Перше число всеукраїнської газети “Рада” вийшло 15 (28) вересня 1906 року. Це було перше масове видання українською після зняття царським урядом заборони на друк рідною мовою. Газету видавали коштом українських меценатів Симиренка, Чикаленка, Леонтовича, Жебуньова та на громадські пожертви. А заснував її видатний громадський діяч Євген Чикаленко.

Газета «Рада», що виходила коштом Є. Чикаленка

Євген Харлампійович народився в Перешорах на Херсонщині 2 грудня 1861 року. Освіту здобув на природничому факультеті Харківського інституту. Брав участь в українській студентській громаді і в драгоманівському радикальному гуртку під орудою Мальованого, за що був заарештований і з 1884 року перебував під наглядом поліції в Перешорах. Там створив своєрідну сільськогосподарську енциклопедію: видав практичні поради для села “Розмови про сільське хазяйство” в п’яти томах. З 1894 року живе в Одесі, а з 1900 — в Києві. Тут долучається до громадського життя. На його гроші видано “Русско-украинский словарь” Уманця — Комарова у Львові. Постійно допомагав часопису “Київська старина”, сплачував гонорари за українські твори, надруковані в цьому журналі, навіть заснував нагороду в 1000 карбованців за найкращий виклад історії України. У Львові став головним фундатором “Академічного Дому”, заснував фонд Мордовця для допомоги працівникам пера і фінансував тижневик “Селянин”. Був активним членом “Старої громади”, Безпартійної демократичної організації, Української демократичної партії, а з 1905-го — Української демократично-радикальної партії. У 1908-му започаткував і очолив Товариство українських поступовців. Та найважливіше його творіння, що закликало до національної свідомості,— щоденна газета “Рада”.

Коли 17 жовтня 1905 року з’явився маніфест про “дарування свобод” і через тиждень затвердили “Тимчасові правила про друк”, Євген Чикаленко, порадившись с Грінченком, Єфремовим, Левицьким, вирішив подати заяву адміністрації про дозвіл на видання в Києві щоденної газети “Громадське слово” та журналу “Нове життя”. Євген Чикаленко напише у спогадах: “Ніяк не можу повірити, щоб мені сьогодні щиро простягали руку, коли ще вчора били по щоках”. Та дозволу меценат не дістав. У цей час у Лубнах вийшла газета “Хлібороб”. Це була сенсація. Леонтович знову подає заяву щодо видання часопису “Громадська думка”, а Грінченко — газети “Рада”. За два тижні свого домоглися. І першого січня 1906 року вийшла “Громадська думка”. Публіці вона сподобалася, а ось поліції — ні. Кілька сотень примірників конфіскували. Редакцію попередили, що газету можуть закрити через критичні статті. Тому друге і третє числа були поміркованішими. Чикаленко згодом напише, що мусили давати хабара цензорові Сидорову та секретарю Опатовському, аби не заборонили друк. І все-таки після ревізії 18 серпня, коли поліція таки знайшла компромат, газету закрили, а журналістів заарештували. Попередні примірники вилучили навіть у передплатників.

І ось тоді й прийняли рішення про публікацію щоденної газети “Рада”, котра успадкувала традиції “Громадської думки”. Передплатників попередили: кошти за “Громадську думку” їм не повертатимуть, натомість усі отримуватимуть “Раду”. Газета була орієнтована на інтелігенцію. Там давали огляд політичного, громадського, економічного і літературного життя країни, відстоювали свободу слова, друку, віри, спілок, право на безплатну освіту рідною мовою...

Редакція розташовувалася у Києві на вулиці Великій Підвальній (нині Ярославів Вал), № 6 (незабаром тут з’явиться меморіальна дошка). Очолив колектив Павловський. Він мав лише сортувати матеріали і правити стилістику, а який матеріал друкувати, вирішували Чикаленко і Грушевський. Видавав Борис Грінченко. Серед головних рубрик були такі: “З газет та журналів”, “По Україні”, “По Росії”, “У світі”, “З польського життя”...

На першій шпальті вміщували повідомлення про театральні вистави українських труп, про політичні видання та літературу, котру можна було придбати в магазині часопису “Киевская старина”... Другу сторінку присвячували подіям у Росії та Україні, третю — листам до редакції. А четверта призначалася для літератури, науки і комерційних оголошень. “Рада” мала власних кореспондентів у Державній Думі, Державній Раді, а також у Лондоні, Парижі, Римі, Відні, Празі, Львові, Чернівцях... У редакції на Великій Підвальній пропонували купити “Словник української мови” під редакцією Бориса Грінченка. Знаменитий чотиритомник дістав премію Російської академії наук. У редакції він коштував лише шість рублів, а в крамницях продавали за вісім. Знижки на газету робили артистам і школярам.

У 1912-му “Рада” писала, що “звертатиме найбільшу увагу на справу народної просвіти, шкільної і позашкільної, на потреби нашого вчительства та на питання культурно-просвітницького характеру. “Рада” вважає, що поліпшення матеріального добробуту людності є основним грунтом для зросту національної культури”. А ще газета зобов’язувалася “подавати звістки і статті про життя культурне, економічне і політичне, про здобутки і втрати, яких зазнає український люд за кордоном Росії: в Галичині і Буковині”.

Після арешту журналістів “Громадської думки” автори підписували свої твори псевдонімами або крептонімами. Так, у Павловського їх було майже шістдесят, а у Єфремова — понад сорок.

У газеті працювали Грушевський, Вороний, Грінченко з дружиною, Леонтович, Єфремов, Дорошенко, Науменко, Русов, Чикаленко... Загалом майже 120 авторів. Тут друкувалися Олена Пчілка (Ольга Косач — мати Лесі Українки), громадські діячі і організатори “Просвіти”, молоді письменники Тесленко і Самійленко.

Через численні псевдоніми владі легше було конфіскувати газету чи накласти штраф на редакцію, ніж шукати дописувачів. Газета виходила до початку Першої світової війни. На хвилі патріотичного психозу в імперії Романових заборонили національно-культурні організації, українські партії та органи друку. З липня 1914 до березня 1917-го не виходила й “Рада”. Після лютневої революції 1917 року видання відновили за назвою “Нова рада”.

Співробітниками газети в різні часи були Дмитро Дорошенко, Володимир Самійленко, Павло Тичина, Олександр Олесь, Володимир Винниченко... Українська Народна Республіка вербувала державних мужів з авторів “Ради”. Більшість із них стали ініціаторами створення і членами першого українського парламенту — Центральної Ради. Влітку 1919 газету закрила вже більшовицька військова рада.

Частина авторів “Нової ради” опинилася в еміграції, зокрема Володимир Винниченко...

Євген Чикаленко під час Першої світової війни переховувався від російської поліції у Фінляндії, Петрограді, Москві. На початку 1917-го повернувся до Києва, хоча участі в політичній діяльності не брав. А в січні 1919 року виїхав до Галичини, де згодом його інтернували поляки.

За кордоном написав “Спогади” і “Щоденник”. До слова, “Спогади” вперше побачили світ у Львові у 1926-му, а “Щоденник” — у 1931-му у видавництві “Червона калина”. Жодного разу не перевидавалися, але незабаром має вийти “Щоденник. Том І (1907 — 1917)”.

Ті дописувачі, котрі не виїхали за кордон, продовжували боротися за вільну Україну і за часів тоталітаризму радянської влади. На жаль, багатьох з них визнали “ворогами народу”: Сергій Єфремов, Григорій Коваленко, Михайло Лозинський, Володимир Дурдуківський, Володимир Страшкевич, Андрій Ніковський, донька Старицького — Людмила Старицька-Черняхівська... Усіх засуджено на сфабрикованому процесі “Спілка визволення України”.

Історії створення газети “Рада” буде приурочено численні конференції (теоретичні в регіонах та науково-практична у Києві), урочисті заходи на факультетах журналістики і видавничої справи вищих навчальних закладів. План проведення урочистих заходів затверджено урядовим розпорядженням та відповідним дорученням виконувача обов’язки першого заступника голови Київської міської державної адміністрації Анатолія Голубченка.

Наталія Зінченко, газета "Хрещатик" № 152

План заходів з відзначення 100-річчя заснування газети “Рада”

Матеріал підготував Тарас Дем'яненко