Мюнхенці питали: чи таке справді буває? - 30 Листопада 2007 - Український Херсон
Пн, 2016-12-05, 0:23 AM
На початок Реєстрація Вхід
Ви увійшли як "Гість"
Меню сайту
Розділи новин
Анонси [52]
Анонси подій, акцій та заходів.
Вибори 2006 [30]
Новини присвячені президентським виборам 2006 року.
Економіка, промисловість, с/г [36]
Економіка, промисловість, с/г, фінанси, кримінал.
Історія [54]
Факти, що стали надбанням історії. Дискусії довколо них.
Кримінал [2]
Кримінальна хроніка Херсона та області
Культура [64]
Мова. Музика. Театр. Кіно. Література. Мистецтво тощо.
Нові статті [7]
У цьому розділі з"являтимуться нові статті, які з часом будуть видалені з розділу новин й перенесені до розділу статей.
Політика [110]
Влада, суспільство, політика.
Портал [6]
Новини порталу: оновлення, зміни, доповнення, оголошення, прохання, звернення.
Релігія [39]
Новини з життя церков та парафій. Релігійне життя міста.
Спорт [5]
Новини спорту.
ТЕРМІНОВЕ [20]
Термінові повідомлення з України та закордону
Україна. Світ. [16]
Новини України та світу.
Українське питання [189]
Календар новин
«  Листопад 2007  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Друзі сайту
Наше опитування
Як має виглядати Меморіал "Героям Крут", який незабаром з'явиться у Херсонській області?

Результати · Архів опитувань

Всього відповідей: 286
Статистика
Новини сайту
» 2007 » Листопад » 30 » Мюнхенці питали: чи таке справді буває?
Мюнхенці питали: чи таке справді буває?
У Мюнхені щойно завершився 25-ий Міжнародний фестиваль кіношкіл. Що спільного у столиці Баварії і Херсона? А те, що серед переможців спеціальної програми фестивалю – наші земляки сценарист Дар’я Аверченко і режисер Роман Бондарчук з документальним фільмом “Радуниця”. Щойно молоді кінемотографісти повернулися з Мюнхену, ми попросили їх розповісти про фільм і фестиваль.
– Традиційне питання: про що ваш фільм?
Д. А. – “Радуниця” – 15-хвилинний документальний фільм про життя села Клюси, розташованого на кордоні України, Росії та Білорусії. У радянські часи тут не було кордонів. Селяни ходили на ярмарок до Росії, їздили на навчання до Гомеля, приймали сватів з інших прикордонних сіл. Нині між країнами встановлено справжні кордони з вартовими і собаками, і так просто, як раніше, селяни ходити одне до одного вже не можуть. Але раз на рік усі вихідці із Клюсів, розсіяні по трьох державах, збираються на місцевому кладовищі пом’янути предків – хто таємно перепливає річку човном, хто пробирається лісовими стежками... Це свято вони називають “Радуниця”. Люди готуються до нього заздалегідь – ловлять рибу, варять страви. На кладовищі вони “катають яйця” на рідних могилках, розвішують на хрестах нові рушники й розкладають цукерки. Потім розстеляють між хрестами скатертини й рядна – довгою суцільною смугою – ставлять наїдки і усі гуртом поминають рідню. Дехто приводить або приносить із собою онуків, які народилися вже в інших державах, показує їх родичам з Клюсів. Люди хваляться одне одному успіхами, діляться горем. Потім таємними шляхами розходяться по домівках, порають господарство, дивляться телевізори, де різні політики говорять їм однаково далекі від їхньої реальності слова. Насправді фільм про те, що встановлені між країнами кордони мають для людей менше значення, ніж кордони між простими людьми й політиками.
– Нині документальні фільми – жанр не дуже популярний серед продюсерів. На такий фільм важко знайти фінансування. Як вам вдалося зняти “Радуницю?”
Д. А. – Гете-інститут і Фонд “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” проводили міжнародний конкурс на кращу сценарну заявку фільму про права людини. Десять країн взяли участь у змаганні: Німеччина, Чехія, Польща, Латвія, Литва, Естонія, Росія, Україна та Ізраїль. У кожній з них конкурс проводився у три етапи. Спочатку сценарії подавалися на розгляд компетентного журі, яке відбирало п’ять заявок. Кожен з відібраних отримав початкове фінансування на втілення проекту. За півроку готові фільми знову переглядало журі й визначало перші три премії. Наш фільм отримав першу премію. До речі, в Україні очолював журі відомий документаліст Сергій Буковський. Тож для нас перемога стала величезним компліментом від майстра. Авторів фільму-переможця запросили представляти його на Мюнхенському фестивалі кіновузів, у рамках спеціальної події. Так ми й потрапили до Мюнхену.
– Що було найскладнішим під час зйомок фільму?
Р. Б. – Складно було проходити кордони – напряму від села до села 300 метрів, а до обладнаного пропускного пункту треба їхати кілометрів 40. Ще й стояти чергу кожен раз години по три. Хочу подякувати херсонському лікареві Василеві Миколайовичу Аверченку, який сам родом із тих місць і був нашим провідником. Він вдавався до винахідливості: наприклад, казав прикордонникам, що їде на терміновий виклик до пацієнта, і нас пропускали швидше.
Ще ми були обмежені у коштах, а отже, і в часі. Оскільки села прикордонні, люди в них дуже насторожені, довго не йдуть на контакт. У російському селі хтось навіть викликав ФСБ, щоб нас гарненько перевірили...
Взагалі, ці люди живуть, як і 200 років тому – так само топлять пічку і готують у ній їжу, п’ють воду з річки і лікуються замовляннями. Із прикмет цивілізації у них – електрична лампочка і телевізор. Вони дуже люблять дивитися по телевізору новини, але не все в них можуть зрозуміти. Тому перетворюють побачене й почуте з телевізора на міфи, легенди і перекази, додаючи містику та магію. Коли ми це вперше почули, я зрозумів: фільм вдався.
– Наскільки “Радуниця” була зрозуміла європейській фестивальній публіці?
Р. Б. – Фільм прийняли дуже тепло, довго аплодували, підходили й вітали глядачі, брали інтерв’ю журналісти. Найчастіше питали: чи таке справді буває? У фільмі є епізод, де один з персонажів настроює свій телевізор. Для цього він увесь час виходить надвір покрутити антену, яка стоїть у нього на великій палиці з ручкою. Цією ручкою він скеровує антену то на одну, то на іншу країну, заходить в хату і – слухає уривки російських реклам, або білоруські пісні про Лукашенка, або виступи українських політиків. Але як слід настроїти зображення йому так і не вдається... Своєю закінченністю і метафоричністтю цей епізод викликав у критиків підозру, що ми його інсценували. Ще раз підтверджую: усе в фільмі справжнє.
– Яка доля у фільму тепер?
Д. А. – Ґете-інститут розсилатиме його разом із іншими фільмами-переможцями на міжнародні фестивалі, вже є список приблизно із 20-ти країн, де показуватимуть і “Радуницю”. Потім випустять DVD і розповсюдять його в усі свої культурні центри в багатьох країнах. Деякі з цих фільмів покажуть німецькі телеканали. А в Україні весь проект презентуватимуть в середині грудня в кінозалі Київського Ґете-інституту. Сподіваємося, що українські телеканали також проявлять інтерес до нового документального кіно і покажуть його широкому загалові тут, в Україні.
Запитувала Світлана Смаль.


газета "Вгору"
Категория: Культура | Переглядів: 807 | Додав: kherson | Дата:
Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz