ПЕТРО КАРМАНСЬКИЙ І ХЕРСОНЩИНА РОКІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
ПЕТРО КАРМАНСЬКИЙ І ХЕРСОНЩИНА РОКІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Як активний учасник літературного й громадського життя років боротьби за національну державність України, П.Карманський протягом 1918-1919 років кілька разів побував на Наддніпрянщині, що залишило помітні сліди в його поетичній творчості та публіцистиці. Письменник поділяв переконання прогресивних діячів того часу, що побудова єдиної української держави повинна об'єднати всі національні сили по обидва боки зруйнованих війною та революцією кордонів. Уперше Карманський прибуває на Наддніпрянщину в травні 1918 р. з метою на власні очі “побачити Київ і чудо, мрію Шевченка, українську державу”. “Вдруге був я у Києві, - згадує письменник, - в місяці липні того ж року, в часи шкільних ферій, ще як австрійський державний урядовець, і тоді мене виделеговано до Херсону на вчительські курси, щоб я заступив М.Чернявського і перебрав лекції українського письменства”. І вже як член уряду ЗУНР, голова повітового Комітету Національної Ради й видавець газети “Український голос” у Тернополі , Карманський прибуває до столиці на свято Злуки - “саме під пору проголошення в Києві об'єднання Галичини з Великою Україною і під пору скликання “Трудового конгресу”. За свіжими слідами подій, пильним оком художника фіксуючи зміни в настроях киян, Карманський писав: “Отже вже третій раз довелось мені побувати в столичному городі, і за кожним разом інші почування будилися в душі під впливом баченого і почутого”.3 Несподіванкою, що вразила і схвилювала письменника, стала “сильна українізація, яка виявляється українським розговором і українською політичною орієнтацією, чого раніш не було зовсім. Коли давніше зі свічкою в білий день треба було глядати таких смільчаків з-поміж сільського чи інтелігентського загалу, що зважилися б заговорити по-українськи, то тепер, після повалення гетьманщини, українську мову почує трохи чи не частіш, як російську, ніде не зустрінеться з провокацією, що проявлялася б глузуванням над українським словом”. У цій же статті Карманський з гордістю відзначає роль галицьких січовиків на чолі з Є.Коновальцем у визволенні Києва, зазначаючи, що надія наддніпрянців на підтримку з боку галичан “накладає на нас надзвичайно важкий обов'язок ... допомогти Україні вийти на певний шлях державності, тим паче що сьогодні ми щось єдине й неподільне; одна кров і одно тіло”. Прагнення докласти й своїх зусиль до загальної великої справи відчувається в словах письменника-галичанина: “ ... в Києві, в сій робітні української державності, йде велика праця; там виконується наша доля”. Це були непоодинокі настрої. Виховані на соборницьких ідеях Т.Шевченка, І.Франка, прогре-сивні діячі Галичини утверджували ідею єдності українства в літературі, а своєю подвижницькою педагогічною працею в Україні та в таборах для військовополонених у Німеччині та Австрії сприяли вихованню національної самосвідомості зрусифікованих наддніпрянців. Б.Лепкий у поезії “Голос надії” (1911) за кілька років до початку першої світової війни провіщав, що “буря звіється нараз, згуртує і змішає нас і зблизька, і здалека”. Цей же автор, визначаючи провідні тенденції розвитку української літератури, наголошував: “Треба мати на оці її цілість у категоріях часу й простору, бо вона є творчим зусиллям усього народу, мистецьким виразом його мишлевих і чуттєвих переживань, його поглядів на минуле і мрій про майбутнє. Блакитних мрій серед кривавої дійсності”. Органічне відчуття цієї цілості українського національного організму Карманський майстерно передав у статті-спомині “У Херсоні” (“Рідна школа”,1936) про свої лекції на курсах українознавства в Херсоні у липні 1918 р. Мотивуючи свою поїздку до “столиці степової України”, мемуарист пояснював: “... мене тягнуло до праці, овіяної подією, до праці, в яку можна вкласти душу. Таку працю я вже знав, між іншим, з таборів з полоненими в Німеччині”. З міркуваннями Карманського перегукуються думки інших галичан, що побували на півдні України. Так, відомий публіцист Мирон Заклинський, який у складі загонів УСС після підписання Берестейського миру деякий час перебував на Одещині та Херсонщині, згадував: “Були ми в Одесі один тиждень і ненадійно, діставши наказ, виїхали на Херсон. Як тільки закватерували стрільці й дістали дозвіл виходити в місто, вирушили цілими гуртами подивитися на Дніпро. Поставали на березі.. Дніпро був широкий, могутній. Цієї ж днини був я в херсонській “Просвіті”. На стінах образи: Коцюбинського, Франко, Грінченко, наче де в Галичині.. Цей наявний приклад живучості й одностайності нашої культури на таких широких просторах зробив на мене сильне враження”. Відчуття єдності українства, підкріплене доброзичливим ставленням з боку мешканців Херсонщини, зокрема, селян, привело галичанина до такого висновку: “Я зрозумів, як важко було б, щоб видатніші люди з австрійської займанщини часто їздили сюди. Щоб пройшли і проїхали весь наш край здовж і впоперек, побували в далеких рідних містах, які знають лише з географії, запізналися з людьми, привіталися з нашими ріками, горами і морем, придивилися, який однаковий, який рідний нарід живе на всіх цих землях. Вони виросли б і високо носили б голову. Були б горді на цього 45-мільйонового велетня, що розлягся над Чорним морем на мільйони кілометрів від Татрів і Дунаю по Кавказ і Каспій”. У 20-х роках, відряджений урядом ЗУНР для збору коштів на підтримку української держави до Південної Америки в колонії українських емігрантів, поет у моменти самотності й суму за рідним краєм згадує також і степи Херсонщини та чудове південне місто на берегах Дніпра, недовге пере-бування в якому залишило незабутні сліди в його душі. У книжці “Між рідними в південній Америці”(1923), написаній у формі щоденника мандрівця, натрапляємо в розділі “На “кампах” Аргентини” на запис, позначений назвою “Уругваяна” й датою 19 вересня [1922]: “Я ходив на ріку Уругвай, що відмежовує Бразилію від Аргентини, дивився на другий берег і мав враження, що якась невидима рука перенесла мене на береги рідного Дніпра біля Херсону. Така ширина ріки, такі самі береги, такий самий степ по обох берегах ріки”. Письменник, який з інтересом приглядався до екзотичної природи далеких чужих країн і залишив на сторінках своїх книг безліч прекрасних пейзажів, постійно носив у серці Україну. Тому й містечко на березі ріки Уругвай нагадало йому Херсон. “Та й самий город, - продовжує мандрівець, - із своїми широкими вулицями, з чепурними хатами, з парком, у якому я врешті знайшов одну нашу сосну, з садками біля хат, з усим нагадує собою Херсон у мініатюрі. Ось так врешті знайшов я ілюзію України і то де? - На межі Бразилії, Аргентини і в сусідстві Уругваю...”. Те, що автор назвав “ілюзією України”, втілювало не тільки тугу вигнанця, якому після захоплення Галичини Польщею довелося довгі роки перебувати в Бразилії на становищі емігранта, але й незгасну мрію про власну могутню соборну державу, поетичним символом якої постали в його уяві “рідний Дніпро”, Київ, Херсон, “чепурні хати”, безмежні простори українського степу. Істинний патріот, Петро Карманський добре розумів, що тільки національно свідомі громадяни, які знають і шанують свою історію, традиції, культуру, спроможні побудувати самостійну, незалежну державу.
ДЖЕРЕЛА: 1 Карманський П. Моїм клеветникам.-Порто Уніон, 1927.-С.41. 2 там само.-С.8. 3 Карманський П. З Києва // Український голос. - 1919. - Ч.13 - С.1. 4 Там само. 5 Там само. 6 Там само.- Ч.15. - С.1 7 Лепкий Б. Твори: У 2 т. - К., 1991. - Т.1. - С.148. 8 Лепкий Б. Декілька проблем з української літератури. Фотопередрук.- УВУ. Філософічний кабінет. Українське літературознавство. Вип.5. - С.4-5. 9 Карманський П. У Херсоні // Рідна школа. - 1936. - Ч.6. - С.82. 10 Заклинський М. Українське січове стрілецтво над Дніпром і Чорним морем // За волю України. Історичний збірник УСС. - Нью-Йорк, 1967.- С.195-196. 11 Там само. - С.196-197. 12 Карманський П. Між рідними в південній Америці. - Київ-Відень-Львів, 1923. - С.148.
Категория: Історія | Добавил: kherson (2006-04-11)
| Автор: Лідія Голомб
