Україна і Росія: геополітичні партнери чи внутрішньополітичні інтереси?
Україна і Росія: геополітичні партнери чи внутрішньополітичні інтереси?
Саме від цієї фрази варто відходити при розгляді взаємостосунків Росії і України. Швидше за все, цей афоризм характеризує, якою саме за змістом буде політика, що проводиться російським керівництвом до «свого брата». Завдяки географічному положенню інтереси двох країн перетинатимуться навіть при яких-небудь віддалених проектах, оскільки це зачіпатиме інтереси іншої сторони. Наприклад, рішення України вступати в НАТО і ЄС або створення ГУУАМа. І таких прецедентів існує досить багато, бо волею історії долі цих двох країн, що до цього здавалися нероздільними, переплелися до такого ступеня, що виробляючи свою зовнішньополітичну лінію, на жаль, іноді і внутрішньополітичну (що характерне для України), повинні озиратися на побратима.
Розглядаючи можливі напрями для співпраці з Росією, можна виділити декілька основних напрямів: економічне, соціальне (сюди можна віднести взаємодію в області охорони здоров'я, освіти, культури та ін.) і політичне. Далі нам необхідно розглянути кожне, проаналізувати, де ж все-таки можна «дружити» не піддаючи небезпеці суверенітет України, якого так довго добивався наш народ.
В області економіки між сусідами спостерігаються позитивні зміни. Якщо в 2003 році товарообіг між країнами складав 12, 047 млрд. доларів , то вже в 2004 він склав 15 млрд . Проте це не дає повної картини взаємодії. Тут необхідно звернути увагу на дію і вплив російських компаній на українському ринку.
Україна і Росія знаходяться на етапі здійснення загальних планів і проектів, націлених в майбутнє, перш за все, на довгострокову перспективу розвитку двох країн. Разом з тим зроблене є лише початковим етапом процесу, що подальшому економізує двосторонні відносини у всіх областях міждержавної співпраці. Як в Росії, так і в Україні відчувають гостру необхідність в збереженні тих, що існують і примноженні нових торговельно-економічних зв'язків, виходи на нові ринки збуту. Разом з цим, чи не найважливішим стає питання співіснування паливно-енергетичних комплексів України і РФ, подальшої взаємодії, взаємопроникнення паливно-енергетичних систем двох країн. Великі високоенергоємні промислові потужності України вимагають імпортування значних об'ємів паливно-енергетичних ресурсів. Наявність сформованої інфраструктури їх доставки з Російської Федерації (нафто- і газопроводи, залізничні колії), великі ресурсні запаси об'єктивно роблять на сьогодні російський паливний комплекс головним партнером української економіки. Загальний об'єм імпорту з РФ в країни СНД складає 62-87%, понад 60% українського імпорту складають російські енергоносії. Так, більше 30% всього російського експорту природного газу і близько 10% експорту нафти споживає Україна . Через територію України, по її магістральних трубопроводах, здійснюється експорт більшої частини тих об'ємів нафти і газу, які Росія продає країнам Європи. Шляхи поглиблення співпраці в паливно-енергетичному комплексі передбачені Програмою економічного співробітництва між Україною і Російською Федерацією на 1998-2007 рр., в рамках Договору про економічне співробітництво між Україною і РФ на 1998-2007 рр. А також «Угодою між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про стратегічну співпрацю в газовій галузі» від 7.10.2002, по якому керівництво країн сприятиме розробці загальних інвестиційних проектів, забезпечення безпеки транзиту газу, створення нових шляхів його перекидання до Європи і модернізація існуючих газопроводів.
Присутність російських компаній на українському ринку сприяє посиленню українсько-російської співпраці. Брак власних енергоресурсів сприяє, з одного боку, виходу України на тісніший рівень співпраці з РФ як на міждержавному, міжурядовому рівні, так і на рівні компаній, таких як "ЛУКОЙЛ", РАО "Газпром", ТНК. З іншого боку підсилює залежність нашої країни від російських енергоносіїв, роблячи тим самим залежною внутрішню і зовнішню політику незалежної держави. Російські нафтові компанії в Україні є співвласниками найбільших нафтопереробних заводів (НПЗ) в Одесі ("ЛУКОЙЛ") і Лісичанське (ТНК), беруть участь в капіталі Херсонського ("Альянс") і Кременчуцького ("Татнефть") НПЗ. Українсько-російська співпраця в області паливно-енергетичного комплексу дозволяє спільно володіти 75% ринку нафтопродуктів вартістю 2 млрд. доларів США в рік.
В цілому загальні економічні інтереси дозволяють Україні і Росії створити умови для розвитку довгострокових економічних зв'язків - сприянні завантаженню українських виробничих потужностей, повнішому використанні науково-технічного потенціалу, відновленні і розвитку коопераційних зв'язків між підприємствами і областями обох країн, активізації інвестиційної і інноваційної співпраці, розширенні співпраці в паливно-енергетичному і машинобудівному комплексах Росії, залученні російських інвестицій в машинобудівний, металургійний і будівельний комплекси України, в хімічну промисловість і ТЕК.
Крім нафтових і газових компаній в українській економіці задіяні і харчові. Проте тут варто зупинитися і на тому, як українські виробники впливають на ринок Росії. Впродовж 1996-2002 рр. Російська Федерація залишається найбільшим торгівельним партнером України і імпортером товарів харчової промисловості України. Частка цієї підгрупи товарів в товарній структурі експорту в Російську Федерацію складала 16,08% в 1996 р., 11,75% в 1997 р., 7,64% в 1998 р., 8,30% в 1999 р., 17,4% в 2000 р. У січні-лютому 2003 року експорт в торгівлі товарами між Україною і РФ склав 490, 7 тис. (114,8 % по відношенню до січня-лютого 2002 р.) доларів, а імпорт 1 млн.141 тис. доларів, що в 1,5 разу вище за цей же період минулого року. Основними експортоспроможними товарами цієї товарної підгрупи на російському ринку є цукор, вироби з м'яса і риби, етиловий спирт, продукція борошномельного виробництва, алкогольні і безалкогольні напої, тютюн і т.п. Практично на одному рівні впродовж 1996-1999 рр. в об'ємі експорту вітчизняних товарів до Росії залишалася продукція агропромислового комплексу України, частка якої складала 7,05% в 1996 р., 7,54% в 1997 р., 6,67% в 1998 р., 8,64% в 1999 р., 8,95% в 2000 році. Це в основному живі тварини, м'ясо і харчові субпродукти, риба і рибопродукти, молоко, молочні продукти і яйця, інші продукти тваринного походження. Констатуючи стабільний попит російського ринку на продукцію агропромислового комплексу, слід помітити, що збут на зовнішньому ринку живих тварин, продуктів тваринництва і рослинництва, шкіри, хутра приводить одночасно до оголення вітчизняного ринку і стимулює зростання внутрішніх цін на них. Сировина стає все більш недосяжною для українських виробників, а зростаюче проникнення на внутрішній ринок продукції іноземних фірм, виготовленої з української сировини і напівфабрикатів, прискорює деградацію вітчизняної переробної промисловості, темпи спаду виробництва в якій в 2-3 рази перевищують аналогічні показники сировинних галузей. Прихід російських компаній на український ринок зв'язаний, в першу чергу, з тим, що молочна галузь показує стабільне зростання виробництва впродовж декількох років. Найбільшими виробниками молочної продукції в Україні є ЗАТ "Бiлосвiт-Умань" (торгова марка "Бiлосвiт"), ВАТ "Галактон" ("Баланс", "Біо Баланс"), Київський міський молокозавод №3 ("Вімм-Білль-Данн"), ВАТ "Ковель-молоко” ("КОМО"), ВАТ "Кременчуцький гормолокозавод" ("Кремез"), ЗАТ "Лакталіс Україна" ("Президент"), ВАТ "Павлоградській молочний комбінат" ("Фані") .
Зі всіх галузей промисловості найбільш динамічним зростанням характеризується автомобілебудування, де також досить важливу роль грають російські інвестори.
Прикладами участі російського капіталу на українському ринку є сумісне володіння українською і російською сторонами провідних підприємств металургійного комплексу, автобудування. Так, "АВТОВАЗ-ІНВЕСТ" веде суміжну політику збірки і комплектації автомобілів на території України, володіючи 68,01% акцій ВАТ "Запорізький алюмінієвий комбінат" (ЗАлК), львівська "Силавто" (дочірня компанія "Северсталі") має на руках 70, 41% акцій Львівського автобусного заводу.
У галузі автомобілебудування в Україні налагоджена збірка і продаж автомобілів ВАЗ, спеціалізованих на основі "Волги" і "Газелі", моделей ВАЗ-2106, ВАЗ-21093, ВАЗ-21043, ВАЗ-21047, ВАЗ-21093-21099, 2107 та ВАЗ-21213. Щорічний експорт Автоваза до України складає 30-35 тисяч автомобілів, що далеко не повністю задовольняє потребу українського споживача. Навіть прийнята в грудні 2002 року Кабміном України квота на імпорт 1-1,5-літрових російських автомобілів в об'ємі 15777 штук в рік не створить перешкоди для оновлення автопарку улюбленими російськими марками. Проте за прогнозами фахівців, в 2003 році український ринок зможе прийняти близько 55 тисяч автомобілів під маркою ВАЗ. Автомобільний ринок України займає основну нішу по постачаннях автомобілів ВАЗ. Загальний парк автомобілів ВАЗ в Україні налічує близько 2,5 мільйонів штук.
З приходом російського інвестора компанії "Силавто" (що належить "Северсталі") відроджується виробництво Лазів. ЛАЗ - це провідна марка приміських, міжміських і туристичних перевезень. Львівський автобусний завод є кузнею автобусів як в Україні, так і на території колишнього Союзу.
З конвеєра заводу вийшли в світ більше 364 тис. автобусів, з них 80 тис. експлуатуються на дорогах України і РФ. З приходом російського інвестора в 2001 році почалося відродження Лазу. За 2002 рік львівські конструктори зробили значний ривок вперед: у короткий термін був розроблений і запущений у виробництво новий модельний ряд автобусів. З конвейєра заводу зійшли 5 абсолютно нових моделей: приміський і туристичний Лайнер-9 -10, -12, міський ЛАЗ-5252 і зчленований А-291. Впроваджені нові сучасні технології у виробництві: антикорозійна обробка каркаса і внутрішньої поверхні кузова матеріалами Dinitrol, лакофарбне покриття з матеріалів і за технологією фірми Dupont, технологія склеювання бічних панелей кузова, технологія вклеювання при установці вікон та інші.
У 2002 році значних змін зазнала і система збуту заводу - були організовані нові структури в Києві і Москві: ТД "ЛАЗ-Україна" і "АВТОЛАЗ". Починаючи з березня 2002 року було продано 269 автобусів, з яких більше половини складають автобуси нового модельного ряду. У 2003 році організовані сервісні центри в Україні (Харків, Дніпродзержинськ), в Росії (Москва, Санкт-Петербург, Самара, Брянськ, Красноярськ, Новосибірськ, Свердловськ, Челябінськ, Омськ і інші міста). У серійне виробництво запущені нові приміські автобуси завдовжки дев'ять, десять і дванадцять метрів. Почалося серійне виробництво великого (17-метровий) зчленованого ЛАЗа-А291 (міського автобуса "гармошка").
В області машинобудування ведеться робота по комплектації і збірці тракторів Волгоградського тракторного заводу на базі ВАТ "Мелітопольський завод тракторних агрегатів". Розвиток програми економічного співробітництва на 1998-2007 роки припускає створення спільних підприємств в області тракторного і сільськогосподарського машинобудування - підписані і виконуються відповідні угоди між Південним машинобудівним заводом (м. Дніпропетровськ) і заводом "Россельмаш" (м. Ростов-на-Дону) про сумісне виробництво зернозбиральних комбайнів "Дон-1500". Почато сумісне виробництво тракторів Харковського тракторного заводу в Білгородській області Росії.
Не дивлячись на таку вагому присутність російських компаній в Україні дуже цікавим залишається той факт, що Росія за показниками прямих інвестицій в економіку України посідає п'яте місці з 6,7 % (300 млн. доларів) .
Проаналізувавши коротко економічні відносини двох держав необхідно перейти ще до однієї сфери взаємодії – соціальної. Тут у країн також досить багатий досвід, який сприяє сприятливій і вигідній співпраці.
Так „Угода між Міністерством охорони здоров'я Російської Федерації і Міністерством охорони здоров'я України про співпрацю з питань охорони здоров'я” підписане 28.01.2003, дозволяє обом сторонам на умовах взаємовигідної і рівноправної (що дуже важливо) спільної роботи, розширити прямі зв'язки між установами охорони здоров'я, а також органами охорони здоров'я. Розробка сумісних методик лікування ряду захворювань. Допомога при створенні препаратів і медичного устаткування. І на комерційній основі, напрям хворих в пансіонати, профілакторії з метою лікування і реабілітації.
В цей час, 28.01.2003, було підписано ще два важливі документи, що дозволяють налагодити співпрацю в різних сферах і з різних проблем – це «Угода між Урядом Російської Федерації і Кабінетом Міністрів України про співпрацю в області попередження розповсюдження захворювання, імунодефіциту людини, що викликається вірусом (Віл-інфекції)» і «Угода між Урядом Російської Федерації і Кабінетом Міністрів України про співпрацю в області молодіжної політики». А 15. 01. 2004 підписана угода: «Співпраця України і Російської Федерації у сфері культури на сучасному етапі розвитку українсько-російських відносин». Оцінюючи ці договори, можна зробити висновок, що вони несуть в собі в основному позитивні можливості для обох сторін. У сучасному світі, де глобалізація й інші інтеграційні процеси розвиваються в геометричній прогресії такі зв'язки і взаємні контакти обов'язково повинні бути присутніми в загальній масі контактів окремо взятої країни, інакше, спричиняє за собою відставання в даних сферах.
Поверхнево зупинившись на соціальному напрямі ми вже впритул підійшли до питання політичної співпраці України і Росії. Якщо в два попередніх ми особливих суперечностей не виявили, за винятком економічної безпеки із-за великого впливу російських компаній в Україні, хоча в сучасному світі хіба що декілька країн можуть похвалитися відносною незалежністю своїх національних економік від іноземного впливу. То в політиці суперечностями повні, можливо, найшкідливіші на перший погляд угоди і домовленості.
Ось тут якраз і слід пригадати про епіграф, з якого і почався наш огляд взаємостосунків України і Росії. Думаю, варто зупинитися взагалі на характері зовнішньої політики Росії, як у сучасний, так і в попередні періоди. Для цього можна навести слова сучасного російського автора Олександра Бушкова: «...Й Російська імперія, і СРСР були неймовірно агресивні на державному рівні. Розвивати і інтенсивно використовувати те, що було в імперії (а було-то неймовірне багато чого), вважалося незрівнянно менш важливим, ніж завоювання чогось. СРСР задуманий і здійснений був як країна-колонія власного ВПК. А ВПК замислювалося як знаряддя світового панування» . У принципі, сучасна Російська Федерація нічим не відрізняється від своїх попередників. Багато хто і зараз з упевненістю заявляють, що РФ це імперія. І тут якраз постає теза про те, що «імперська модель» має серйозні недоліки, вона соціально збиткова, що створює реальні труднощі для її практичного застосування. Для цього не треба шукати далеких прикладів, варто поглянути на СРСР або Російську імперію до 1917 року.
Досліджуючи питання відношення сучасної російської влади необхідно відповісти на важливе питання: Україна і Росія – це рівноправні геополітичні партнери або це відносини метрополії і колонії? Залежно від відповіді на це складне питання нашій державі слід вибирати зовнішньополітичну лінію.
Спершу, необхідно проглянути яке ставлення росіян до України, її незалежності, державності і до тих людей, які проливали за неї свою кров (Мазепа, Петлюра, Бандера і ін.). Для цього часто спиратимуся на книгу Н. Ульянова «Український сепаратизм», яка відображає всі основні тенденції суспільної думки російського суспільства щодо Української держави.
По-перше, для чого Росії потрібна наша батьківщина «...ключ до західного рубежу – Україна, контроль над якою – необхідна умова не тільки втілення в життя геополітичних цілей Росії, але і саме її існування» . По-друге, створення Незалежної Української Держави «привело до розриву цивілізаційної ідентичності» . Ну а до осіб, метою всього життя яких була незалежність своєї країни, відношення зрозуміле. Для цього варто звернутися до однієї з найпопулярніших в РФ партії ЛДПР, яка використовуючи модні гасла і ідеї постійно пробивається в склад Державної Думи. «Негативно ми відносимося до тих зрадників слов'янської справи і українського народу, яких сьогодні на Україні роздувають як героїв і ставлять їм пам'ятники. У ті ж роки Великої Вітчизняної війни цілком розкрилася політика Бандери, що допомагав німцям-фашистам винищувати слов'ян. Я вважаю правильною акцію КДБ по ліквідації Бандери: це просто бандит. Щодо такого персонажа як Мазепа теж треба підходити з позицій патріота, що схвалює діяльність Петра Великого. Той, хто допомагав іноземному завойовнику і боровся з великим слов'янським царем, нічого окрім засудження у мене не викликає. Діяльність Петлюри в період громадянської війни оцінювати також потрібне негативно. Його слід розцінювати швидше навіть не стільки як політика, скільки як просто авантюриста, причому такого, який використовував для досягнення своєї мети кров і насильство: звідси і його сумний кінець» .
І взагалі все, що не пов'язано з Росією вдається до анафеми і трактується для українського народу як шкідливе і смертельне. «Навмисно здійснюється „коллапсированіє” української економіки шляхом згортання економічних зв'язків з Росією і тим самим погіршення положення населення України. Нав'язувані народу чужі ідеологія і культура ведуть до соціальної маргиналізациі більшості населення республіки» .
Розібравшись з тим, якої «братської» думки Росія про Україну, наступним кроком варто проглянути яку політику проводить РФ по відношенню до «брата» і оцінити її позитивну або негативну роль для збереження української державності, незалежності і подальшого розвитку в рамках європейської країни.
У сьогоднішнього російського керівництва є ряд важелів, за допомогою яких «імперія» намагається хоч якось зберегти контроль над «колишнім васалом».
Перш за все це «національне питання», тобто намагаються розіграти «карту» приниження російської мови і росіян в цілому. Зокрема «не останній» політик Росії Ю. Лужков неодноразово відвідував Схід України і Крим, де всіляко намагався розпалити громадянську війну своїми демагогічними випадами на адресу української влади, пред'являючи їй головну вимогу зробити російську мову другою державною. В цьому відношенні цікавим виглядає той факт, що сам російський політик Вячеслав Ігнуров помічав «не дивлячись на те, що сьогодні українська мова є єдиною офіційною, більше 70% українського книжкового ринку – це російські книги, книги на російській мові. Ще більше це торкається періодичної преси. Причому, я хотів би підкреслити, що це не тільки книги, привезені з Росії. Це книги, що видаються в Україні. Україні економічно вигідніше видавати книги російською мовою. Тому російська мова не зникає в Україні. Здається, вона захоплює все більше і більше можливостей» . Як можна говорити про захист української мови (смішно виглядає), якщо «патріоти» Росії рахують її одним з діалектів російської мови .
На цьому фоні виникає ще одна спекуляція з боку „старшого брата” – це нібито про домінуючу роль росіян в житті українського суспільства. Політики Росії апелюють фактами, ніби в Україні проживає до 30% російського населення. Знову ж таки звернемося до російських джерел і спростуємо це марення. «Що проживають в державах Співдружності росіян - до 25 млн. чіл. на всьому просторі СНД, з яких більше 8 млн. - в Україні» . А це 16-17% замість 30.
Звичайно, лакмусовим папірцем дійсного ставлення РФ до України стали президентські вибори 2004 роки і що послідувала за ними «Помаранчева революція». Практично всі як один (політики, артисти, актори, співаки) заявили про своє місіонерське завдання по боротьбі з «оранжевою чумою». Для цієї ролі добре був використаний Басків, який в інтерв'ю заявив: «...правительство і президент Росії не дозволять поставити Україну на коліна перед Америкою! ...Що ви там махаєте своїми рудими прапорами, беріть їх і забирайтеся до Америки! » А про те як російські політтехнологи намагалися лобами зіштовхнути Захід і Схід України, як мріяли розв'язати справжню громадянську війну шляхом образи жителів західних областей такими, що дармоїдствують і неробами. «Східні і південні області віддають до держбюджету України від 70 до 90% своїх доходів, тоді як області Галичини – від 4 до 6%, та і ті їм регулярно списуються у вигляді дотацій...»
У той час коли весь світ був свідком жахливих підтасовувань в ході проведення виборів і підрахунку голосів на користь Януковіча, російських політиків, за сумісництвом направлених Путіним як спостерігачі, цинічно і брехливо заявляли: «...вибори Президента пройшли організовано, незначні недоліки, допущені окремими виборними комісіями..., а також представниками деяких зареєстрованих кандидатів на пост Президента під час проведення передвиборної агітації не виявили вирішального впливу на вільне волевиявлення громадян... гадаємо, президентські вибори... були легітимними, вільними, відкритими...»
Проте варто помітити, на щастя, не все російське суспільство уражене заразою тоталітарного мислення, яке намагається насадити вищестоящі особи. Боротьбу української нації за своє виживання, права і свободу підтримали багато опозиційних рухів і партії. Зокрема, Гарі Каспаров – один з керівників Комітету-2008, заявляв: «Зараз Путін робить все можливе, щоб збільшити свій тоталітарний вірус на сусідню Україну. Але якщо в Україні відбудеться демократична зміна влади, це стане моделлю для змін в Росії, чого Путін хоче менш за все» . Також лідер партії „Яблоко” Григорій Явлінській позитивно оцінював події, що відбувалися в Україні з листопада по грудень, назвавши їх «великим історичним кроком на шляху створення правової демократичної держави» . Всі ми бачили як Борис Немцов, стоячи на Майдані в помаранчевому шарфі агітував за Ющенка.
Реакція ліберально налаштованої частини російського суспільства можна пояснити такою реакцією, але що приємно здивувало, так це підтримка російських націоналістів в особі Народної Національної Партії, лідером якої є відомий в своїх колах діяч Іванов-Сухаревській. Оцінюючи таку ситуацію, варто помітити, що в більшості націоналістичні партій Росії (НДПР, РНЕ, Слов'янський Союз, Націонал-патріоти Росії, Чорна Сотня і ін.) носять яскраво виражений великодержавний шовінізм і розглядають Україну як свого часу Гітлер дивився на «рідну» Австрію. Відрадно, що ідея «імперської величі» відходить на другий план і для політичних діячів головним стає положення свого народу і нації, а не утопічні ідеї по відродженню СРСР або Російської імперії в колишніх межах. У їх заяві звучать досить незвичні, але приємні ноти: «Ми, як послідовні борці за права і незалежність російського народу підтримуємо борця за незалежність наших українських братів від режиму сірості і тупості, корупції і криміналу, що міцно влаштувався на геополітичному просторі СНД... Тільки повна і беззастережна перемога політичного радикала В. А. Ющенко над політичним шахраєм В. Ф. Януковічем дасть можливість російському народу, як етнічної спільності, завоювати для себе державний статус на геополітичному просторі СНД в рамках Російської Федерації» . Протистояння народу України проти Януковича розглядається у ННП «рішення майбутнього всього слов'янського світу, у тому числі і Росії» .
Не дивлячись на те, що Путін програв цю революцію і втратив ще одну «колонію», яка перетворилася на повноцінну незалежну державу, він не залишає шансів на повернення «блудного сина». Зокрема, в Україні можна побачити відгомони панування російських компаній в області енергоресурсів, де планомірно підвищуються ціни на паливо і газ по велінню Кремля. Щоб не допустити входження в ЄС і НАТО «Росія використовує не тільки можливість інформаційного впливу на свідомість українців, але і натискає на уряди європейських держав. В результаті Франція не проявляє ентузіазму до намірів України приєднатися до НАТО, посилаючись на російський чинник» . З іншого боку, чого можна ще чекати від загарбника.
Підводячи підсумки нашого огляду можна зробити певні висновки і побажання для керівництва України в побудові своєї зовнішньополітичної лінії.
У зв'язку поки що економічного, наукового і іншого не політичного відставання України від Росії можливо співробітничати в рамках соціальних, культурних програм і бізнесу. Відносно останнього для України є позитивна тенденція – зараз Путін, укріплюючи свій режим розправляється з тими олігархами, які йому не бажані, що примушує інших і вже потерпілих, зокрема Невзліна, переводити свої активи в інші країни, окрім Росії. Уряду необхідно створити такі сприятливі умови для інвестування і гарантії недоторканності власності і особи, щоб великі фінансові потоки попрямували в економіку України, тим самим ще більше відмежуватись від російського капіталу, що працює на користь шовіністично налаштованих урядових кругах РФ.
Відносно політичної співпраці, можна зробити сміливий висновок, що поки в Росії не буде кардинально переглянута концепція щодо України, як рівноправного партнера або поки спаде авторитарний режим Путіна, а натомість йому прийдуть політики типу Немцова, Хакамади, Явлінського або Іванова-Сухаревського, то ні про яку співпрацю не можна говорити. Дана влада ніколи не піде на нормальні рівні відносини, зважаючи на свою «імперську велич». На жаль, можна констатувати, що ліберали себе на довго дискредитували і тому їм не загрожує найближчий прихід до влади, а здорові націоналісти знаходяться на нелегальному положенні, що не дозволить їм розвернути нормальну діяльність хоч би для проходження до складу Госдуми.
