Як це не дивно для деяких фахівців, але історія не спиняє свою роботу. Неможливо, щоб геополітичний процес спинився, народи припинили свою історичну роботу по створенню нових країн, неможливо створити якусь остаточну політичну карту світу. Неможливо створити якісь „вічні імперії”, сподіватися на „вічне життя” сучасних країн або на існуванні „вічних кордонів”. На таке можуть сподіватися лише безнадійні невігласи. Історія – це невпинний процес змін, іноді – кардинальних і кривавих. Зрозуміло, що ми живемо якраз у період швидких і не завжди очікуваних змін. Саме ми стали свідками фантастичних змін карти Європи, і процес змін очевидно не завершений.

Події у сусідньому Придністров’ї привертають зараз увагу і інформаційних агенцій і громадськості пострадянського світу. Пострадянські народи здивовано, хто з радістю, а хто – з неприхованим острахом вдивляється у Придністров’я: чи бува з нього не починається відтворення великої імперії навколо Росії? Придністровці одними з перших проголосили незалежність, тепер вони знову здивували всіх своїм новим референдумом і рішенням приєднатися до Росії.

Значно збільшилася кількість інформаційних повідомлень стосовно Придністров’я на українських телеканалах, в українських медіях. Збільшилася і кількість коментарів українських політологів, соціологів, експертів з міжнародних відносин. Замовчувати проблему Придністров’я, як це відбувалося в Україні за поганою традицією останніх років, все важче. Доводиться щось пояснювати. Все важче приховувати від громадян, що Україна втратила ініціативу на даному напрямку, не знає що робити і нічого не робить, щоб вирішити придністровську проблему, а останні рішення та політичні кроки на цьому напрямку (економічна блокада Придністров’я) привели до провалу, навіть віддалили мирне врегулювання та навіть зменшили вплив України на ситуацію.

Рівень коментарів щодо Придністров’я як правило, дуже слабкий, коментатори надзвичайно заангажовані. Експерти, які зараз виступають на українському телебаченні з придністровського питання, як правило, в самому Придністров’ї не були, тому їх коментарі схожі на коментарі радянських пропагандистів, які „Солженіцина не читали”, „у Франції не були”, проте „не згодні” і „засуджують”.

Страх перед незрозумілим

Події у Придністров’ї стали приводом для інтенсивних закликів „захищати демократію”, прийняти „Закон про захист демократії”, з допомогою правоохоронних органів „переслідувати проросійські громадські організації”. Хтось навіть повторив Леніна: „Демократія (революція) тільки тоді чогось варта, коли вона може себе захищати”. Це невеселі мотиви в українському політичному житті.

Все це гостро ставить питання про перегляд як самої політики України щодо Придністров’я, так і підвищення рівня аналітики і інформації щодо цієї проблеми. Політика і рівень інформації повинні насправді відповідати справжнім інтересам України, запитам населення України, бути сучасними і чесними. Особливо треба звернути увагу на особливі інтереси на цьому напрямку Південної України, які до цього часу не вивчаються, не враховуються, не озвучуються.

Підвищення уваги до придністровської проблеми – результат референдуму, який відбувся у Придністров’ї 17 вересня ц.р. На референдум були винесені два запитання: „Чи підтримуєте ви курс на незалежність Придністровської Молдавської Республіки і наступне вільне приєднання Придністров’я до Російської Федерації?” і „Чи вважаєте ви можливим відмову від незалежності Придністровської Молдавської Республіки із наступним входженням Придністров’я до складу Республіки Молдова?”. Результат референдуму такий – 97,1% відповіли „так” на перше запитання і 3,4% - відповіли „так” на друге запитання. Такий результат показує домінуючі настрої придністровського населення, яке не хоче поглинання Придністров’я Молдовою, демонструє широку громадську підтримку проросійського курсу придністровської влади. Це реалія, яку Україна не має права не бачити, реалія, на яку не можна і далі заплющувати очі. Результати референдуму – волевиявлення населення Придністров’я треба вивчити професіоналам, повідомити про них громадськість, обговорити у широкій громадській дискусії.

Важливим уроком для України є те, що саме мовне питання стало приводом і однією із причин фактичного розпаду сусідньої Молдови. Мовне питання, яке недооцінюється, вважається „штучним”, „другорядним”, тощо. Саме Придністров’я подає приклад вирішення мовного питання, затвердивши три державні мови – українську, російську і молдавську.

Повернутися до „плану Ющенко” – відмінити блокаду і готувати демократичні вибори

Якби Україна дотримувалася проголошеного курсу на реалізацію „Плана Ющенко” і допомогла Придністров’ю підготувати і провести прозорі і чесні вибори під наглядом міжнародних спостерігачів, використала методи експорту демократії, а не економічної блокади, як це насправді сталося, на референдумі напевне могло бути запитання і про входження до складу незалежної України.

Я щиро і публічно захищав і популяризував „план Ющенко”, який означав на мою думку експорт демократії в Придністров’я і підвищення ролі України, українізацію придністровського врегулювання. Один із діячів російського руху Баулін на науковій конференції в Придністровському університеті накинувся з трибуни на мене з прокльонами за таку позицію. Та замість „плану Ющенко” почали реалізувати „план Тарасюка”, який означав силові методи, економічну блокаду, іноземний контроль на українському кордоні, тотальну заборону розвивати транскордонне співробітництво з придністровським регіоном замість демократизації. Такий план дій, така стратегія не має ніякої підтримки в Україні, наносить шкоду національним інтересам, національній безпеці. Проте ця тема в Україні публічно не обговорюється, в повістку денну Верховної Ради не виноситься. Таке обговорення готується лише в експортному варіанті – в Організації об’єднаних націй. Чому так?

Не так вже і давно в самій Україні було проведено референдум про незалежність, який теж суперечив конституції СРСР, численним міжнародно-правовим актам, його результати також не всім були зрозумілі, вони руйнували міжнародно-правову систему, що склалася на той час і вели до кардинальних змін кордонів у Європі. Україна також не питала дозволу ні в США, ні в ЄС – чи проголошувати свою незалежність, чи ні. І не відразу прийшло його визнання і повага до волі українського народу. Навіть Джордж Буш-старший вмовляв не проголошувати незалежність України. Тому хоча б з огляду на події нашої новітньої історії, треба уважно і з повагою поставитися до придністровського референдуму, який також є результатом розпаду СРСР, також є новелою, яка вимагає перегляду деяких міжнародно-правових норм, також означатиме зміну карти Європи і також є волевиявленням населення (більше 60 тис. З яких – громадяни України).

Велика кількість незалежних спостерігачів з України (з Києва, Донецька, Херсона, Одеси та ін. міст), політиків та журналістів спостерігали за ходом референдуму. Різні за поглядами і політичними орієнтаціями українці зійшлися в одному – результат референдуму відповідає настроям населення Придністров’я, референдум пройшов у спокійній, діловій атмосфері, явка виявилася більшою ніж це очікувалося. Загальне враження – Україна втрачає свій традиційний вплив на Придністров’я через штучне незрозуміле для населення самоусунення від традиційного міжрегіонального гуманітарного і економічного співробітництва. Особливо гірко спостерігати за черговим провалом української зовнішньої політики на тлі зростання російського впливу у Придністров’ї. Поглиблення і поширення російсько-придністровських зв’язків контрастує із незрозумілою самоізоляцією сусідніх українських регіонів від Придністров’я.

Безліч запитань – немає відповіді посадовців

Зрозуміло, що є обмеження щодо контактів політичного керівництва, з огляду на невизнаність ПМР, але чому заважають контактам на рівні визнаного самоврядування – міських рад, міських голів чи у сфері освіти, культури, науки? Чому гуманітарні і громадські зв’язки за прикладом тоталітарних країн намагаються звести нанівець?

В політиці України щодо Придністров’я багато таємного і незрозумілого. Безліч запитань не знаходять відповіді:

Чому Україна скорочує традиційні гуманітарні зв’язки із Придністров’ям?

Чому важко зателефонувати у Придністров’я друзям і родичам?

Чому на прикордонному переході у Кучурганах збільшуються черги?

Який результат іноземного (з боку моніторингової місії ЄС) контролю за придністровською ділянкою українсько-молдовського кордону? Де можна почитати про ці результати? Які порушення виявила місія ЄС за півроку своєї роботи?

Чому „План Ющенко” щодо придністровського врегулювання, який підтримала громадськість, і який передбачав проведення демократичних виборів у Придністров’ї під міжнародним контролем замінили на „План Тарасюка”, який означав перш за все економічну блокаду і скорочення міжрегіонального співробітництва?

Які збитки має Україна від введення економічної блокади Придністров’я у березні 2006 року? Де можна отримати „секретні” дані про ці збитки?

Проросійські настрої в Придністров’ї не є аргументом на користь ізоляції і блокади, бо за такою логікою треба тоді і Крим ізолювати від України.

Твердження, що у Придністров’ї готуються сепаратисти для Криму – відверта брехня.

Твердження, що особлива позиція України щодо Придністров’я буде означати розрив із демократією, США, ЄС і НАТО – теж брехня, бо наприклад, Туреччина визнала невизнану Турецьку Республіку Кіпр, але це не позначилось на її євроатлантичному курсі, до складу Росії вона не увійшла. Західна позиція полягає в тому, що не треба узагальнювати, а розглядати випадки невизнаних країн окремо. Придністров’я має бути зоною патронату України в тому чи іншому вигляді, західний світ дає багато прикладів, моделей такого патронату. Наприклад – спільне управління, або асоційоване членство та ін.

Молдова

Володимир Коробов, Директор Центру досліджень південноукраїнського прикордоння

Незалежне інтернет – видання „Політична Херсонщина”