– Василю Степановичу, які міркування керували Проводом бандерівців, коли вони вирішили створити батальйон “Нахтіґаль” і погодилися, щоб цей батальйон брав участь у бойових діях на боці Німеччини?

– 1941 року Проводові ОУН було відомо, що почнеться совєтсько-німецька війна. До неї активно готувались як совєтська, так і німецька армії. В політичному відношенні з німецького боку ніхто не хотів вести з українцями будь-які переговори. Тому співпраці українців із німецькими політиками не було, і тому на Нюрнберзькому процесі питання про колаборацію українців із Німеччиною також не було і не могло бути. Верховне командування німецької армії в розмовах із Проводом ОУН погодилося вишколити два військові відділи (загони спецназу, – “Газета”): “Нахтіґаль” і “Роланд”. Для нас організація цих легіонів мала насамперед вишкільний характер. За нашим планом, легіони мали воювати на українській території проти моськовсько-більшовицьких окупантів за відновлення Української держави. Вишколені німцями бійці мали стати базою майбутньої української армії. Легіон “Нахтіґаль” очолив Роман Шухевич. У квітні 1941 року легіон (курінь) було вкомплектовано, він налічував 330 осіб і поділявся на три сотні, озброєння мав, як у піхотних частинах. Популярні назви легіону: “Нахтіґаль” (“Соловій”), Дружини Українських Націоналістів (ДУН).

У травні 1941 року в Австрії було сформовано ще один такий легіон (курінь) під кодовою назвою “Роланд” (ще його називали “Південний”). Командиром куреня став колишній офіцер польської армії майор Євген Побігущий. Курінь нараховував близько 200 осіб.

Після вишколу курінь “Нахтіґаль” уранці 30 червня 1941 р. прибув до Львова. Саме того дня ввечері на Народних Зборах було проголошено відновлення Української держави. Головою Державного Правління обрано Ярослава Стецька.

– Як змінилися стосунки бандерівців із німцями після проголошення Акта 30 червня?

– Німецький уряд дуже вороже сприйняв інформацію про Акт відновлення Української держави. Гітлерівці намагалися примусити Провід ОУН скасувати Акт 30 червня, а коли їм це не вдалося – застосували проти ОУН жорстокі репресії, аж до розстрілів. Німецький уряд наказав заарештувати Голову Проводу ОУН Степана Бандеру та Голову Державного Правління Ярослава Стецька. У зв’язку з цим легіони відмовилися від подальшої служби в німецькій армії, їх зняли з фронту і відправили до Німеччини. Тут їх реорганізували в охоронний батальйон №201, і за індивідуальним договором-контрактом вояки легіону змушені були погодитися ще на один рік служби. Провід не заперечував, бо підіймати повстання проти німців було ще рано, а майбутніх командирів УПА треба було вчити військового ремесла в боях. Після року служби всі вояки легіону відмовилися продовжувати службу, і 6 січня 1943 року їх під охороною відправили до Львова, де розформували. Багато з них перейшли в підпілля.

– Похідні Групи: звідки взагалі взялась ідея, щоб члени ОУН встановлювали українську владу на Сході?

– Відповідно до революційно-повстанського плану боротьби в Україні було організовано всю діяльність ОУН. У Генеральному Губернаторстві (адміністративна назва окупованої Німеччиною 1939 р. частини Польщі, – “Газета”) було багато членів і прихильників ОУН. Тут провели мобілізацію охочих до походу в Україну для організації праці, культурно-освітньої, громадської й адміністративно-державної діяльності. З-поміж змобілізованих для цих завдань осіб організували три Похідні Групи: Північну, яку очолив Микола Климишин, Середню – під керівництвом Миколи Лемика, та Південну – під проводом Зеновія Матли та його заступника Тихіна Семчишина. Групи було поділено на рої, що їх очолювали ройові провідники. Всіх змобілізованих було приблизно п’ять тисяч осіб.

Керівництво групами здійснював Штаб Похідних Груп у складі: Василь Кук – провідник, Зеновій Матла, Роман Малащук, Микола Лемик, Ярослав Рак – члени штабу, які відповідали за окремі ділянки підготовки членів Груп до походу. Матеріально-технічним забезпеченням займався М. Лемик, виготовленням топографічних карт – Я. Рак, організацією вишколу – Матла і Малащук. Штаб мав ще великий технічний апарат зв’язкових і кур’єрів.

Усі члени Груп проходили відповідний вишкіл: ідеологічний, пропагандистський, військово-повстанський та організаційний.

Окрім названих трьох Похідних Груп, було організовано ще й окрему Львівську Групу, яка складалася з провідних членів ОУН. Політичним керівником цієї групи був Ярослав Стецько, а організаційним – я. Мені доручили відповідати за найшвидше прибуття Групи до Львова і за організацію скликання Народних Зборів. У складі цієї групи було приблизно 20 осіб.

– Мережа ОУН на Сході – це галичани, чи це місцеві “недобиті” петлюрівці, чи ще хтось?

– На початку 1942 року в східних областях України було створено два Центри ОУН – Осередньо-східних земель у місті Києві, який очолив Дмитро Мирон, і Південно-східних земель у Дніпропетровську, який очолив я. У всіх організаціях працювало багато місцевих кадрів, особливо у відділі пропаганди. Серед видатних керівних осіб ОУН можна назвати Пантелеймона Сака, заступника Дмитра Мирона, родом із Київщини, Йосипа Позичанюка – письменника з Києва, Івана Вовчука, родом із Нікопольщини, Катерину Мешко, родом із Дніпропетровська, Сергія Шерстюка і письменника Пронченка, родом із Кривого Рогу, Миколу Самійленка – письменника, родом із Кіровоградщини, та багато інших. Організація ОУН опиралася на місцеві кадри.

Щодо відділів УПА, то на території Півдня України їх не могли створювати, оскільки там немає лісів. Охочих відправляли в Крем’янецько-Острізьку округу, якою керував Петро Олійник (“Еней”). У всіх відділах УПА-Північ і УПА-Захід були вихідці зі східних областей України. А на території, очолюваній “Енеєм”, було створено УПА-Південь, у відділах якої були переважно люди зі східних областей України.

– Прийшла Червона Армія. Яким було ставлення ОУН до червоноармійців?

– Ставлення ОУН і УПА до червоноармійців, які воювали проти німецьких окупантів, було прихильне. До червоноармійців у 1944 році видали багато листівок, у яких зверталися: “Брати-червоноармійці!” В одній із таких листівок написали: “Українські повстанці вітають Вас як своїх рідних братів по зброї. Ми з Вами – сини одного народу й однієї землі. Нас із Вами однаково вішали і стріляли гестапівці та сталінські кати… Бийте німецького гада – Гітлера, а після того разом із усім народом вдаримо на кремлівського людожера Сталіна та його банду!... Брати, не виступайте проти самостійницького руху українського народу! Не стріляйте українських повстанців! Допомагайте їм в їх священній боротьбі, передавайте їм зброю!... Цілими частинами переходьте на сторону національної повстанської армії! Смерть катам народів – Гітлеру і Сталіну! За самостійні держави всіх народів Європи і Азії!”

У листівці “До раненого бійця” ми писали: “Брати! Одужавши, повертайтеся додому. Український народ допоможе Вам пробратися до рідних сіл і міст. Організуйте бойові повстанські загони… Хай живе Самостійна Україна!”

УПА вела боротьбу проти відділів КГБ-НКВД і СМЕРШу, а не проти Червоної Армії. УПА вела боротьбу проти московських окупантів, а не проти московського народу.

Нині об’єднання з ветеранами Червоної Армії може бути тільки на базі повного визнання державної суверенності українського народу.

– На вашу думку, чому на Сході України досі існує упереджене ставлення до ОУН-УПА?

– Причина упередженого ставлення до ОУН-УПА в тому, що не ведуть роз’яснювальної та національно-виховної роботи серед населення східних областей України.

– Як ви вважаєте, чи варто перепоховувати в Україні діячів нашої історії, які померли або загинули в еміграції? Якщо так, то де саме? Зокрема, нещодавно з’явилося повідомлення про можливе перепоховання Євгена Коновальця у Львові. Чи вважаєте це рішення правильним?

– Євген Коновалець – усеукраїнський лідер і повинен бути перепохований у Києві.

– За вашим припущенням, коли держава визнає Симона Петлюру, Євгена Коновальця і Степана Бандеру посмертно Героями України?

– Українська держава визнає Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Степана Бандеру та інших Героями України, якщо український парламент твердо і послідовно відстоюватиме суверенітет Української держави.

Розмовляв
Володимир Ключник

Опубліковано у "Львівській Газеті", в номері за четвер, 11 травня, 2006 року, № 81 (888). Web: gazeta.lviv.ua