«Я поставив свій револьвер на бойовий взвод...» - 16 Грудня 2006 - Український Херсон
Ср, 2017-01-18, 10:13 PM
На початок Реєстрація Вхід
Ви увійшли як "Гість"
Меню сайту
Розділи новин
Анонси [52]
Анонси подій, акцій та заходів.
Вибори 2006 [30]
Новини присвячені президентським виборам 2006 року.
Економіка, промисловість, с/г [36]
Економіка, промисловість, с/г, фінанси, кримінал.
Історія [54]
Факти, що стали надбанням історії. Дискусії довколо них.
Кримінал [2]
Кримінальна хроніка Херсона та області
Культура [64]
Мова. Музика. Театр. Кіно. Література. Мистецтво тощо.
Нові статті [7]
У цьому розділі з"являтимуться нові статті, які з часом будуть видалені з розділу новин й перенесені до розділу статей.
Політика [110]
Влада, суспільство, політика.
Портал [6]
Новини порталу: оновлення, зміни, доповнення, оголошення, прохання, звернення.
Релігія [39]
Новини з життя церков та парафій. Релігійне життя міста.
Спорт [5]
Новини спорту.
ТЕРМІНОВЕ [20]
Термінові повідомлення з України та закордону
Україна. Світ. [16]
Новини України та світу.
Українське питання [189]
Календар новин
«  Грудень 2006  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Друзі сайту
Наше опитування
Як має виглядати Меморіал "Героям Крут", який незабаром з'явиться у Херсонській області?

Результати · Архів опитувань

Всього відповідей: 286
Статистика
Новини сайту
» 2006 » Грудень » 16 » «Я поставив свій револьвер на бойовий взвод...»
«Я поставив свій револьвер на бойовий взвод...»

Нестор Махно та Никифор Григор’єв — союзники й вороги в громадянській війні

Iсторію української національної революції 1918— 1921 років не можна правильно зрозуміти, не вникнувши в суть такого явища, як український повстанський рух. Тоді на широких просторах української землі виникали й діяли цілі селянські повстанські армії, які нараховували десятки й навіть сотні тисяч бійців, озброєних усім аж до артилерії.

Повстанці могли вступати в союзи з іншими політичними силами (більшовиками, петлюрівцями і навіть білогвардійцями), однак такі союзи, як правило, виявлялися тимчасовими, що зайвий раз доводить політичну самостійність цих селянських рухів. Разом з тим, маючи досить багато спільного між собою, повстанці, керовані різними отаманами, не так уже рідко ворогували один з одним. Ця ворожнеча коштувала життя Н.О. Григор’єву — одному з найвідоміших селянських воєначальників періоду громадянської війни в Україні, якого було вбито наприкінці липня 1919 року махновцями.

ОТАМАН ПОВСТАНЦІВ ХЕРСОНЩИНИ Й ТАВРІЇ

Про ранні сторінки життя Никифора Олександровича Серветника (такими були справжні ім’я та прізвище Григор’єва) відомо досить мало. Він народився в середині 80-х років ХХ сторіччя в Подільській губернії, в містечку Дунаєвці.

Пізніше з невідомих поки що причин майбутній отаман змінив і місце проживання, і своє прізвище, переїхавши на Херсонщину й ставши замість Никифора Серветника Никифором Григор’євим. Досить довго Никифор Олександрович нічим особливим не виявляв себе, працюючи дрібним акцизним чиновником, а пізніше — працівником царської поліції. Цілком можливо, що саме так, буденно й непомітно, і прожив би все своє життя виходець із Поділля, якби не доба воєн і революцій, яка згодом настала, і яка дала таким, як Григор’єв, владу над тисячами людей і величезну популярність. Потрібно сказати, що життя рано зв’язало Никифора Олександровича з походами й битвами: в 1904—1905 роках він брав участь у російсько- японській, а потім — і в Першій світовій війні. На полях битв майбутній отаман добре виявив себе, дослужившись до звання штабс-капітана й отримавши за відвагу Георгієвський хрест.

Після повалення царату Никифор Григор’єв став прихильником Центральної Ради, що проте не перешкодило йому піти на службу до генерала Павла Скоропадського, який змінив її, і рішуче покінчив із різними «соціалістичними експериментами» українських соціалістів і російських більшовиків. У його армії колишній царський штабс- капітан зробив прекрасну кар’єру, досить швидко ставши полковником гетьманських збройних сил. Проте пізніше, потрапивши під сильний вплив політиків, опозиційно налаштованих щодо Скоропадського, Никифор Олександрович здійснив крутий поворот у своїй біографії. У серпні 1918 року Григор’єв повертається на Херсонщину з метою організації партизанської боротьби проти режиму Скоропадського. У великому херсонському селі Верблюжки вчорашній гетьманський воєначальник створює повстанський загін із 120 осіб, озброєних вилами, револьверами та гвинтівками- «австріячками». Великий успіх його повстанців (одного разу григор’євцям удалося захопити австрійський військовий ешелон) зробив отамана популярною людиною на Херсонщині й двинув до нього сотні нових селян-добровольців. Ці постійно зростаючі партизанські сили досить швидко ліквідували на значній частині Херсонської губернії слабку й непопулярну владу генерала Скоропадського, а потім, приєднавшись на початку грудня 1918 року до республіканської армії Симона Петлюри, розгорнули боротьбу із загонами німецьких інтервентів, сконцентрованими в Миколаєві, і з білогвардійськими частинами, що перебували в Херсоні. Херсонська дивізія (так стали називатися григор’євські загони після приєднання до армії УНР) взяла ці міста й проголосила тут владу нового українського уряду — Директорії. Чимало фактів свідчить, що сам отаман здобував ці й інші перемоги не лише силою зброї. Наприклад, німецькі війська в Миколаєві отримали від нього два ультиматуми, в першому з яких Григор’єв обіцяв, що в разі збройного опору він їх обеззброїть і з ганьбою вижене за межі України, а в другому — що вони будуть знищені, як мухи, за «помахом його отаманської руки». Прагнучи уникнути таких малопривабливих і, разом з тим, — цілком реальних для себе перспектив, німці двічі здавали григор’євцям Миколаїв без бою.

Поступово географія григор’євського повстанства розширилася, охопивши також і Катеринославщину. Там солдати Херсонської дивізії воювали не лише з білогвардійцями, але і з партизанами знаменитого «батька» Нестора Махно, які також боролися проти нової української влади. Як і інші петлюрівські воєначальники, Никифор Олександрович мав наказ — якнайшвидше ліквідувати махновські загони, які являли велику небезпеку для Директорії на Півдні...

ЧЕРВОНІ КОМБРИГИ

Ні Григор’єву, ні іншим командирам Петлюри виконати цей наказ не вдалося — дуже вже ж сильним і впливовим став махновський рух. Однак махновцям і григор’євцям не судилося вічно перебувати по різні сторони барикад. 29 січня 1919 року отаман Григор’єв пішов шляхом «батька» Махна, піднявши повстання проти Директорії.

Причин для цього у Херсонської дивізії було досить: український уряд не проголосив Радянську владу, до якої прагнула більшість григор’євців, і до того ж фактично визнав інтервенцію країн Антанти на Півдні України. За день Григор’єв вступив зі своїми загонами до Херсона — вже не як петлюрівський отаман, а як радянський воєначальник...

Разом із тим становище військ Григор’єва і Махна було тоді досить складним. Обом отаманам доводилося вести постійну боротьбу відразу з декількома сильними противниками — петлюрівцями, денікінцями, антантівськими інтервентами та німецькими колоністами. І потрібно сказати, що не завжди селянські командири виходили з неї переможцями. У другій половині січня 1919 року білогвардійці захопили центр махновського руху — село Гуляйполе, а на початку лютого французькі інтервенти витіснили загони Григор’єва з Миколаєва та Херсона. У ситуації, яка склалася, Махно і Григор’єв вирішили приєднатися до Червоної армії, яка наступала. Такий намір отаманів повністю відповідав планам радянських воєначальників, які хотіли посилити Червону армію за рахунок місцевих повстанців. Незабаром ухвалою радянського військового командування було утворено Задніпровську стрілецьку дивізію, яка складалася з трьох бригад. Командиром 1-ї Задніпровської бригади став Никифор Григор’єв, а командиром 3-ї Задніпровської бригади — Нестор Махно...

Так колишні противники опинилися не лише в одній армії, але й у одній дивізії. Проте досить скоро Задніпровська стрілецька бригада фактично перестала існувати як єдине ціле, що було цілком природно.

Шляхи червоноармійців Григор’єва і Махна розходилися все далі й далі: григор’євці наступали в південно-західному напрямку — на Одесу, махновці же в південно-східному — на Таганрог... І все-таки, незважаючи на різні маршрути громадянської війни, обидва червоних комбрига підтримували один із одним постійний зв’язок. Зі штабу до штабу летіли бойові донесення, а наприкінці березня 1919 року «батько» Махно прислав Григор’єву підкріплення — кавалерійський загін. Не залишився перед махновцями в боргу й Никифор Олександрович, виділивши їм велику партію трофейної зброї.

Під час цього походу обидва червоних воєначальники домоглися видатних військових успіхів. Бригада Григор’єва звільнила від петлюрівців, білогвардійців і антантівских інтервентів Знам’янку, Єлисаветград, Херсон, Миколаїв, Одесу та інші міста. Не відставали від неї й бійці бригади Махна, які вибили денікінців із Гуляйполя, Бердянська, Волновахи та Маріуполя. За успіхи в революційній боротьбі Григор’єва і Махна було згодом нагороджено орденами Червоного прапора, про них радянська преса сказала чимало хвалебних слів. Однак радянський уряд навряд чи удостоїв їх таких почестей, знай він заздалегідь, яку небезпеку являтимуть для нього в подальшому григор’євщина і махновщина...

ПОЛІТИЧНИЙ ПОВОРОТ

Потрібно підкреслити, що в роки громадянської війни політична ситуація в Україні нерідко мінялася з калейдоскопічною швидкістю, і той, хто ще вчора був, здавалося б, цілком надійним союзником, сьогодні міг легко перетворитися на заклятого ворога (проте могло бути й навпаки). Більшовиків об’єднувала з григор’євцями і махновцями спільна боротьба проти петлюрівців, денікінців та іноземних інтервентів, а роз’єднувало різне уявлення про те, як слід будувати нове життя. У питаннях землеустрою комуністи пішли шляхом насадження великих державних господарств — радгоспів, у той час як більшість селян Херсонщини та Катеринославщини віддавали перевагу чи зрівняльному розділові панської землі, чи добровільним, а не насадженим «згори», комунам. До того ж селяни відкидали й запроваджену комуністами продрозверстку, прагнучи або до нормальних товарно-грошових відносин, або до чесного, рівноправного товарообміну. Однак більшовицькі господарі України, м’яко кажучи, не особливо враховували інтереси селян, чим самі, своїми ж руками штовхнули Григор’єва, Махна та їхніх бійців до ворожого табору...

Воякам отамана Григор’єва, які наступали на Одесу, було з багатьох джерел добре відомо, що робить у їхньому тилу більшовицька влада. І, звичайно ж, вісті про примусову «комунізацію» і про насильницьке позбавлення селян продуктів власної праці викликали в них законний протест.

Поступово в їхньому середовищі сформувалася тверда думка, що влада комуністів — не своя, не українська, а принесена до України особами іншої національності, і передусім — євреями. Ті, хто побував тоді у військах отамана, відзначали сильні антисемітські настрої його вояків. Саме з ними й повернулися григор’євці до рідної Херсонщини після взяття Одеси. У районі дислокації григор’євських загонів почалися масові вбивства комуністів і тих, хто їм співчував, чекістів і членів продзагонів. Назрівав великий збройний заколот, який, у зв’язку з тим, що у Григор’єва було близько 20 тис. добре озброєних солдатів, міг являти велику небезпеку для більшовицької влади.

Документальні дані свідчать, що вельми складна політична обстановка складалася і на Катеринославщині, в зоні впливу махновців, де селянство також протестувало проти насадження радгоспів і проведення продрозверстки. Своїми наказами Нестор Махно заборонив «у себе» продзагони і розігнав чекістську організацію в Бердянську. Разом із тим, на відміну від «григор’євських» районів, там протест проти політики комуністів не набув антисемітського забарвлення, і ця деталь дуже важлива для розуміння того, чому наприкінці липня 1919 року в херсонському селі Сентове прозвучали фатальні для отамана Григор’єва постріли...

Але все це станеться потім. А раніше, 27 квітня 1919 року, на одному з конспіративних помешкань міста Катеринослава зібралося п’ять осіб. Троє з них були довіреними особами «батька» Махна, а двоє — посланцями отамана Григор’єва.

Приглушеними голосами, явно боячись привернути чиюсь увагу, члени конспіративних зборів почали обговорювати план взяття Катеринослава спільними силами махновців і григор’євців. Однак серед змовників знайшовся зрадник (ним виявився махновець Горєв), який повідомив про ці таємні переговори більшовицьку владу, і махновсько-григор’євських конспіраторів було заарештовано ЧК. За декілька днів командуючий радянськими військами в Україні В.А. Антонов-Овсієнко побував у Гуляйполі і прямо спитав Махна про його залаштункові контакти з григор’євцями. Сам «батько» таких контактів не заперечував, однак підкреслив, що пішов на них не для того, щоб вступити з Григор’євим у антибільшовицьку змову, а для того, щоб з’ясувати таємні наміри отамана. Відповідаючи так на запитання командуючого Укрфронтом, Нестор Іванович говорив явно не всю правду. Звичайно, сам «батько» скористався тоді нагодою прозондувати політичні настрої Григор’єва і григор’євців — однак, природно, не просто так, а для з’ясування реальних можливостей майбутнього махновсько-григор’євського виступу проти більшовицької влади. І треба сказати, дії Нестора Івановича були цілком природними: рівно десять днів тому в радянській газеті «Комунар» з’явилася стаття за назвою «Геть махновщину!», прочитавши яку, Махно зрозумів: комуністи розглядають його вже не як друга, а принаймні як потенційного ворога...

Тоді серед більшовицьких працівників різного рангу знайшлося чимало «гарячих голів», які наполегливо пропонували негайно ліквідувати «контрреволюційні гнізда» в Херсонській та Катеринославській губерніях. Цілком можливо, воно дійсно було б так, не опинись тоді Радянська Україна під одночасними й сильними ударами петлюрівців, білогвардійців і антибільшовицьких селянських повстанців. Саме з цієї причини у вищих ешелонах більшовицької влади фактично взяла гору помірно-компромісна лінія щодо Григор’єва та Махна. Її активним реалізатором виступив все той же Антонов-Овсієнко. Всупереч численним і вкрай тривожним фактам він стверджував, що григор’євські і махновські війська являють собою «наш надійний бойовий резерв» і проти радянської влади ніколи не виступлять. Ці ілюзії розвіялися пізнього вечора 9 травня 1919 року, коли на стіл командуючому Укрфронтом лягла телеграма від голови Раднаркому УСРР Х.Раковського. У ній було лише п’ять слів: «Григор’єв підняв повстання. Будьте обережні!»

МАХНО ПРОТИ ГРИГОР’ЄВА

Спочатку вчорашнього радянського полководця і сьогоднішнього бунтівного отамана супроводили великі військові успіхи. Лише за два тижні при підтримці селянства і деяких червоноармійських частин григор’євський заколот охопив Херсонщину, Катеринославщину, Полтавщину й Київщину, повстанці захопили Херсон, Миколаїв, Єлисаветград, Катеринослав, Олександрію, Черкаси та інші міста. Проте замість того, щоб оперативно організувати тут нове життя «без комуністів і комісарів», отаман і його повстанці спрямували свої головні сили на винищення беззахисного єврейського населення.

У захоплених повсталими містах прокотилася хвиля кривавих єврейських погромів, жертвами григор’євців стали тисячі євреїв, які, до речі, в своїй переважній більшості належали до єврейської бідноти, що не мала стосунку ні до радгоспів, ні до продрозверстки, ні до більшовицької партії, ні до політики взагалі...

Це, без сумніву, було найбільшою політичною помилкою отамана Григор’єва і григор’євців. Масові криваві погроми відштовхнули від повстання багатьох робітників і селян, які, цілком природно, не побачили в погромнику-григор’євці гаранта завтрашнього спокійного та стабільного життя. А, тим часом, на придушення повстання рушила велика більшовицька армія, яка майже вдвічі перевищувала григор’євців у живій силі. На початок червня 1919 року війська отамана було вибито з усіх захоплених ними міст, чисельність григор’євців, що зазнали значних втрат пораненими, вбитими й полоненими, скоротилася до трьох тисяч чоловік.

Цілком природно, що і на початку травня, і на початку червня Никифор Олександрович і його повстанці гостро потребували союзників. Особливі надії в даному плані отаман покладав на Нестора Махна, і вони мали деяку підставу. Григор’єв аж ніяк не забув конспіративні збори григор’євців і махновців наприкінці квітня 1919 року. На самому початку повстання «батько» отримав від отамана декілька телеграм, у одній з яких були такі рядки: «Батьку! Що ти дивишся на комуністів! Бий їх!» Але «рівнобіжно» Махно отримував послання й від найближчого соратника Леніна Льва Каменєва.

Чудово розуміючи, до яких катастрофічних наслідків може привести «контрреволюційний» альянс сил Григор’єва і Махна, Каменєв категорично наполягав, щоб «батько» рішуче й безповоротно відмежувався від григор’євського виступу.

Обставини, таким чином, настійно вимагали від Махна того, що можна було цілком назвати політичним самовизначенням. Цілком зрозуміло, що таке важливе політичне питання Нестор Іванович не міг вирішувати одноосібно. 12 травня 1919 року в Маріуполі зібрався з’їзд махновських воєначальників, який і мав визначити ставлення махновців до григор’євського повстання. Думки командирів Махна різко розділилися. Більшість із них вважали Григор’єва контрреволюціонером і навіть твердили, що самим повстанням керує не отаман, а хтось із найближчого оточення генерала Денікіна. Їх висновок був однозначний: потрібно забути розбіжності з більшовиками і зміцнювати союз з Червоною армією, спрямований як проти Денікіна, так і проти Григор’єва. Дисонансом, однак, прозвучала на з’їзді думка начальника махновського штабу Якова Озерова, який називав григор’євців «нашими братами» і пропонував негайно приєднатися до їхнього повстання...

Виступав на зборах воєначальників і сам Махно. У своїй промові «батько» сильно пройшовся по антиселянській політиці більшовиків, однак не менше дісталося в ній і самому Григор’єву, якого Нестор Іванович назвав фактичним посіпакою денікінців.

Щоправда, питання про ставлення махновців до отаманського повстання Махно тоді залишив відкритим, і це стає цілком зрозумілим, якщо вникнути в деталі того вельми непростого становища, в якому опинився сам «батько» в травні 1919 року. З одного боку, політика комуністів на селі штовхала його в бік Григор’єва, Зеленого, Ангела та інших селянських отаманів, чиї загони вже боролися проти більшовиків. Проте, з іншого боку, цілком реальна небезпека білогвардійсько-поміщицької реставрації «рухала» Нестора Івановича назад, до союзу з комуністами та Червоною армією. Крім того, в момент роботи військового з’їзду Махно мав ще досить туманне уявлення про характер, цілі та реальну силу піднятого Григор’євим заколоту. Всі ці питання він попрохав з’ясувати свого близького соратника Олександра Чубенка, який незабаром із декількома іншими махновцями перетнув лінію більшовицько-григор’євського фронту...

До отаманського штабу посланцям Махна добратися не вдалося, однак про григор’євщину вони все ж таки дещо довідалися. На думку махновського штабіста, герой взяття Одеси й кавалер ордена Червоного прапора Григор’єв пішов шляхом петлюрівських отаманів-погромників, звірства яких були добре відомі в Україні.

Відомості про єврейський погром у П’ятихатках стали для «батька» вирішальним аргументом. Абсолютною більшістю голосів махновський військовий кворум оголосив Григор’єву війну. Незабаром штаб Махна оприлюднив відозву з характерною розвінчувальною назвою — «Хто такий Григор’єв?», — в якій отамана було схарактеризовано як погромника-антисеміта, зрадника революції та ворога народу. Потрібно зазначити, що Нестор Іванович аж ніяк не обмежився тоді словесним засудженням григор’євського повстання. Незабаром командир 3-ї Задніпровської бригади послав проти григор’євців 6-й Задніпровський полк і бронепотяг «Спартак», які разом із іншими радянськими частинами розгромили бунтівників у районі Катеринослава. Так, у черговий раз Махно допоміг більшовикам, які, проте, незабаром відплатили «батькові» чорною невдячністю...

ПОВСТАНСЬКИЙ АЛЬЯНС

25 травня 1919 року командир 3-ї червоноармійської Задніпровської бригади «батько» Махно був оголошений поза законом. Радянські війська розпочали роззброєння махновських частин, а 12 червня чекістам вдалося схопити більшість членів штабу Махна, які згодом були розстріляні. Факти свідчать, що чекісти полювали і за самим Махном, однак тоді командир махновців зумів уникнути арешту. Нестор Іванович і його бійці опинилися в надто небезпечному становищі: спереду на нього тиснули денікінці, а з тилу — червоноармійці...

Сам «батько» тверезо усвідомлював, що для успішної протидії і червоним, і білим сил у нього явно бракує. Є свідчення, що саме тоді прийшла в голову командира махновців ідея створення могутньої повстанської армії, основна база якої повинна була розташовуватися на Херсонщині. Але там, як і раніше, діяли григор’євські партизани, з якими махновці були в стані війни... Нові реалії, однак, примусили «батька» переглянути своє ставлення до «контрреволюціонерів», і незабаром на чолі великого загону він попрямував в херсонські степи з наміром укласти з ними військовий союз проти більшовиків і білогвардійців.

По шляху туди махновці атакували Єлисаветград, але були досить швидко вибиті звідти червоноармійськими силами, що переважали. Проте і цього короткого часу виявилося для Махна досить, щоб почерпнути додаткові відомості про Григор’єва і його повстанцях, які виявилися аж ніяк не втішними. Він дізнався, що не так давно григор’євці знищили тут 2 тис. євреїв, частина яких була переконаними анархістами...

Ця приголомшуюча за своїм трагізмом інформація примусила Нестора Івановича глибше замислитися про свій майбутній союз з отаманом. Самих рядових григор’євців, які, як вважав Махно, стали сліпим знаряддям у руках «авантюриста», треба було просто влити до махновського війська і перевиховати, але ось всю антисемітськи настроєну григор’євську верхівку потрібно було знищити... Маючи саме такий план, який по своїй суті являв собою таємну змову проти отамана Григор’єва і про який «батько» не сказав нікому жодного слова, Нестор Іванович попрямував до села Верблюжки, а потім, не знайшовши там Григор’єва, — до села Компанієвки, куди незабаром прибув разом зі своїм начальником штабу і сам отаман...

Григор’єв, який зазнав ряд жорстоких поразок від червоних, був аж ніяк не проти побачити в особі Махно не ворога, а довгоочікуваного союзника. Однак що стосується провідних махновських командирів, то антигригор’євські настрої були серед них ще досить сильні, і вони у своїй більшості рішуче виступили проти союзу з «погромником-контрреволюціонером», а дехто навіть пропонував арештувати і розстріляти отамана. Махно вимушений був розкрити близьким соратникам свій таємний план, сказавши, що треба приєднати до себе рядових повстанців-григор’євців, а розстріляти самого Григор’єва ми завжди встигнемо...

Незабаром махновські й григор’євські загони об’єдналися в одну партизанську армію. Її головнокомандувачем став Григор’єв, який однак повинен був у всьому підкорятися армійськiй Реввійськраді, а на роль її голови було призначено Махна. Був сформований об’єднаний повстанський штаб, більшість членів якого були махновці. Було вирішено, що об’єднана повстанська армія буде битися і проти червоних, і проти денікінців, і проти петлюрівців.

При цьому, поступаючись наполегливій вимозі «батьки», Никифір Олександрович твердо пообіцяв йому повністю відмовитися від єврейських погромів...

Подібні факти свідчать, що досить швидко повстанське військо виявилося під контролем керівників махновщини. Залишалося, загалом, небагато — «вивести з гри» самого Григор’єва...

ПОСТРІЛИ В СЕЛІ СЕНТОВЕ

Цілком зрозуміло, що сам Махно не мав реальних можливостей для того, щоб одразу реалізувати свій задум щодо отамана та його людей. Слід було передусім накопичити достатньо компрометуючих відомостей про Григор’єва (вони були потрібні для того, щоб згодом переконливо викрити його в очах рядових повстанців) — а на це, звісно, був потрібен час. До справи енергійно долучилася махновська контррозвідка, яка почала відстежувати буквально кожний крок отамана. Компромат не змусив себе довго чекати...

Незабаром після об’єднання з махновцями григор’євці знову скоїли напади на Александрію та Єлисаветград. Захопивши ці міста, повстанці знищили в них близько 70 євреїв. І це при мало не клятвенній обіцянці Григор’єва більше не чіпати євреїв пальцем... Контррозвідники «батька» теж розказали Махну про вельми підозрілий контакт отамана з одним місцевим поміщиком, якому Григор’єв залишив кулемет і велику партію одягу... Ще більшою тривогою були просякнуті агентурні відомості про те, що григор’євці готують замах на Григорія Махна — рідного брата Нестора Івановича, який став начальником штабу об’єднаної армії... «Батько» не міг не замислитися над тривожним питанням: а чи не готує його союзник переворот в армії?

Але все це було нічим порівняно з тим, що сталося одного липневого дня 1919 року. У той день махновці привели до свого «батька» двох інтелігентного вигляду чоловіків, які наполягали на зустрічі з отаманом Григор’євим. Швидко зметикувавши, що незнайомці не знають отамана в обличчя, Нестор Іванович назвався Григор’євим і незабаром з’ясував, що незнайомі чоловіки були... білогвардійськими офіцерами, які прибули для зв’язку до його союзника. Затримані мали при собі листа до отамана від білого генерала Романовського, з якого випливало, що Григор’єв уже давно діє за вказівкою денікінського штабу...

Страшенно розлютившись, Махно власноруч розстріляв денікінців. Нестор Іванович і його командири мали тоді не менше бажання розстріляти й самого Григор’єва. Однак як уже досить досвідчена в різних стосунках людина, Махно враховував, що особи, котрі відрекомендувалися йому денікінськими офіцерами, могли насправді бути чекістами, що мали завдання спровокувати вельми вигідний для більшовиків махновсько-григор’євський збройний конфлікт. Було вирішено й далі стежити за кожним кроком отамана...

Одного липневого дня 1919 року Григор’єв виступив з частиною повстанців у напрямку станції Плетений Ташлик, маючи завдання затримати там передові загони білогвардійців. Однак поведінка завжди безстрашного отамана виявилася дуже дивною й підозрілою. Замість активного опору денікінцям Григор’єв здав станцію без бою...

Пізніше, розповідаючи про цей епізод Махну, Никифор Олександрович пояснив його істотною перевагою білих у живій силі та техніці. Цілком можливо, що в іншому разі Махно й повірив би отаману, однак зустріч з людьми, що відрекомендувалися офіцерами-денікінцями, примусила Нестора Івановича подивитися на цю ситуацію абсолютно іншими очима. У Махна вже не залишилося сумнівів, що Григор’єв діє заодно з білогвардійцями. Незабаром (наприкінці липня 1919 року) верхівка махновщини винесла отаману смертний вирок...

Чи правими були Нестор Іванович і його командири, вважаючи Григор’єва таємним союзником денікінців? На мій погляд, це важливе питання все ще потребує додаткового дослідження. Однак досить велика кількість прямих і непрямих даних дозволяє з вагомою підставою припускати, що це було саме так. Додам, що в цьому, в принципі, не було нічого неприродного. Розчарувавшись у більшовицькій владі, Григор’єв цілком міг розвернутися в бік Денікіна, який відновлював милу селянському серцю свободу торгівлі, й радгоспів не насаджував.

27 липня 1919 року об’єднана армія Григор’єва й Махна ввійшла в херсонське село Сентове, де незабаром відбувся великий селянський мітинг (за іншими даними, це був повстанський з’їзд). Першим виступив на ньому Никифор Григор’єв. У своєму виступі отаман підкреслив, що головна мета українського повстанського руху — ця безпощадна боротьба з «пригнічувачами-комуністами» й що, борючись iз ними, повстанці не повинні нехтувати ніякими союзниками, включаючи й денікінців. Однак, поставивши питання так, отаман, говорячи сучасною мовою, дуже підставив себе. У відповідь близькі соратники Махна — Чубенко й Шпота — затаврували Григор’єва як погромника й контрреволюціонера, в очах якого «як і раніше видно блиск золотих царських погонів». Цілком природно, що присутній на мітингу Григор’єв одразу зажадав від «батька» і його ораторів пояснень. Отаман отримав їх у приміщенні місцевої сільради, куди він прийшов у супроводі Махна й декількох інших поважних махновців. Поставивши свій револьвер на бойовий взвод і сховавши зброю за спиною, Чубенко нагадав Нікифору Олександровичу й криваві єврейські погроми, і його дружбу з поміщиками, і його контакти з білогвардійською армією... Отаман схопився за кобуру пістолета, однак Чубенко випередив Григор’єва, вистріливши йому в голову. Через декілька секунд «підсудного» уразили кулі самого Махна й відомого махновського воєначальника Семена Каретникова. Тяжкопораненому Григор’єву ще вистачило сил вибігти у двір, однак переслідувачі вибігли слідом за ним і там, у дворі, його добили. Незабаром за наказом Махна були знищені й члени атаманського штабу. Рядові ж григор’євці, завчасно оточені махновцями за наказом «батька», не наважилися на озброєний опір своїм союзникам, хоча й любили свого отамана. Більшість iз них незабаром визнала військову владу нового командира — Нестора Івановича Махна.

День, №221, субота, 16 грудня 2006

Володимир ГОРАК, кандидат історичних наукContent-Disposition: form-data; name="format"

1

Категория: Історія | Переглядів: 1000 | Додав: kherson | Дата:
Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz