Інтерв'ю з новопризначеним архієпископом Херсонської єпархії УПЦ (Московського Патріархату). - 19 Грудня 2006 - Український Херсон
Чт, 2017-03-30, 6:52 AM
На початок Реєстрація Вхід
Ви увійшли як "Гість"
Меню сайту
Розділи новин
Анонси [52]
Анонси подій, акцій та заходів.
Вибори 2006 [30]
Новини присвячені президентським виборам 2006 року.
Економіка, промисловість, с/г [36]
Економіка, промисловість, с/г, фінанси, кримінал.
Історія [54]
Факти, що стали надбанням історії. Дискусії довколо них.
Кримінал [2]
Кримінальна хроніка Херсона та області
Культура [64]
Мова. Музика. Театр. Кіно. Література. Мистецтво тощо.
Нові статті [7]
У цьому розділі з"являтимуться нові статті, які з часом будуть видалені з розділу новин й перенесені до розділу статей.
Політика [110]
Влада, суспільство, політика.
Портал [6]
Новини порталу: оновлення, зміни, доповнення, оголошення, прохання, звернення.
Релігія [39]
Новини з життя церков та парафій. Релігійне життя міста.
Спорт [5]
Новини спорту.
ТЕРМІНОВЕ [20]
Термінові повідомлення з України та закордону
Україна. Світ. [16]
Новини України та світу.
Українське питання [189]
Календар новин
«  Грудень 2006  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Друзі сайту
Наше опитування
Як має виглядати Меморіал "Героям Крут", який незабаром з'явиться у Херсонській області?

Результати · Архів опитувань

Всього відповідей: 286
Статистика
Новини сайту
» 2006 » Грудень » 19 » Інтерв'ю з новопризначеним архієпископом Херсонської єпархії УПЦ (Московського Патріархату).
Інтерв'ю з новопризначеним архієпископом Херсонської єпархії УПЦ (Московського Патріархату).
За рішенням Священного Синоду УПЦ, що відбувся у Києві 22 листопада 2006 року на Херсонську єпархію було призначено нового владику – архієпископа Хустського і Виноградівського Іоанна (Сіопко). Наш кореспондент Тарас Дем'яненко зустрівся з новим архієреєм аби дізнатися подробиці нового кадрового призначення.

Т. Д. - Владико, з 1991 по 1993 рік ви перебували в Українській Автокефальній Православній Церкві, і в УПЦ Київського Патріархату. Чи не могли б ви розповісти про те, як стали єпископом УПЦ МП?

В. І. - Священиком я став ще у 1987 році, за радянських часів, коли Православна Церква була єдиною. Коли в Україні почався рух за автокефалію, єпископ Антоній (Масендич) зміг переконати мене у канонічності Української Автокефальної Православної Церкви та необхідності побудови в Україні незалежної від Москви Церкви. Таким чином я був втягнений до так званої УАПЦ. Про об’єднання УАПЦ та УПЦ КП дізнався від сторонніх людей; на об’єднавчому соборі навіть не був присутній. Згодом я зрозумів, що разом з іншими владиками є одягненими в ряси ляльками, не маємо канонічного рукоположення. 14 грудня 1993 року я, і ще троє владик УПЦ КП звернулися до митрополита Володимира (Сабодана) з покаянням та проханням прийняти нас в лоно канонічної Української Православної Церкви (Московського Патріархату – авт.). В лоно канонічної церкви були прийняті у тому сані, в якому пішли у розкол. Тобто, я знову став звичайним священиком. 30 грудня 1993 р. в Києво-Печерській Лаврі прийняв чернечий постриг. 7 січня 1994 р. возведений у сан ігумена, а 2 серпня того ж року – у сан архімандрита. 13 грудня 1996 р. рукоположений у єпископа Переяслав-Хмельницького і призначений вікарієм Київської Митрополії. 26 липня 2000 р. призначений єпископом Хустським і Виноградівським. І вже 2006 року рішенням священного синоду був призначений на Херсонську єпархію.

Т. Д. - Разом з єпископською кафедрою в УПЦ КП ви залишили й ідею автокефалії Української Церкви?

В. І. - Всі ці розколи та потрясіння, які пережило Українське Православ'я у 90-х дискредитували саме слово „автокефалія”, люди його просто неадекватно сприймають. Якщо на початку 90-х більшість українського духовенства схилялась до надання УПЦ незалежності, то вже сьогодні у цьому питання немає такої одностайності.

Т. Д. - Як до питання автокефалії ставляться на вашій малій батьківщині: у Рівному та інших регіонах Західної України?

В. І. - Звісно і зараз значна частину духовенства УПЦ на Західній Україні схиляється до надання нашій Церкві автокефалії. Проте, Східна Україна проти цього. Більше того, маю досвід спілкування з духовенством на Закарпатті, яке категорично проти незалежності від Російської Православної Церкви. Сьогодні надання УПЦ незалежності може лише спровокувати новий розкол.

Т. Д. - Тож від ідеї незалежної Української Православної Церкви слід відмовитись?

В. І. - Проблему розколу Української Православної Церкви можна вирішити лише через покаяння та повернення до канонічної Церкви тієї частини духовенства, що перебуває у розколі. І чекати на отримання такого статусу.

Т. Д. - Ви вважаєте, що Москва сама надасть Українській Церкві статус незалежної?

В. І. - Це тривалий процес. Церква не може отримати незалежність одразу, як дехто того хоче.

Т. Д. - УПЦ Київського Патріархату та Українська Греко-Католицька Церква налічують тисячі парафій. Як необхідно поводитись УПЦ (МП) з цими церквами? Чи Москва затуляє очі на їх існування?

В. І. - Я б не став говорити про „тисячі парафій” Київського Патріархату. Я був у цій структурі і знаю, як такі парафії „створюються”. Більшість з них існує суто на папері. А щодо греко-католиків, то це не є Православна Церква. Те що вони служать східним обрядом зовсім не робить їх православними.

Т. Д. - З ініціативи попереднього владики було видано „Новий тлумачний путівник по божественній літургії”, який є фактичним перекладом Божественних Літургій Іоанна Златоуста та Василя Великого на українську мову. Чи підтримаєте ви починання попереднього владики у цій царині?

В. І. - Безумовно. Всі ті парафії, що виявлять бажання відправляти Богослужіння українською мовою матимуть і надалі таку можливість.

Т. Д. - Деякі херсонські ЗМІ пов'язують переведення владики Іонафана (Єлєцкіх) на Тульчинську єпархію з політичними скандалами у центрі яких опинилася Херсонська єпархія УПЦ (МП) підчас президентських виборів 2004-2005 рр. Чи пов'язуєте ви своє переведення на Херсонську кафедру з політичними скандалами?

В. І. - Я б не став пов'язувати переведення владики Іонафана з політикою. І взагалі я хотів би аби держава не втручалася у внутрішні справи Церкви. Держава має бути відокремлена від Церкви, а Церква від політики.

Інтерв'ю брав Тарас Дем'яненко

Історичний екскурс

Українська Православна Церква
(Московського Патріархату)

УПЦ була створена на основі Київського екзархату РПЦ рішенням Архієрейського Собору Російської Православної Церкви від 31 січня 1990 р. Їй були надані права, близькі до автономії, але не визначено чітко її канонічний статус.

Таке рішення було прийняте під впливом процесу легалізації Української Греко-Католицької Церкви і відродження Української Автокефальної Православної Церкви у 1989-1990 рр. в західних областях України, де на той час перебувала більшість парафій Київського екзархату РПЦ. Їх перехід в УГКЦ або УАПЦ, нерідко з актами насильства, завдав великий збиток цілій РПЦ.

9 червня 1990 р. предстоятелем УПЦ обрано митрополита Філарета, який досі очолював Київський екзархат РПЦ.

9 липня 1990 р. єпископат УПЦ звернувся до новообраного Патріарха Московського Алексія ІІ з проханням розширення самостійності й самоуправління УПЦ. На це прохання Архієрейський Собор РПЦ у жовтні 1990 р. надав УПЦ самостійність в управлінні, враховуючи складну релігійну ситуацію в Україні і міжконфесійні конфлікти (текст документу). Тоді ж Предстоятель УПЦ отримав титул „Блаженніший” – його мав обирати єпископат УПЦ і благословляти Московський Патріарх. Синод УПЦ також отримав право самостійно обирати і святити нових єпископів, засновувати і скасовувати єпархії в Україні.

27 липня — 6 серпня 1990 р. з архіпастирським візитом Україну відвідав Патріарх Алексій ІІ. Цей візит мав за мету показати, що „подолання релігійного конфлікту в Україні є одним з першочергових завдань, вирішувати яке повинна не тільки Українська Православна Церква сама в собі, але вся повнота Руської Церкви”.

Другий візит в Україну Патріарха Алексія ІІ відбувся 28 жовтня т.р., коли він брав участь в урочистому проголошенні рішення Собору РПЦ про надання УПЦ статусу самостійної в управлінні, яке відбулося в соборі Святої Софії в Києві, що викликало широкий протест національної громадськості.

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року УПЦ опинилася у складній ситуації, тому вона на чолі з митрополитом Філаретом схиляється до здобуття автокефалії. Таке рішення прийняв Архієрейський Собор УПЦ 6-7 вересня 1991 р. А Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. з метою зміцнення єдності Православної Церкви в Україні, сприяння у ліквідації „автокефального розколу”, протистояння „уніатській та католицькій експансії” ухвалив „звернутися до Святішого Патріарха Московського й усія Русі Алексія ІІ і єпископату Руської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію” (Постанови Собору).

Собор також поставив питання Патріаршого статусу УПЦ: „Враховуючи тисячолітню історію Київської митрополії, прямою правонаступницею якої є Українська Православна Церква, яка має 35-ти мільйонну паству, Собор просить Руську Православну Церкву після дарування повної самостійності Українській Православній Церкві сприяти утворенню Київського Патріархату Східними Патріархатами і Главами інших Помісних Церков”.

Проте невдовзі після Собору частина єпископату відмовляється від своєї попередньої підтримки постанов Собору. В пресі з’являються статті, в яких митрополит Філарет звинувачується у співпраці з КҐБ. Архієрейський Собор РПЦ у Москві 31 березня – 4 квітня 1992 р. відмовив УПЦ в автокефалії, а її Предстоятелю запропоновано подати у відставку. Після повернення до Києва митрополит Філарет відмовився йти на спочинок – це спонукало створення промосковського „Комітету духовенства і мирян на захист православ’я” і проведення в Житомирі зборів вірного Московській Патріархії єпископату УПЦ на чолі з митрополитом Агафангелом (Саввіним). У всій УПЦ розпочинаються переслідування прихильників митрополита Філарета.

27 травня 1992 року у Харкові відбувся Архиєрейський Собор УПЦ, яким керував митрополит Харківський Никодим (Русак). Собор звільнив митрополита Філарета від обов’язків Предстоятеля і вивів його поза штат із забороною священнодіяти. Новим Предстоятелем обрано митрополита Ростовського Володимира (Сабодана), який досі не входив до складу єпископату УПЦ. Українська влада не визнала рішення Харківського Собору і продовжувала визнавати Предстоятелем УПЦ митрополита Філарета.

11 червня 1992 р. Архієрейський Собор РПЦ оголосив про позбавлення Філарета (Денисенка) всіх ступенів священства – у відповідь митрополит Філарет відмовився це визнавати і здійснив хіротонію нового владики.

Після проведення Собору 25 червня 1992 р. і створення УПЦ КП УПЦ втратила статус привілейованої, оскільки тодішній президент України Леонід Кравчук підтримав позицію митрополита Філарета і створюваної ним УПЦ КП. УПЦ мало не втратила свій юридичний статус, але через втручання громадськості і російського уряду вона його зберегла. У більшості випадків УПЦ вдалося зберегти свої приміщення і храми, а також впливи в регіонах. Лише в Києві, на Львівщині та Волині регіональна влада ставилася до неї прохолодно. РПЦ, а за нею і УПЦ поширює в світовому медіальному просторі інформацію про ліквідацію „уніатами і націоналістичною владою” трьох єпархій РПЦ у Західній Україні.

Для зміцнення позиції УПЦ в західному регіоні сюди скеровано єпископа Августина (Маркевича), якому пізніше підпорядковано „Союз православних братств” та доручено капеланську опіку над силовими структурами. Він один із перших отримав за свою діяльність орден російського Фонду св. Ап. Андрія Первозванного, який присуджується за захист і збереження російської культури. Промосковський політичний напрямок в УПЦ очолив митрополит Одеський Агафангел (Саввін) і підконтрольна йому організація „Єдіноє отєчєство”.

Умовний статус переслідуваної центральною владою сприяв УПЦ в її внутрішньому піднесенні та активізації оборонних позицій. Їх позицію підтримували ті ліві та слов’янофільські політичні сили, які перебували в опозиції до адміністрації Л. Кравчука.

Перемога на президентських виборах 1994 р. проросійського кандидата Леоніда Кучми означала для УПЦ повернення їй панівної позиції. Новий глава держави часто зустрічається з ієрархами УПЦ, допомагає у будівництві храмів. УПЦ повертаються храми, які використовувалися не за призначенням, у т.ч. пам’ятки архітектури національного значення, що викликає невдоволення інших конфесій, особливо УПЦ КП. У регіонах, особливо східних і південних, УПЦ отримала особливе сприяння від властей в мас-медіа, освіті, душпастирстві у закритих установах.

1995 р. розпочалися міжправославні переговори відносно відновлення єдності, в яких брали участь також представники УПЦ. 1996 р. велися безрезультатні консультації з УАПЦ, яка ставила вимогу об’єднання під егідою Константинопольської Патріархії. Позиція УПЦ з 1992 р. у цій справі була незмінною – у серпні 1995 р. Священний Синод УПЦ її сформулював так: умова припинення суперництва довкола громад і майна, неучасть в переговорах політиків і Предстоятеля УПЦ КП Патріарха Філарета (на якого за поданням архієпископа Августина (Маркевича) Архієрейський Собор РПЦ 1997 р. наклав анафему), діалог лише на основі канонів Церкви.

15 грудня 1996 р. відбувся Архиєрейський Собор УПЦ за участю практично всіх владик (36 з 37), на якому розглядалися питання автокефалії та шляхи об’єднання українського православ’я. Собору передувала гостра полеміка в самій УПЦ і здійснювався зовнішній тиск. Західноукраїнські єпархії пропонували швидше ставити питання про канонічну автокефалію, щоб захиститися від нападів вірних УПЦ КП і УАПЦ. Натомість, представники східних і південних регіонів категорично відкинули ідею автокефалії як зраду Церкві та крок до унії. Тому Собор при одному голосі проти прийняв рішення про недоцільність та несвоєчасність автокефалії УПЦ за тогочасних політичних і релігійних умов. Аргументом проти автокефалії були і заяви численних громад, які в разі прийняття автокефалії готові були перейти під пряме керівництво Московської Патріархії, що б означало черговий розкол в УПЦ.

Знову це питання було актуалізоване державою – Президент України Леонід Кучма 1998 р. на Конгресі української інтелігенції і на початку 2000 р. на Урочистому святкуванні 2000-ліття Різдва Христового заявив про необхідність об’єднання українського православ’я і створення єдиної Помісної Православної Церкви. На що Предстоятель УПЦ митрополит Володимир (Сабодан) відповів, що Православна Церква існує та є ті, які від неї відійшли, – і якщо вони покаються і повернуться, тоді буде дійсно єдина Церква.

Офіційну позицію з цього приводу висловив Ювілейний Архиєрейський Собор УПЦ 28 липня 2000 р., на якому визнано негативні наслідки розколу та названо як його причину небажання „розкольницьких угрупувань, підтриманих деякими політичними силами”, йти до створення єдиної Церкви шляхом, яким пропонує УПЦ. Собор прийняв звернення на ім’я Президента України, Архієрейського Собору РПЦ і Вселенського Патріарха Варфоломія І.

Цей Собор відбувся напередодні Архієрейського Собору РПЦ (серпень 2000 р.), в якому взяли участь ієрархи УПЦ. На ім’я Патріарха Алексія ІІ надійшла телеграма від Президента України Леоніда Кучми, в якій він попросив надати УПЦ канонічну самостійність. Архієрейський Собор РПЦ заслухав виступ митрополита Володимира (Сабодана), після якого була гостра дискусія про статус канонічної автономії УПЦ. В результаті Собор вирішив загалом не змінювати статус УПЦ, щоби не привести до її розколу. (Матеріали Собору)

В останні роки спостерігається зближення керівництва УПЦ з центральними та багатьма регіональними органами влади, провладними політичними і бізнес-структурами. УПЦ підписала договори про співпрацю з державними силовими відомствами. Після Указу Президента України „Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій” (21 березня 2002 р. №279/2002) УПЦ передано у власність багато храмів, інших колишніх церковних приміщень. При підтримці держави триває будова багатьох храмів УПЦ. Неофіційно, а подекуди й офіційно, УПЦ підтримала провладних кандидатів та політичні сили на президентських і парламентських виборах 1998, 1999, 2002 і 2004 рр. В регіонах УПЦ нерідко виявляє нетерпимість щодо інших конфесій, перешкоджає в їх державній реєстрації, отриманні земельних наділів під будівництво культових споруд.

За матеріалами Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ)Content-Disposition: form-data; name="format"

1

Категория: Релігія | Переглядів: 1676 | Додав: kherson | Дата:
Всего комментариев: 5
5  
УПЦ-КП канонічна.ЇЇ визнає український народ. Україномовна Україна. А вороги наші : тож нехай собі як знають, божеволіють, конають, нам своє робить. НАМ СВОЄ РОБИТЬ!

4  
Доки можна лякати людей каконічностю. УПЦ-КП кпанонічна. Це церква українського народу. А наші недруги з Москви ніколи самостійності нам не дадуть. І не треба її нам від них. Ми є. Ми віримо. Доти доки ми будемо, буде і незалежна Україна

3  
Цікаво почитати думки львівського "Поступу" з приводу нового Херонського владики:

http://postup.brama.com/000506/81_10_1.html


2  
Не поспішайте із висновками. Він ще не зустрічався із Дємьохіним та нашими "світилами православ'я": отцем Радченко (з речпорту) та Василем з Забалки, - ото вони йому мізки промиють "Третім Римом".

1  
Напевно, це найліпший варіант для Херсонщини, який тільки могли прислати з Києва. Краще кар'єрист, який перебіг до Московського Патріархату, ніж російській шовініст...

Треба час. А там побачимо якого тісту пляцок.


Ім`я *:
Email *:
Код *:
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz