних. Митець писав як про “світ, любов, братерство, волю”, так і про “плач, стогін, темряву життя”.
Творчість М.Чернявського є кордоцентричною, оскільки в її основі, у її фокусі перебуває життя серця. Його ліричний герой - це людина з живим, вели-ким, вільним серцем, яка сповідує філософію відкритого буття.

Вірю - не згину я в пітьмі дочасно:
Зійде, засяє зоря моя ясна,
Радістю серце, як пташка, заб’ється,
Пісня потоком гримучим поллється.

Хай тільки здійметься думка на крила,
Хай несвідома очутиться сила,
Вгору орлом я тоді піднімуся,
Щастям простору і волі уп’юся!
(“Вірю - не згину я в пітьмі дочасно...”, 1888)

Другие статьи по теме
Категория: Суспільство | Добавил: kherson (2006-06-19) | Автор: Ярослав Голобородько
Просмотров: 2897 | Рейтинг: 4.5 |

Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz