В уявленні багатьох галичан Східна Україна постає як терен цілковито чужий та неукраїнський. Пам’ятаю, як до моєї кімнати у гуртожитку педагогічного університету ім. Драгоманова було підселено молодого галичанина, мешканця міста Сколе. Коли він дізнався, що я родом з Херсону і розмовляю українською, то зі здивуванням вимовив: «Як? Ти не москаль?». Згодом він здивувався ще більше: «Оце у вас там всі такі націоналісти?». Нажаль, ні. Проте, трохи є.
У 2005 році я та троє моїх друзів-однодумців вирішили розповсюдити серед молоді міста новину про створення у Херсоні молодіжної патріотичної організації. На наші перші збори в одному з приміщень єпархіального управління УПЦ КП прийшло трохи більше десяти чоловік. Цим людям ми повідали свою ідею: «Треба жити, а не животіти українським життям». Тоді мало хто з нас усвідомлював чим конкретно ми будемо займатись. Але ми мали мету: поширення всього українського на всіх рівнях. Вже тоді розуміли, що для втілення цієї мети кухонного патріотизму буде замало. Так у Херсоні утворився осередок Спілки Української Молоді. Нашою першою акцією став вечір пам’яті вояків УПА, на який ми запросили херсонську молодь, журналітсів та учасників національно-визвольних змагань. У маленькій кінозалі в центрі міста ми продемонстрували фільм Олеся Янчука «Нескорений», після якого молоді люди мали змогу поставити упівцям питання відносно побаченого у фільмі та пережитого повстанцями особисто. Цією акцією ми змогли долучити у свої ряди учнівську та студентську молодь, яка стала рушієм нашої організації. Старі упівці, які попри свій похилий вік лишилися бійцями, надихали нас на безперервну роботу з населенням. Ми шукали патріотів-благодійників серед місцевого населення. І ми їх знаходили. Коштом цих жертовних людей (майже завжди російськомовних підприємців) ми організовували численні просвітницькі акції та заходи. Сумівці розповсюджували українські абетки та дитячі книжечки по садочках, організовували покази дитячих мультфільмів українською мовою, влаштовували святкування національних свят для дітей та молоді.
Згодом ми розподілили обов’язки серед членів організації. Були утворені дружини наділені повноваженнями та обов’язками. Дружина виховників опікуєтсья притулкуом для дітей сиріт: регулярно влаштовує для малечі відзначення національних та християнських свят, проводить конкурси та забави, прищеплює серед дітей дух патріотизму, виховує любов до Батьківщини. Суспільницька дружина організовує акції суспльно-політичного характеру: орендує кінозали та демонструє українські фільми, проводить круглі столи та вечори, розповсюджує націоналістичну літературу, організовує мітинги та пікети, резонансні суспільні акції. Суспільники відповідають за контакти з іншими націонал-патріотичними організаціями та партіями, українськими релігійними громадами (УПЦ КП, УГКЦ) та українською діаспорою. На суспільниках лежить левова частина всієї нашої діяльності. Аби наші ідеї набули поширення серед місцевого населення була створена інформаційна референтура, яка висвітлює нашу діяльність у ЗМІ. З ініціативи осередку у Херсоні був створений один з перших україномовних інтернет-порталів новин - «Український Херсон». Чимало уваги ми присвячуємо вихованню духу жертовості та патріотизму серед челенства. Покрова чи День Героїв не залишаються поза увагою СУМу. У ці дні ми організовуємо почесну варту біля пам’ятника Кобзареві або біля монументу жертвам тоталітарного режиму.
Сьогодні аби достукатись до сердець херсонської молоді вже мало розповсюджувати націоналістичну літературу та пресу. Ми постійно шукаємо нових форм поширення наших ідей. Коли молодий націоналіст докладає максимум зусиль для організації акції чи підготовки заходу та не отримує видимих результатів – це не лише знесилює, але й сіє в душі зневіру, розчарування. Тому ми завжди окреслюємо цільову аудиторію наших заходів, аби не розпилятись у своїй діяльності. Нехай наша діяльність є малопімітною у багатотисячному облосному центрі. Проте, ми змогли створити українське середовище, яке живиться духом побратимства. Ми збагнули, що лише гуртом, як дієва спільнота, ми є українцями.
Легко мешкаючи у Тернополі чи у Львові скаржитись на проросійсько налаштований Схід. Але правда така, що численні переселенці з Західної України, які волею долі опинились на Херсонській землі так і не стали членами нашої спілки. Такі люди аби бути «гордими українцями» вважають достатнім у неділю приходити до української церкви та спілкуватись вдома українською. До існування нашої організації західняки ставляться позитивно, але ставати її членами відмовляються, нарікаючи на зайнятість та нестачу часу. Як бачимо, дух малоросійства мешкає не лише у надніпрянських душах. Вбивати малороса та зрощувати гордого українця мусимо спільно, допомогаючи один одному.

Тарас Дем’яненко