Перші провісники голодомору

Зібрані, архівістами області й останнім часом узагальнені ними матеріали переконливо змальовують масштаби трагедії в Херсонській окрузі. За документальними свідченнями першим провісником голодомору на Херсонщині став неврожайний 1929 рік, коли від недороду особливо постраждали бідняцькі господарства. На своєму лютневому засіданні в 1930 році окружний виконком постановив клопотатися перед урядом про додаткові асигнування, оскільки виділених із республіканського бюджету 904 тисяч карбованців було явно замало навіть для продовольчої допомоги дітям. Наступні два роки видалися більш-менш терпимими з огляду на врожайність зернової ниви. Одначе вони примітні сплеском масового розкуркулення, суцільною колективізацією, воістину здирницьким обсягом хлібозаготівлі. Прикметно, що - райони, котрі згодом найвідчутніше потерпіли від голоду, мали 1930-го найвищі проценти охоплення колективізацією. Неспроста в колгоспи заганяли мало не силоміць. Адже звідти незрівнянно легше "викачати" хліб, ніж взяти його в одноосібника.

Гірка правда

Безправне, зневажене, розорене селянство терпеливо зносило різко зрослі впродовж двох наступних років побори. Мільйонноголосим передсмертним стогоном обійшлася потім ота споконвічна терплячість ратая.
Голослівно твердити буцім стогін знедоленого люду Вкраїни взагалі нікого з наділених владою осіб не зачіпав за живе. Генічеський, Великолепетиський, Новотроїцький, Нижньосірогозький та інші райони лівобережжя нинішньої Херсонщини входили до складу Дніпропетровської області. Тодішній секретар Дніпропетровського обкому КГІ/б/У М. Хатаевич осмілився висловлювати в своїх зверненнях, листах до ЦК КП/б/У.та Сталіна власну думку, відмінну од "Установок" ЦК. Він писав С. В. КосІору: "Я буквально завалений щоденними повідомленнями... про випадки голодної смерті, опухання І захворювань від голоду. Останні дні все частіше надходять повідомлення про трупоідство й людоїдство. На 1 березня 1933 р. померло 1600 чоловік, а 16 тисяч опухлих і больних". Водночас секретар просить допомогти області вийти з цього катастрофічного становища. В датованому 1З березня 1933 р. листовному зверненні до Сталіна - М. Хатаевич називає Великолепетиський район у числі найвідчутніше потерпілих. Там же ставить під сумнів правильність лінії ЦК ВКП/б/ і РНК СРСР щодо надмірних хлібозаготовок. Він зазначає, що голод замовчується, що казати про це вважається антипартійним, опортуністичним.
Сигналізували про лихо у вищі партійні, радянські Інстанції рядові колгоспники, керівники господарств. Проте правдива інформація натикалася на непробивний мур черствості великодержавної пихи, зведений навколо червонозоряного Кремля. Адже хто як не сталінські сатрапи Молотов і Каганович націлили партійні й радянські органи на боротьбу зі стажденним українським селянством. Блюзнірством віяло від деяких, певно не без участі двох названих вище кровопивць, придуманих заходів, зокрема заохочення тих колгоспників, котрі допомагали у виявленні й вилученні зерна. Таким чином створювалася обстановка розрізнення людей,політичною лінією тогочасного буття стали стеження і доносництво.
Голод-геноцид 1933 року - підступна й жахлива форма агресії проти українського народу. Історики І демографи сперечаються навколо з'ясування кількості жертв терору голодом. Вони називають різні цифри від 3 до 10 МІЛЬЙОНІВ. За достовірними даними перепису населення 1937 року від голоду в Україні загинуло не менше 3,5 млн. чоловік, а якщо доповнити цей сумний список жертв - убіенних українських хліборобів на Кубані та в Казахстані, стають безплідними ВСІЛЯКІ підрахунки. Причини та наслідки цієї трагедії з'ясовані. Науковці визнали голод 33-го р. геноцидом.
Заповнюються білі плями на сторінках нашої історії. Смутком огортає душу, коли вчитуєшся й осмислюєш рядки рідкісних архівних документів, вислуховуєш сповнені печалі розповіді очевидців голодомору, штучно створеного на Вкраїні сталінською клікою. Але правду про це народ мусить знати, якою б гіркою вона не була. На жаль, донині в Горностаївському районі збереглися лиш поодинокі актові записи про смерть 1931-1934 років. Однак із них можна уявити розміри напасті, що спіткала нашу округу.
Якщо в 1931-1932 роках люди помирали від хвороб, то від лютого по липень 1933-го сюди додалося виснаження, голодом. Воно десятками клало в могилу переважно стариків та дітей. Найбільше смертей припало на березень, квітень цього ж року. Наприклад, на території Новоблаговіщенської сільради протягом 1932-го пішло з життя 26 громадян. Наступного року смертність там зросла в 7 разів. Потрійне її зростання спіткало Новоолександрівську, Ольгинську, Петропавлівську сільради. Притім, наводяться дані не за повний 1933 рік. Ця трагедія залишається назавжди у пам'яті народній. Нехай потвердять це спогади очевидців.

Спогади очевидців лихоліття

М. Т. КУЗЬМІНА, жителька Горностаївки: Добре пам'ятаю голод. Скупим видався на врожай 1932-й. Але можна було якось перебути до нового ужинку. Проте в людей силою, погрозами з домашніх засік повимітали все до зернини. Забрали навіть сушений паслін. Ми передчували біду. Всяк намагався приховати на чорний день хоч трохи буряків, картоплі. Залізні шкворні шукачів натикалися на сховки під долівками хат, у городах. Щоб урятувати себе та сі!м'ю від голодної смерті, багато хто подався в степ, де надибував нірки мишей-полівок зі жменькою зібраних гризунами колосків. Потайки, як і всі односельці, виходила на пошуки і я. Вдома вимолочувала колоски праником. Вилучивши зручну мить, діставала заховані в погребі жорна й перемелювала збіжжя на борошно, з якого варила затірку, звану нами шліхтою.
Чоловік мій трудився ковалем у колгоспі імені 8-го Березня. Як платню за роботу, виділяли йому півкілограма борошна за відпрацьований день. То ж так-сяк перебивалися. Одного разу до нашої домівки ввійшов сусід і запримітив назбирані мною в полі колоски. Наступного дня прибула вчинити обшук комісія. Нишпорили повсюди, одначе на схований у солом'яній скирті мішок із зерном не натрапили. Чоловіка забрали, але за браком доказів і через те, що нікому було замінити його на роботі, відпустили.
Найтруднішою виявилася весна 1933 року. Опухлі від голоду люди, ледь переставляючи ноги, рушали попід двори жебрачити. Вже не мали сил висловитися і лиш благально протягали руки. Але що їм даси, коли й сам злидарюєш. Смерть не минула і мою оселю - забрала семимісячну донечку. Голод довів людей до відчаю. Односельчанка на прізвище Маринко вбила свою дитину, половину якої зварила, аби наїстися, а решту заховала. Про це стало відомо місцевим властям. Міліціонери забрали напівзбожеволілу жінку. Дальша її доля невідома. Іван Гамаюн відмовився вступити в колгосп. Через те не отримував мізерного продуктового пайка. Відтак мусив займатися крадіжками з людських сховків. І все ж не зуміли уникнути голодної смерті ні він, ні його діти. Спершу голодомор загубив одного сина. Другого, геть знесиленого, батько в розпачі закопав. Згодом І сам сконав у страшних муках.
Гірко мені згадувати той страшний час. А ще болючіше бачити, як зараз дехто ставиться до найсвятішого дару земного - хліба, викидаючи його в сміття, згодовуючи живності.
В. 0. ЖУЖА, житель села Велика Благовіщенка Горностаївського району: Таки завбачливим чоловіком був мій батько. Восени 1932-го, незважаючи на спротив матері, продав корівчину купив тонну картоплі. Нею ми й урятувалися од голодної смерті. Спека та суховій не дали того року колосові налитися. Стояв він на низенькому стебельці мишавий, зчорнілий. У колгоспі навіть косарки не ладнали до жнив. Збирати ж то нічого. Активісти, нишпорячи в пошуках припасів, несамовитіли. Нагрянуть із повторним трусом, застануть сімейство без втрат - заходяться од люті. Мовляв, маєте харч, раз досі живі. Обида на них лишилася назавжди.
Зовсім короткого проміжку часу вистачило моїй рідній Великій Благовіщенні, щоб змінитися до невпізнання. Смерть чигала по оселях. Покійники лежали в холодним хатах. Пацюки об'їдали мертві тіла до кісток. Зима видалася лютою - з тріскучими морозами, хуртовинами. То ж ховали небіжчиків аж навесні.
У колгоспній конюшні надсадно іржали коні, виснажені безкорм'ям їх добивали й вивозили на могильник за село. Односельчани наввипередки подавалися туди за кониною. Якось і батько роздобув там і приніс шкіру зі шкапини. Ненька потроху варила її, підгодовуючи нас знесилених.
О. І. ДІДЕНКО, жителька Горносгаївки: Поки житиму, не забудеться лихий І933-й. Сім'я наша на ту пору складалася з десяти чоловік: мама, тато, дідусь /татів батько/ і нас семеро дітей. Мені, другій дитині, саме виповнилося шістнадцять літ. Родина зазнала такої ж участі, що й більшість сімейств, хоча раніше тримали пару коней, корівчину. Татові запропонували очолити сільраду. Відмовився, бо насила була змиритися з поборами, до організаторів яких схиляли і його. Розплата за батькову відмову не забарилася. Позбулися ми коненят, молошниці, припасеного зерна. Ревні "активісти", об'єднані в групи по 12-13 чоловік, забирали навіть одяг з вішаків, скринь та лав. Мама вкладала нас спати вдягненими.
Попервах харчувалися прихованою до відвідин шукачів провізією. Перебивалися нею недовго. Довелося мамі з іншими жінками вирушати в мандри, щоб виміняти одяг чи якусь хатню річ на продукти. Пам'ятаю, була в нашій оселі гарна скатертина. Дали за неї мамі дві мисочки борошна. Хіба прогодуєш ним довго численну сім'ю? Батьки й дідусь шкодували собі їстива, щоб нам, дітлахам, перепало більше. Зловісно набрякали від тривалого недоїдання кволі тільця малечі. Старші ж геть підупали. Першим ліг у могилу дід. Він хоч заздалегідь змайстрував собі домовину. Бо батька без труни довелося загрібати в сиру землю, і то, доки ми дотягли візочок із небіжчиком на кладовище, вирита для татуся яма вщерть була заповнена трупами.
За селом містився скотомогильник, звідки мерщій почали витягувати для їжі здохлятину. А забуяла весною зелень, хто тільки міг накинувся на неї. Рвали на харч щавель, лободу, кропиву. Викопували корінці рослин, які сушили, перемелювали й пекли з того млива коржики. Мені пощастило. По лінії Червоного Хреста налагодили одноразове харчування для малюків. Варили круп'яний суп, давали по два кружальця печива і чай із цукром. Я носила куховаркам воду з плавнів. Почеплені на коромисло відра через мій низький зріст волочилися мало не пошморгом. Але чого не витерпиш заради заробленої порції страви. Багато дітвори врятували тим підгодовуванням од загибелі. Тільки мої п'ятирічний братик і трирічна сестричка, не діждалися порятунку. Вони, сердешні, не в змозі зіп'ятися на ноженята, жалібно плакали та благали: "їсточки, їсточки...". Спливли роки, а мені й досі вчуваються їхні тремтячі голосочки. Звідтоді картаю себе чом не порятувала меньшеньких із лабет смерті, наче в тім моя провина.
Т. І. ЖУЖА / ПЛОТНІКОВА, жителька Горностаївки: Мабуть, не було в ті жахливі часи такої сільської оселі, яку оминув би доторк зловісного крила біди. Всю надію на виживання наша сім'я поклала на молошницю-первістку, яку мама роздоїла ще до отелу. Придалася і бочка, яка в добрі часи вщерть заповнювалася борошном. Аби не висипалося мливо, щілини між клепками ненька час від часу перед засипанням свіжозмеленого борошна із середини замазувала тістом. Оте засохле тісто ми зішкрібали для страви, що складалася з ледь забіленої молоком кип'яченої води та жменьки тістової порохняви.
Радісним, можна сказати, урочистим став для нас день, коли мама з назбираної сметани сколотила малесеньку грудочку масла. Якраз тоді навідався із сусіднього села материн брат розжитися в сестри якимсь харчем. Та чим могли поділитися, якщо самі ледве животіли. Вхопив дядько з полиці ту дещицю масла - і мерщій надвір. Мама вслід за ним вискочила голосячи: "Василю, схаменися! У мене ж шестеро дітей пухне з голоду!". Сестричка Маня, калічка від народження, благаючи крізь сльози "Дадю, віддай!" вихопилася за матір'ю, але перечепилася, впала й забилася насмерть. Дядькові ж не судилося дійти додому. Замерз у сніговій кучугурі за селом.
Г. П. ВЕРГУН / ШЕРЕМЕТ/, жителька села Червона Поляна Гормостаївського району: Голодомор 1932-1933 років не обійшов стороною і нашу Горностаївщину. Наша сім'я жила тоді в селі Каїри. Раніше село було багатим: кожна, господа мала корову чи свиней, було повно птаства. Восени 1932 року село неначе вимерло: ні співу півнів, ні мукання корів, котів, і тих не стало чути.
Я хоч і була ще малою, але добре пам'ятаю, що весь час хотілося їсти. Неподалік од нас жила Оксана Клинько. Мала двох діточок, була доброю жінкою. Вона вночі брала своїх дітей, мене і йшла пішки в поле. Польові миші збирали зерно, колоски собі в нірки, щоб узимку було чим харчуватися. Тітка Оксана з дітлахами знаходила ці нори, відривала їх і місячної ночі збирала все це в торбу. За ніч, бувало, назбирувала цілий лантух. І весь час ділилася з багатодітними сусідами.
Та одного разу тітка Оксана прийшла вночі дуже засмученою - злягла її маленька доня. Вона за звичкою забрала мене та разом з синочком подибала в ніч. Ноги ледь пересувалися, руки від морозу поклякли, зривався голос. Та необхідно було годувати дітей. Бідні люди до ранку на колінах шукали зерно, шукали життя...
Не помітила Оксана, як і обрій засірів. Підвелася, підвела дітей, що поприпадали до малесеньких долонь, доїдаючи ослаблими вустами мишаче зерно.
Та не встигли дійти до краю поля, як помітили бідарку бригадира. Діти попадали в борозни, а тітка Оксана стояла сіра та злякана перед начальником.
- Що, Оксано, в тюрму захотіла?
А вона стояла мовчки і плакала... Бо знала: якщо її заберуть, то діти не виживуть. Але бригадир мовчки поїхав у село.
Наступного дня Оксана чекала "гостей", не знаходила собі місця. Та бригадир не розповів про цей випадок нікому, навіть своїй сім'ї.
0. П. КРИЖАНОВСЬКА, жителька Горностаївки: Кожній людині протягом життя доводиться звідати хвилини радості та смутку. Багато з них стирається в нашій пам'яті. Проте деякі раз по раз постають перед очами до найменших подробиць. Скільки житиму, стільки й зринатиме з потаємних сховків моєї свідомості моторошний голодомор.
Жила моя родина тоді в селі Вербки. Я була четвертою дитиною в сім'ї. У 1З-річному віці вже могла все добре затямити. Голод прибрав до могили моїх дідуся й бабусю, найменшу дворічну сестричку. Мама перед голодомором трагічно загинула. Батько днями пропадав у колгоспі. Отримуваний татом мізерний пайок споживався миттю. Відтак решту харчу, ми, дітлахи добували, як уміли. Бо такі-сякі запаси давно вигребли активісти.
Збирався гурт із 7-8 душ дітвори і вирушав на лови ховрахів чи їжаків. Найменшому у нашій компанії було 8 років. Мати того хлопчини померла голодною смертю, а батька теж прибрала сира земля. Бо, працюючи механізатором і живучи надголодь, напився солярки, від чого віддав богу душу. Здобич трохи виручала. Навіть висушені шкірки ховраха придавалися. За одну заготівельник давав 200 грамів пшона або ячмінної крупи. У селі ж щодень більшало сумних звісток. Кістлява викошувала дедалі більше його мешканців. Траплялися випадки трупоїдства.
Весною вдома отелилася корівка. Варили, цвіт акації на молоці, покрадьки пробували зелені колоски. Одного разу по дорозі на Велику Лепетиху, куди йшла з друзями продати дещицю заощадженого молока і купити крупів, на узбіччі шляху запримітили ледь живу дівчинку з нашого села. Врятувало їй життя півпляшечки молока.
Н. І. БАГНЮК, жителька Горностаївки: Про голод знаю з розповідей матері, тому, що судилося мені родитися в той злощасний 32-й рік. Тепер вже і села цього немає. Зачислили Петропавлівку до неперспективних населених пунктів. Залишилися там тільки горбочки від людських осель.
Голодували ми так само, як і всі сім'ї. Батько працював на тракторі в колгоспі. Кожен день одержував по 150 грамів хліба. Це був дуже мізерний пайок для людини, яка трудилася цілий день у полі. Мама зі мною була позбавлена й цього. Якось батько орав у Тихому. Це за три кілометри від нашого села. Домовився з мамою, що вона прийде в обід на бригаду і він віддасть їй свій шматок хліба. Взяла ненька мене малу на руки та й подалася в Тихе. Але трактористів не застала. Сказали, що перекинули їх у Широке, Мамі нічого не залишалося, як іти дальше курною польовою дорогою на розшуки. Руки опускалися од безсилля, темніло в очах, підкошувалися ноги. Але мій голодний плач приводив її до тями. Згадка про хліб додавала сили. Доля ніби посміялася над нами. Не зустріли ми батька й тут. Їх послали орати в Червоноблагодатне. Пізно вечером ледве дошкандибала мама зі мною в село. Тато побачив нас і з його очей потекли сльози. Він не думав, що ми зуміємо подолати 15 кілометрів і з'їв хліб. Тоді так, щоб ніхто не бачив, бо за таке одразу віддавали під суд, підійшов до сівалки і взяв пригорщу ячменю.
Мама поверталася додому тільки з однією надією, аби якнайшвидше прийти та зварити зерно. Розтопила в печі і почала варити вечерю. Закрила на засув двері, позатуляла вікна, бо знала, що в любу хвилину можуть нагрянути активісти /хоч уже давним-давно все повигрібали/. Але раз люди живі, то повинні щось їсти, тому безцеремонно вривалися в кожну домівку і вкотре нишпорили по пустих підвалах та горищах.
Ненька тільки приготувалася вечеряти, як постукали в двері. Ні жива ні мертва пішла відчиняти. Знала, які це гості. Наказали витягувати з печі горщики. Перші були пусті. По-порядку виставляла їх на припічку. А коли дійшла черга до ячменю, впала зімлівши. Але поталанило їй на цей раз. Активістам було не до зерна. Іншою причиною був зумовлений нічний візит. Вони розшукували курей, котрих хтось поцупив у одного з них.

Якщо в дореволюційні, перші пореволюційні роки бідами голодуючих проймалася вся прогресивна громадськість, то під час голодомору 1932-1933 років як у пресі, так у колуарах поважних міжнародних благодійних організацій панувала мовчанка. Із боку союзного, при потуранні республіканського керівництва робилося максимум можливого, щоб оповити події на Вкраїні таіною. Довго, надто довго лишалася в мороці всеукраїнська трагедія. Але спорохнявіла, зазяявши щораз більшими дірами темна запона, за якою вікопомного аж ніяк не сховати.
Чимось незбагненним і водночас страшним для того покоління, котре не зазнало /хай же не звідає/ таких випробувань, мабуть, повіє од цього дослідження. Та чим більше всі дізнаємося про допущені на певних етапах нашої історії помилки, перегини, тим рішучіше запобігатимемо подібному.

1 9 3 3
Наказано: зерно реквізувати,
До міста скопом вивезти з токів,
Заплакав вітер, де був лан багатий,
І срібно лився жайвориний спів.
Вселився голод до сільської хати -
Домашня живність впала без кормів.
Запрацювали вдень і вніч Пілати,
І день і ніч вівтар журби горів.
Осиротіли клуні та халупи,
На вулицях з'явились людські трупи,
Подальшої Історії прелюд.
Несла свій хрест мовчазно Україна,
Але не стала в скруті на коліна,
Хоча й звірячий був над нею суд.
/Засиленко М./