Пт, 2024-03-29, 10:43 AM
На початок Реєстрація Вхід
Ви увійшли як "Гість"
Меню сайту
Категорії статей
Персоналії (політики) [5]
Біографії херсонських правих та близьких до них.
Політика [2]
Політика та політичні процеси. Аналіз правого руху.
Історія [46]
Історія. Переосмислення, аналіз та обговорення.
Мовне питання [52]
Проблеми функціонування, розвитку та поширення української мови.
Релігія [4]
Релігія в Україні сьогодні та вчора. Проблеми побудови Помісної церкви. Міжконфесійні відносини.
Національна ідея [7]
Національна ідея. Українське питання: державність, ідеологія, програмові засади, націоналізм.
Суспільство [27]
Сусіпльна свідомість. Проблеми сучасного українського суспільства.
Пошук у статтях
Друзі сайту
Наше опитування
Як має виглядати Меморіал "Героям Крут", який незабаром з'явиться у Херсонській області?

Результати · Архів опитувань

Всього відповідей: 291
Статистика
Каталог статей
» Каталог статей » Суспільство
ПРОПАГУВАЛА УКРАЇНСТВО, ЯК МОГЛА.

ПРОПАГУВАЛА УКРАЇНСТВО, ЯК МОГЛА.
За нинішньої доби – часу відродження й утвердження української державності – нагальною справою є відновлення духовного обличчя народу, його національної самосвідомості. Від успішного розв’язання цієї проблеми залежить уся подальша доля України, творцем якої виступатиме наша молодь. Відтак уже сьогодні маємо докласти зусиль для виховання покоління достеменних патріотів, будівничих нової України. І в кого ж нам повчитись, як реалізувати таку далекосяжну мету, коли не в славетних просвітників ХІХ - –початку ХХ століття, які високо несли через усе своє життя, мистецьку й громадську діяльність прапор національної гідності й самоповаги, сіючи добре, розумне й вічне в душі людські. Такою невтомною берегинею українських святинь, самобутньою письменницею й талановитим педагогом, плідним фольклористом і спостережливим етнографом була Людмила Олексіївна Василевська-Березіна, знана в літературному світі під псевдонімом Дніпрова Чайка (1861-1927).
Дитинство і юність цієї активної учасниці культурно-національного й просвітницького руху в Південній Україні пролинули в миколаївських і таврійських степах, на лиманах Одещини і Херсонщини, тож чула душа й допитливий розум дівчини вбирали в себе все дорогоцінне й святе, пов’язане з історієї краю, долею козацтва. Маячка і Збур’ївка, Олешки і Херсон, Білозерка й Гола Пристань, кожне село чи містечко, де проживала, працювала чи гостювала Дніпрова Чайка, ставали для неї скарбницею старовинних переказів і легенд, пісень і дум. Мати поетеси – Наталка Угринович – була спадкоємницею відомого козацького роду, тож у сім’ї частинами бували спогади про українську вольницю, колишній розквіт батьківщини. З юних літ Дніпрова Чайка зацікавилась творами М. Гоголя й Т. Шевченка, історичними працями Скакольського й Куліша, Антоновича і Яворницького. “Знаю тепер, що я українка,- так занотувала в своєму записничкові молода письменниця-просвітянка,- ніякі лихоліття, слова й події Великої Росії не хвилюють мого серця так, як історія України, ніякий спів не знаходить такого відгомону в мене в душі, як український, ні за кого не болить так серце, як за її помилки, її виразки – відлунюють стогоном у мене в душі. І чим більше бачу в її історії помилок, недоліків, тим палкіше люблю її” (1). Це зізнання, це освідчення в любові до України, навіть назву якої заборонено було вживати в ті часи, ще не раз потім зазвучить у поетичних творах Дніпрової Чайки.
Ставши по закінченні гімназії народною учителькою, молода авторка запалюється ідеєю відродження української мови та культури всупереч численним горезвісним циркулярам та указам, що мали підрізати під корінь паростки українства. Дніпрову Чайку неодноразово обирають делегатом учительських з’їздів, що відбувалися в 80-х рр. в Олешках, Одесі, Херсоні, де піднімались питання про необхідність навчання дітей рідною мовою, потребу в пропаганді набутків національної культури. Про свою роботу в ці роки на культурно-національному терені письменниця-педагог скромно говорила: “хоче пропагувала українство, як могла”(2).
Таким же ентузіастом у царині відновлення рідних традицій, мови, культури був і чоловік Дніпрової Чайки – письменник Теофан Олександрович Василевський (псевдонім Софрон Круть), котрий зазнав арештів і заслань за свою українофільську діяльність. Принагідно зазначимо, що Т. Василевський теж був козацького роду – нащадком сотника Хвилиновського. Про його лицарську вдачу свідчить хоча б участь добровольцем у війні братів-слов’ян з турецькими поневолювачами у другій половині 70- рр. ХІХ ст.
З 1885 року, побравшись, Дніпрова Чайка і Т. Василевський стають активістами херсонського українофільського гуртка, очоленого О. Русовим. Разом з ним та іншими однодумцями – Д. Марковичем, А. Грабенком (Конощенком), С. Русовою, І. Тобілевичем (Карпенком-Карим), Б. Грінченком, М. Загірньою – і Людмила Олексіївна, і Теофан Олександрович беруть участь у різних просвітницьких заходах, аматорськими силами готують вистави рідною мовою, виношують мрію про заснування в Херсоні україномовного літературного часопису (1886 року вийшов лише один випуск альманаху “Степ”).
Дніпрова Чайка дуже болісно сприймала численні антиукраїнські випади і з боку царського уряду Росії, і з боку своїх же “землячків”, що пошились у великодержавні шовіністи чи в космополіти. Відтак у творах письменниці, написаних це на зорі її літературної діяльності, вже присутня та лиховісна “сила”, котра “глузувать навчила із рідної мови, навчила кувати на братів окови, навчила цуратись рідної Вкраїни” (вірш “Думка. Перед портретом Т. Шевченка). Екскурс у легендарне минуле козацької України (вірш “Знову чайкою літаю…”, поезії в прозі “Дівчина-чайка”, “Буревісник” та ін.) змушує авторку вдатись до відповідних зіставлень з гірким і безпросвітним животінням її сучасників. З’являються промовисті образи-алегорії хижого хмелю-паразита, що висисає останні соки з тополі, захопленої в “ласкаву неволю” (“Тополя”), садівника, що нівечить кущі бузку й топче цвіт (“Мені снились квітки…”), побратима, що зрадив присязі і скривдив друга, перетворивши його на покидька, раба (“Казка”). За цими образами – гігантська машина руйнування національної самосвідомості українців, їх моральної деградації, духовного виродження. Проте, трансформувати загальновідомий вислів з Гетевого “Фавста” про довічне буяння життєвого дерева, Дніпрова Чайка переконує у тому ж вірші “Мені снились квітки…”: “Хай тяжкая рука нас гнітить-опіка, - корінь свіжий усе не вмирає”(3). Ця негаснуча віра у воскресіння рідного краю з забуття і зневаги до державного життя пронизує твори письменниці, що з’явились на хвилях всенародного піднесення в 1905-1907 рр. Адже перша демократична революція вселяла надіє на соціальне й національне визволення уярмлених нащадків козацьких. “Ясним самоцвітом заблисне над світом нам напис ясний: Україна !” – проголошується у вірші Дніпрової Чайки “Думки моє бідні…” (4), де відбито настрої демократичної інтелігенції напередодні та в часи революційних змагань. Цілком закономірна поява в творчості поетеси алегоричного образу океану, що збунтувавсь. Найяскравіше його змальовано в мініатюрі “Образ великого” опублікованій 1909 року у часописі С. Петлюри “Слово” Формулу, за якою слід вирішувати національні проблеми, письменниця пропонує таким чином: “Усякому своє”. Саме так називає вона свою “одповідь космополітизму”, вміщену в тому ж “Слові”.
З великим піднесенням і радістю зустріла Дніпрова Чайка Лютневу революцію 1917 року, пов’язуючи з нею здійснення своїх мрій про державну незалежну Україну. Життєствердно, енергійно звучать рядки її поезії в прозі “Самоцвіти”, присвяченої славетному авторові гімну “За Україну !” Миколі Вороному. З цієї мініатюри постає образ визволеного з рабства краю – вільної України, яка здобуває своє щастя: “В передчутті свого сонця, освячена жертвами, окроплена кров’ю, слізьми обмита, воскресла заплакана Мати. Врочисто вітайте воскреслу Владарку !” (5).
Закликаючи співвітчизників творити “будинок нового життя”, Дніпрова Чайка настійно радить знищити без жалю “усі старовинні здобутки неволі: тюрми, кайдани, глибокі льохи, високі мури, тісні закамарки старого життя !”, оскільки лише за такої умови можна зажити по-людськи. Письменниця закликає подбати про збереження найцінніших надбань минулих епох, зокрема, демократичних традицій. В Україні не повинні мати місце насильство, сваволя, жорстокість, нелюдяність, тож Дніпрова Чайка гаряче обстоює достеменну демократію: “щоб сонце проймало будівлю, щоб вхід туди вільний усякому був… Будуємо-бо ми не тільки фортецю, не тільки оселю гостинну -–будуємо храм віковічний, храм величі, щастя й краси” (6). Письменниця вважає, що цей пречудовий храм Матері-України має засвідчити перед цілим світом творчу могуть нашого народу, його самобутню сутність, невмирущу здатність до відновлення свого духовного обличчя, не зважаючи ні на які жахітливі лихоліття.
Проте ці найсвітліші сподівання Дніпрової Чайки незабаром розвіялись, оскільки після більшовицького перевороту державній Україні було завдано нищівного удару, чимало однодумців письменниці зазнали переслідувань, а нерідко й фізичного знищення. Репресії увірвались і в родинне життя Дніпрової Чайки – її обидві доньки Оксана та Наталя були заарештовані за медичну допомогу українським воякам – захисникам незалежної УНР. Старій хворобливій жінці довелось оббивати численні пороги більшовицьких установ, писати листи в різні інстанції, аби хоч якось полегшити долю рідних.
Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927 року на Київщині й похована на Байковому цвинтарі стародавньої української столиці. З Києвом письменниця пов’язувала чимало найкращих сторінок свого життя, зокрема, участь у роботі місцевого культурно-національного товариства “Родина”, плідні творчі стосунки з М. Лисенком, М. Старицьким, М. Грушевським, Оленою Пчілкою та іншими видатними діячами української науки, літератури, мистецтва.
Незадовго перед смертю Дніпрова Чайка передала свої рукописи академікові АН УРСР С. Єфремову, але чимало з цих матеріалів зникли з поля зору дослідників, оскільки цього видатного науковця було репресовано як натхненника так званої “Спілки визволення України”. Драматичною була і доля рукописів письменниці, котрими послуговувались упорядники видань творів Дніпрової Чайки 1929 та 1931 рр. Михайло Івченко та Роман Шевченко, адже й ці літературознавці постраждали в часи полювання на “ворогів народу”. Тільки з кінця 50-х років доробок майстрині слова знову приходить до широкого загалу, захоплюючи своєю чарівливою простотою й художньою віртуозністю, палким патріотизмом і волелюбністю.
Інтелігенти-просвітники, що апелюють до нас із низки творів письменниці, закликають до самопосвяти в ім’я рідного краю, своїм прикладом вчать, як слід плекати мову пращурів, звичаї, традиції українські. Такою була й сама Дніпрова Чайка – жінка складної долі й справжньої одержимості. Небуденна людина, якою захоплювались Іван Нечуй-Левицький і Микола Лисенко, Павло Житецький і Михайло Старицький, Олександр Русов і Борис Грінченко, Іван Франко й Михайло Коцюбинський… “Шануймо свої самоцвіти !” – з цим гаслом простувала Дніпрова Чайка по життю, ці ж слова стали її духовним заповітом, адресованим новій генерації українців. Хочеться вірити, що такі полум’яні заклики не забудуться і в третьому тисячолітті.

1. Дніпрова Чайка. Твори.- Харків: Рух, 1931.- Т.1.- С. 303.
2. Відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки НАН України ім. В. Вернадського.- Ф.Х.- № 34906.- Арк. 9.
3. Дніпрова Чайка. Твори.- Харків: Рух, 1931.- Т. 2.- С. 55.
4. Дніпрова Чайка. Думки мої бідні…)) Голос Таврії.- 1991.- № 23.
5. Дніпрова Чайка. Твори.- Харків: Рух, 1931.- Т. 1.- С. 284.
6. Там же.- С. 284-285.

Категория: Суспільство | Добавил: kherson (2006-04-11) | Автор: І.В. Немченко
Просмотров: 1556 | Рейтинг: 4.0 |

Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz