Відома на Херсонщині письменниця - Валентина Михайлівна Нижеголенко, наша землячка. Народилася вона в Дніпрянах 5 вересня 1936 року в селянській родині. Закінчила нашу, Дніпрянську, школу. А потім навчалася в Херсонському училищі культури. Вже більше сорока років працює в бібліотеці. Спочатку - завідуючою Сергієвської сільської бібліотеки в каховському районі, а з 1986 року - в обласній дитячій бібліотеці.
Все життя своє поетеса провела серед чарівного світу книг. А тепер дарує читачам свої твори, сповнені великої любові до всього оточуючого. І треба сказати, що пише Валентина Михайлівна ще з шкільних років. А побачила в ній майбутню поетесу вчитель нашої школи Катерина Андріївна Гаркуша. Саме вона стала першим критиком. Це було ще в п'ятому класі, коли вчителька запропонувала написати віршовані рядочки про Дніпро. І щось отрималось, тому Катерина Андріївна сказала: "А ти, дитино, пиши". А повела у дивовижний світ книги і прищепила любов до віршованого слова вчителька російської мови та літератури Ольга Петрівна Круценко. Під її впливом ще в шкільні роки В. Нижеголенко перечитала безліч художніх творів різних письменників, а згодом - стала бібліотекарем.
Дуже довго поетеса писала про те, що хвилює, що хвилювало у різні роки, бо не писати не могла. А от не публікувала жодного - заважала власна доскіпливість.
Гортаємо збірочки поетеси: тут і ліричні твори російською та українською мовами, веселі оповіданнячка для дітлахів, і дотепні вірші, зрозумілі для усіх поколінь.
"Чому сонечко плаче?"- так називається перша збірочка В.Нижеголенко. Саме вона допомогла її віршам вибратися з шухляди письмового столу. В 1996 році письменниці запропонували написати оповіданнячка для дітей і видати книжку. Ця спроба завершилася успіхом і творчо надихнула Валентину Михайлівну.
На наше запитання: "Чому саме для дітей?" В. Нижеголенко відповіла: "Для дітей взагалі мало хто пише. Це дуже клопітна справа. Я ще й тому пишу, бо дуже люблю дітей".
З 1996 року вийшло вже сім збірок оповідань для дітей і є проекти нових творів. Оповідання публікували дитячі журнали України, "Літературна Україна", білоруський журнал "Кважды ква", місцева періодика - газета "Малючок-степовичок".
Жодна історія або пригода, що змальовується у дитячій книжечці не вигадана, а є віддзеркаленням реальних подій, поданих у художній формі. Лаконізм і простота побудови сюжету, гумор і дотепність, відсутність зайвої декоративності в описах місця подій і в характеристиках головних героїв, динамічність діалогів - усе це характерні риси оповідань для дітей. Валентина Михайлівна говорить: Якщо бути уважним, то інколи треба лише записати розмову дітей чи дітей з дорослими та опрацювати цей текст - і оповідання готове. А іноді досить вдалого слова, словосполучення, щоб творча уява вимальовувала сюжет. Одного разу чую, як дитина запитує у своєї мами: "Чому це дерева у такий мороз наголо роздягаються, а люди одягаються потепліше?" (Відповідь мами була стандартною (вона зробила наголос на зимовому сні природи). А от реакція хлопчика на її слова - дивовижна. "Я вже зрозумів! - сказав маленький незнайомець. - У дерев немає мами. Їх нема кому покласти у ліжко і прикрити тепленькою ковдрою!". Саме ця історія лягла в основу одного з оповідань ".
Великий талант - не просто слухати, а й чути.
Друга збірочка оповідань - "Рябкові гостинці". Вона написана для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку.
А для тих, хто тільки готується стати школярем і хто ним уже став була написана книжка "Людиноскоп" - свого роду підсумкова збірка. Авторка прагне розкрити перед читачем таємницю дитячого зростання, в якому не тільки кожен рік щось важить, але й кожен день, кожна мить, кожне слово.
У післямові до "Людиноскопу" член Спілки письменників України А. Крат стверджує: "Діти - найвдячніший читач і найсуворіший критик. Якщо дитині не сподобається вірш або оповідання якогось автора, то їй вже нічим не доведеш їх високу вартість. Жодні аргументи тут не спрацьовують, бо у королівстві дитячої фантазії повноправно владарює інтерес. І цей інтерес не пересікається з інтересами дорослих. Ту людину, якій пощастило це зробити, і називають справжнім дитячим письменником. Валентина Михайлівна Жищголенко - одна з них".
І це дуже справедлива оцінка.
В п'ятій збірочці "Постережи мене, бабусю" знаходимо також дотепні оповідання "Підемо на пенсію", "День Святого Валентина", "В штанах темно", "Невихована корона", в яких письменниця розповідає про героїв, яких дуже любить. Одна з останніх книжок для дітей "Хитра бібліотека" присвячена внукові Валентини Михайлівни - Сашкові. Можливо і він сам є своєрідним натхненням для письмениці.
Звичайно, кожне оповідання В. Нижеголенко - своєрідний шедевр, своєрідна енциклопедія дитячої мудрості.
Перша віршована збірка - "Зорепад", яка вийшла у 1999 році. В ній велика любов до рідного краю, до його чудових, працьовитих людей, а також ліричні вірші, які бентежать душу кожного, хто кохав або нині кохає.
Один з розділів "Зорепаду" має назву "Поблукаю степом навпрошки". Вірші цього циклу народилися ще під час роботи на Каховщині. Валентина Михайлівна, як працівник культури, часто ходила до хліборобів. "Від дому до польового стану - понад два кілометри. Йду, а жита мені нашіптують слова. Ось таі і народилися "Я у поле поспішаю", "Мелодія степу", "Візитка хлібороба" та багато інших віршів", - говорить поетеса.

В нашім степовім Таврійськім краї,
Де раненько сонечко встає,
День прийдешній радість обіцяє,
І краси, і сили додає.
Я люблю в осінню теплу пору
Поблукати степом навпрошки.
Тут іде дорога трохи вгору,
Тут переплелись мої стежки.
Працьовиті і привітні люди,
Поспішу до вас ще здалека.
Кращою візиткою хай буде
Хліборобська стомлена рука.
("Візитка хлібороба")

Про поважну працю хліборобів читаємо і у вірші "Наш степ".
...Степові кораблі по пшениці
попливуть у спекотнії дні.
Заспіває веселу і ніжну
Жайвір пісню в далекій імлі.
Мозолясті, натруджені руки
Якнайшвидше зберуть урожай.
І покладуть на стіл усім людям
Наш херсонський смачний каравай.

У вірші "Я в поле поспішаю" також бачимо захоплення красою рідного краю, захоплення людьми праці:
...Люблю сільських я трударів,
що трудяться, мов бджоли.
Працюють з ранку й до темна
Й не скаржаться ніколи.

А вірш "Моя Шампанія" поетеса присвячує рідному селу, в якому народилась, в якому пройшло дитинство.
Дніпряни... Це моє село,
Цілує Дніпр його давно.
Голублять ніжно небеса
І тихо падає роса.

У циклі "В роках не загубилось" знаходимо спогади поетеси про своє дитинство, про людей, які дорогі серцю. В ньому - роздуми над пережитим.
Промайнули роки одним подихом,
Замітає виски сивина.
На життя я жалітись не буду,
Бо живу я ось так не одна.
Прикипіла до внуків душею,
Їм я серце своє віддаю,
А зозуля мені з кожним роком
Все скупіше кує в тім гаю.
("Промайнули роки одним подихом")

Непокоїть Валентину Михайлівну стан рідної мови і вона говорить нам, українцям:
Занедбали, призабули мову
Ту, що возвеличував Тарас.
Наші предки добре її знали,
Кожне слово берегли для нас.
Шанувати треба рідну мову.
Це ж коштовність неабияка!
Наша мова, соковита, мелодійна,
Чарівна, барвиста і гнучка.
Можна довго їздити по світу,
Можна мов багато інших знати,
А свою найкращу, рідну мову
Нам не можна, друзі, забувати.

У цій збірочці знаходимо вірш-посвяту вчительці Ользі Петрівні Круценко. Ця вчителька випустила не одне покоління вдячних учнів. Для Валентини Нижеголенко, вона - особлива, бо про доброту Ольги Петрівни важко забути, важко виразити ту любов, яку відчуваєш, словами.
У вірші "Та, що проводжала мене в путь" поетеса називає її "найкращою в світі", "золотою":
...Вчителько моя, найкраща в світі!
Думать ви навчили й працювать,
У навчанні з книжкою дружити,
У житті порядним, чесним стать.
Досі сняться очі, мов зірниці,
В тих очах - безмежна доброта.
Вам не гріх і в пояс поклонитись,
Вчителько моя Ви золота.

У збірці "Осіння пошта" ми знаходимо вірш, написаний на 80-річчя улюбленої вчительки. Він так і називається "Любій вчительці". У ньому як тільки змогла поетеса висловила свою учнівську вдячність.
Вже 47 років пройшло, як Валентина Михайлівна закінчила школу. І все ж вона досі зустрічається зі своїми друзями-однокласниками і згадує своїх вчителів.
"Осіння пошта" - це остання видана збірка поетеси. В ній бачимо, що Валентина Нижеголенко вірить в те, що Україна обов'язково займе чільне місце серед держав світу і глибоко переконана, що допоможе нашому народові здолати всі перепони не що інше, як любов: любов до землі, до матері, до дітей, до своєї праці.
Поетеса любить свій народ і вірить в нього:
В стремліннях він не помилився,
Будує світле майбуття.
Не сподіваюсь, точно знаю -
Покращає його життя!

Теми поезій В. Нижеголенко різноманітні. Вона з жалем згадує і скорботний 1933 рік, і трагедію Чорнобиля, і роки страшної для нашого народу війни. Пише, бо з болем пережила ці трагедії. І планує написати цілу книжку-спогад про життя дітей у воєнні і повоєнні роки.
Своїй основній роботі Валентина Нижеголенко віддала майже півстоліття. І не розчарувалася. У вірші "Бібліотека - мій бальзам" пише:
Пірнаю я у море книг,
І насолоду з цього маю.
Бібліотека - мій бальзам,
Який я розумом сприймаю...
...Бібліотека - мій бальзам,
життя своє їй присвятила.
Вона мені, як рідний дім,
Завжди жадана, люба, мила.

Валентина Михайлівна розповіла, що її племінниця працює в Дніпрянському інтернаті. Одного разу вона прийшла додому вражена смертю однієї дитини. Це так роз'ятрило душу поетесі, вона ніби сама пережила це страшне горе і написала вірш, який присвятила працівникам будинку-інтернату.
Вірш став візиткою цього закладу, читаєш його, і розумієш всю складність роботи з хворими дітьми. Ось рядки з нього:
Як тільки сонечко проснеться,
До інтернату я іду.
Тут хворі діти, добре знаю
І розумію їх біду.
Я їх підтримувати мушу,
Для них я мама, тато, брат...
Зв'язала з ними свою долю,
Мені став рідним інтернат.
Неспокій душу розриває,
Коли в дитини щось болить.
Я серцем отой біль сприймаю
І він в сльозах моїх бринить...
Збірка російськомовних віршів "Бродять тени по саду" вийшла друком у 1999 році. В ній вміщені здебільшого вірші юності. У них можна взнати Валентину Михайлівну - щиру, правдиву, порядну людину.
Нещодавно у видавництві "Персей" вийшла друком повість Валентина Нижеголенко "Катруся". В цій книзі йдеться про долю Катерини, про життя дніпрянської родини, якій випали і колективізація, і голодомор 1932-1933 років, і репресії, і Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років, і повоєнне лихоліття. Це сім'я Масюткіних (її добре знала авторка; вона навіть прізвища та імена не змінила у творі). Цікаво те, що події, описані у творі, відбуваються у Дніпрянах.
З повісті ми дізналися про те, як нестерпно важко пережила сім'я голодомор і колективізацію. Хто бідно жив, тому колективізація була нестрашна, а справжнім господарям - важко позбутися тяжкою щоденною працею і роками нажитого добра. Назар Масюткін - голова сім'ї стверджує: "Ні, я не зможу добровільно віддати в колгосп усе, що нажив важкою працею... Не для ледарів я старався і дітей мордував роботою. Винограднику і саду нас на пісках найкращі. Поле, хоч і невелике, але угноєне, оброблене. Худоба справна, доглянута..."
Та вже наступного дня під'їхала підвода з активістами до двору і забрали геть усе. Навіть стіл, який Назар власноруч зробив, відвезли до клубу... А вночі приїхали за ним "чорним вороном" і повезли невідомо куди.
Старші сини - Сашко й Іван вночі втекли з села і довго поневірялися в чужих краях. Які ж вони "куркулі" й "вороги народу"? Чому змушені, як злодії, переховуватися в чужих домівках? Ця повість - художнє свідчення про тяжке життя народу в Дніпрянах.
За творами Валентини Нижеголенко можна вивчати історію рідного краю. Ще одна повість - "Босоногі мрійники". Війна 1941-1945 років спаплюжила дитинство всім тодішнім дітлахам. Війну від початку і до кінця запам'ятала і письменниця. І все ж, не зважаючи на тяжкі роки, дитинство мало свої принади. Про власне життя, про життя однолітків ця повість. Епіграфом до твору є рядки з поезії Миколи Луківа:
І коли пережите берусь оглядати,
Небагато хорошого можу згадати.
Та щоразу зринає у пам'яті в мене
Повоєнне дитинство, голодне й злиденне.
Нам цікаво було дізнатися про те, як переживали війну дніпрянці. Ось як пише Валентина Михайлівна: "Окуповане село провалилось у безпросвітні дні і ночі... Що не день, то все гірші новини. Німці почували себе господарями. Всю молодь вивезли до Німеччини. З тими, хто уникав їхати, поводились жорстоко... Село ніби вимерло. Люди боялись потрапляти ворогам на очі. Діти в школу не ходили... Страх охоплював усіх. Покладали всі сподівання тільки на воїнів-визволителів".
Восени 1944 року, вперше за роки війни, за парти сіли всі діти. Серед них було багато дітей-переростків. Писали на шматках брудного паперу. У творі згадуються імена людей, яких і нині добре пам'ятають односельці. Про що ж мріяли діти в ті тяжкі часи війни? Про те, щоб з війни повернувся тато, про те, щоб наїстися досхочу, щоб придбати гарну ляльку, про навчання.
Одна з останніх повістей письменниці - "Нелегалка". Події, що змальовані в ній, мали місце у житті. У творі розповідається про долю жінки, яка поїхала на заробітки в Італію. На початку повісті виникає у всіх читачів питання: як зустріла її чужа країна, чи вдалося їй забезпечити собі існування? Все виявилося не так, як мріялося. На Україні залишився маленький синочок з матір'ю-пенсіонеркою, а героїня наклала на себе руки через знущання господаря-італійця.
Сказала своє слово Валентина Михайлівна і в гуморі. Її збірка "Дід Мартин і його тин" знайшла найкоротшу дорогу до сердець читачів - і за змістом, і за формою. її гуморески належать до тих, що зрідні народному гуморові. Саме ця особливість - народність - характеризує мову письменниці.
Тиражі видань В.Нижеголенко обмежені, але вони користуються попитом в дитячих бібліотеках.

Валентина Нижеголенко про себе

“Я родом із півдня, з Каховського краю…” – так починається один з нещодавно написаних мною віршів. І це так, бо саме в селі Дніпряни Каховського краю я й появилася на світ 5 вересня 1936 року. В сім’ї була третьою дитиною і довгий час єдиною дівчинкою. Пізніше поповнили сім’ю ще двійко дітей – братик і сестричка, яких ми з Миколкою няньчили по черзі: він до обіду, я – після обіду, а другого дня навпаки.

Війна 1941-45х років спаплюжила дитинство всім тодішнім дітлахам. Я її запам’ятала від початку і до кінця.

Але, незважаючи на ті злиденні роки, висвітлені мною в повісті “Босоногі мрійники”, дитинство мало все ж і свої принади.

Мама щодня з ранку і до темної ночі на роботі на виноградниках або в полі, тато загинув на війні, а ми самі собі господарі. Влітку від спеки рятувала річка. Купалися скільки хотіли – до дрижаків, до посиніння. Інколи допливали аж до острова, що й нині височить посеред Дніпра навпроти села. Як і всі селянські діти, багато працювали, допомагали мамі. В перший клас пішла восени 1944 року разом з Миколою, який старший за мене на півтора роки. З того часу себе уявляла то вчителькою, то художницею (бо гарно малювала пальчиком на піску), то артисткою. Бувало, прив’яжу до босих, в пилюці, огрублених за літо п’ят пусті катушки з ниток, і з високо піднятою головою хожду вулицею, ніби взута в найкращі черевики на високих підборах. Любила співати, ставши в позу знаменитих співаків, читала вірші на шкільній сцені, грала ролі в коротких сценках…

То були важкі роки повоєнного лихоліття. Нам, дітлахам, завжди хотілося їсти. Влітку набивали пусте черево пасльоном, цвітом акації тощо. Голод 46-47 років забрав менших дітей. Старшого брата забрали на відбудову зруйнованих шахт в Краснодоні, а ми з Миколкою долаємо десятирічку і щоліта працюємо в сусідньому радгоспі на виноградниках. Заробляли на дешевенький одяг і взуття. Я була живим свідком побудови Каховської ГЕС, міста Нова Каховка, Північно-Кримського каналу. Разом з іншими дітьми брала активну участь у насадженні лісосмуг у наших посушливих степах, що простяглися понад Дніпром. Тепер з болем у серці дивлюсь, як їх знищують, вирубують на дрова.

Ким бути? Ніяк не могла визначитись. Перемогла любов до книги. Багато читала. Майже щодня бігала до сільської бібліотеки, бо вдома, на дні пустої скрині, лежали тільки “Біблія” та “Кобзар” Т.Г.Шевченка.

Писати вірші почала в п’ятому класі. Про своє захоплення нікому не говорила, соромилась.

В школі мої проблиски таланту помітили вчителі літератури – Катерина Андріївна Приходько (Гаркуша) та Ольга Петрівна Круценко. Вони мене всіляко підтримували порадами, за що я їм вдячна.

Позаду десятий клас. Хочеться вчитись, а змоги немає. Мама-колгоспниця не мала за душею ані копійки і вчити відразу двох дітей у ВУЗах не могла. Довелось мені обмежитись культурно-освітнім училищем. Стала бібліотекарем. Жила і працювала зав. бібліотекою в Сергіївці Каховського району . Тут вечорами в клубі довелось бути і артисткою, і режисером на самодіяльній сцені, ватажком молоді. То були мої найкращі літа.

Добре усвідомлювала неповноту своїх знань, а тому постійно поповнювала їх самоосвітою.

З 1986 року в Херсоні, працюю в Обласній бібліотеці для дітей. Нині керую дитячим літературним гуртом “Паросток” і продовжую займатись літературною творчістю. Пишу в основному для дітей і про дітей. Є в моєму творчому доробку прозові і поетичні твори. Друкувалась спочатку в періодичних виданнях столичної преси: “Малятко”, “Барвінок”, “Літературна Україна”, “Зірка”, і в місцевих – “Ірина”, “Джерела”, “Учитель” та інших.

Мої дитячі оповідки транслюють по центральному радіо у програмі “Вечірня колисанка”. На сьогоднішній день маю 18 збірок прози і поезії.

17 жовтня 2002 року мене прийняли до Національної Спілки письменників України.

Твори

Любий серцю рідний край

Лебедина пісня

Материнська хата