Слова вже тоді мали наді мною владу й хвилювали... Я з радістю ходжу до школи. В другу зміну. Брат - у першу. Мама так само. Тож повертаюся додому затемна. Мама стрічає на порозі: "Ну як ти? Зголодніла?"- відказую, що ні. Мама пригортає мене до себе й довго ми стоїмо так посеред хати. Я знаю: мама плаче. Але не лише з жалю до мене. Вона плаче за батьком, а я дуже схожа на нього. В мене очі батькові, брови - батькові, погляд у мене - теж батьків, навіть руки... Може, тому мама мені прощає маленькі провини і рідко сварить. Не сварила навіть тоді, коли ми з братом знайшли в березі цуценя - біле в чорних цятках. Хтось кинув його в намул: хотів утопити, але тут підоспіли ми й, ледь не позбувшись валянців із чунями (це такі саморобні калоші з тонкої гуми), витягли його й принесли додому. Тепер кожен наш крок супроводжувався помахом чорного хвостика й вдячним скавулінням. Я взяла на руки нашу Розу й погладила її. Вона облизала мені руки. А мама спитала:

- Може, завтра не підеш до школи? Полежиш?

- Ні, піду.

Мама знає: мені зайве заперечувати, я - вперта.

- А в моєму класі сьогодні сиділо всього п'ятеро дітей, - каже мама. - В одних немає взуття, в інших - сили ходити.

- У мене є сили, - відказую весело, й думаю про батька. Як же це так, що я - його точна копія? Потім зроджується інша думка: якби тато повернувся з війни, - наша грубка не диміла б так, не жахкала б полум'ям. А рами не бралися б морозом і не чорніли б від сирості.

Вранці до мене прибігає подружка - живе через вулицю: "Ходімо до нас, приклади разом порозв'язуємо". Я йду. Ми одразу беремося за математику. Мені жарко: в хаті натоплено, в колисці спить Валин братик, йому років зо три. Пахне випраною білизною й ще чимось таким, од чого паморочиться голова. "Що то?" - запитую Валю. - "Копчене сало". - "А що це таке?" - "Смішна! Беруть звичайне сало, кидають його у дим..." І що ж то за дим такий? За сало...

Біжу додому: "Мамо, а чого у Валі..." - "Бо в неї батько є. А твій - смертю хоробрих під Ленінградом..."

Я не знала тоді, що невдовзі зовсім осиротію. Не знала, що мама поїде в плавні садити город і не повернеться додому - її забере вода, що зостанемося ми з братом удвох (тітка Ганна стане нашим опікуном), над усе в світі мені хотітиметься вчитись, а мене після семирічки - в Іванівське текстильне училище направлятимуть. І я напишу Сталіну листа, в якому перерахую всі батькові фронтові нагороди й пообіцяю вождеві, що любитиму Батьківщину й житиму задля неї... "Тільки заплатіть за мене 150 карбованців за навчання, а я виросту - й поверну. Бо зараз у нас зовсім немає грошей". Однак то буде згодом. А тоді мама знову пригортала мене до грудей і гладила волосся, яке помалу відростало після тифу.

- Знаєш що, давай я зараз напечу тобі ламанців. Хочеш?

Ламанці - це товчений на порох курай, пучка борошна чи якихось крупів, сіль. Пекли їх прямо на плиті. Без олії. Коли перевертали, вони ламалися. На колір були зеленаві. На смак - гіркі. Й - колючі. Ламанців я теж не любила. Краще вже їсти корінці. Одного разу приходжу додому, а мама зустрічає новиною: віднині вчителям варитимуть суп. Даватимуть раз на день. Ходити треба за ним у їдальню, що біля сільпо. Це буде, звичайно, мій обов'язок. Я - ходжу.

Зараз мені й самій важко в це повірити, але я жодного разу не спинилася серед дороги, не підняла кришку бідончика й не сьорбнула з нього жодного ковтка. Що спиняло мене? Не знаю. Але я йшла до школи, а суп залишався стояти в шафці на кухні. Це так приємно було знати: вдома є суп! На колір він був зеленим. Бо зварений із зелених кислих помідорів. Без картоплі. Але засмажений цибулею.

Коли я поверталася додому, мама наливала мені в тарілку, клала ложку й виходила з хати. А брат сідав навпроти, за столом, і некліпно дивився на мене...

Навесні нас спіткало горе: мама злягла. Набрякли руки, ноги, голос її став глухим, вона раз по раз згадувала батька... Ми з братом боялися, що мама помре. А ще ми боялися того, що нас заберуть у дитячий будинок, він був у нашому районному центрі, його корпуси стояли неподалік нашої хати. Там діти ходили строєм - у їдальню й до клубу. І все співали веселих пісень. Дітей звозили зі степових далеких сіл, вони були худими й обірваними, згодом їх перевдягали у нову одіж, та від них пахло дитячим будинком і вони дуже заздрили нам - усім, у кого були бодай матері. Пам'ятаю Майю Лісничу - вродливу дівчинку з густим білявим волоссям. Шуру Бикову. Ще була маленька вертлява Оля, така худа, аж прозора.

Я не пам'ятаю, з якого саме села привезли Олю до нас. Але всі знали, що батько її загинув на війні, а мати працювала у колгоспі. І ось одного разу, коли віяли зерно (перед сівбою), вона насипала кілька пригорш у чоботи - вдома її чекало троє дітей. Двоє померло: зерно було потруєне. Матір дівчинки засудили на 15 років (був такий наказ Сталіна - за розкрадання соціалістичної власності карати нещадно).

Таких випадків було багато. Судили за колоски, зібрані на стерні, за мерзлу картоплю, яку ми виколупували з грудомах у березневому степу, за головку соняшника, знайдену на ріллі, бо все це було колгоспним, а люди - нічиїми. Вони мали право вмирати.

Діти з дитячого будинку теж часом помирали. Особливо в перші дні, коли їх привозили сюди, в Нововоронцовку. Були виснажені до краю, потім їм давали попоїсти - і... Везли на цвинтар на возі, прикритому байковою ковдрою. Школа наша (початкова) була біля лікарні та біля кладовища, й ми бачили це.

Чи всі голодували? Мабуть, ні. Але - переважна більшість. Адже в колгоспі на трудодень платили одну копійку. І то - пізніше. Здається, вже в сорок дев'ятому. Триста п'ятдесят трудоднів - триста п'ятдесят копійок. Ось і все. Жінки ходили на села - міняти одяг на харчі. Поверталися з тих гірких мандрів не всі, особливо зимою.

Сорок сьомого року зима на Херсонщині була сніжною й холодною. Сніг танув до середини квітня, замети навівало під самі вікна. Люди були кволі. Кожен перебивався, як міг. Багато хто їхав на Донбас: відбудовувати шахти. Це - дозволялось. Їхали організовано, по оргнабору та за комсомольськими путівками. Інакше не можна було: не мали паспортів. А без них місто не приймало. "Треба якось жити, діти. Треба дочекатися весни", - весь час повторювала нам мама.

Я пам'ятаю весняний степ - весь у латках снігу, ще холодний, але вже - живий. У балках жебоніли струмки. Глина бралася за чунями й шиті валянці-бурки ставали такими важкими, що несила було йти. Але ми мусили були йти, бо шукали ховрашиних нір. Удвох із братом несли відро з водою. Воно було важким, як і ця земля, що липла до ніг. Але ми повинні були робити те, що могли. Знаходили нору, брат помалу лив воду (її так тяжко носити аж із балки), я наставляла над норою руку й усе в мені завмирало від страху й огиди... Як тільки мокра ховрашина голова з'являлася з нори, я мусила була щосили схопити її й умить кинути ховраха на землю. Ми щодня приносили свою здобич. За десять шкурок у сільпо давали шматок мила. А ще був суп. Мама закривала рукою очі, коли підносила до рота ложку. А я - ні. Очевидно, спрацьовувала агітація: "Ховрахи - вороги врожаю". Такий плакат висів у школі й у магазині, де продавали хліб.

Так ми дожили до першої лободи. До акацієвої кашки. До щириці. Мама підвелася. Стала вчити ще й допризовників, і за це їй давали додатково дві хлібини на місяць. Пам'ятаю: у сорок сьомому році хлібина коштувала на базарі дев'ятсот карбованців - це місячна вчительська зарплата.

Запах того хліба не забуду довіку. Як мама набожно різала його, як ми з братом чекали, як мама відламувала від свого шматочка нам. А інколи віддавала увесь, залишаючи собі лише крихти. Інколи вона запитувала: "З'їмо ще трішки чи зоставимо на завтра?" Хотілося з'їсти, й хотілося зоставити...

Господи! Яке то щастя - лягати спати й знати, що на столі лежить кусничок чорного окрайця. Той, що його давали на картки, був не ліпшим. Наші продавці - дядько Кайдаш із тіткою Кайдашихою - завжди умудрялися різати його з маленьким доважком - грамів тридцять, сорок. Доважок можна було з'їсти, йдучи додому. А відщипувати від пайка, що належав усім, вважалося непристойністю. Рідко коли хто робив це. І рідко губив картки. Бо це означало смерть - картки не поновлювалися. Ніякі прохання, ніякі сльози не допомагали.

Мушу ще ось про що сказати. Не знаю, може, зраджує мені дитяча пам'ять (у сорок сьомому мені було дев'ять літ), але оглядаючись у ті роки, не можу стверджувати, що жили день при дні в печалі, що втрачали надію на краще. Загальний настрій, скоріше, був таким: "Ми перемогли фашизм, переможемо й голод". До всього, залишалося спільним для всіх переконання: так живуть усі. Принаймні, я багато літ по тому була переконана, що це - саме так. Та міра страждань у кожного була своя... І тоді, коли я збагнула це, муки мої стали ще нестерпнішими. А біль - ще пекучішим. За дитбудинківськими дітьми, за мамою, за тим, що так багато не збулось у моєму житті, в житті повоєнного покоління в цілому. Не збулося тому, що втратили ми батьків, що виростали приниженими, голодними, покірними. Не кажу вже про дитинство: його, по суті, не було. А радощі його - такі скупі, такі солоні, як мамині сльози над супом із ховрахів.

Ще зараз бачу й бачитиму до останнього свого дня її вродливе смагляве обличчя, спотворене болем. "Бідні ви мої...Якби повернувся Гриша додому..." Гриша - Григорій Федорович Любовець - мій батько. Завідувач районним відділом наросвіти до війни й політпрацівник на Сталінградському, а згодом - на Ленінградському фронті. Мама дуже любила батька. Я люблю його й зараз, хоч зовсім не пам'ятаю, яким він був - мені було три роки, коли почалася війна. Тільки якісь неясні картини часом навідують мене. Але я пам'ятаю батькові листи з фронту: "Якщо загину, то за вас, за Батьківщину".

Що дала нам, сиротам війни, Батьківщина? Дитячі притулки, в яких панував режим в'язниць, ремісничі училища, посади прибиральниць, праль, мулярів, санітарок, бетонників, кранівників. Ким вона стала для нас? Ким?

Але це вже - інша тема. А зараз - про те, що примушує зовсім іншими очима подивитися на 1947-й, на голод, на смерть - статистика стверджує: одного мільйона українців. Усе відбувалося точно по-ленінськи - загинуть мільйони, але для тисяч буде збудовано світле майбутнє.

Я вжахнулась, коли через багато років прочитала книгу Наталки Ільїної "Дороги и судьбы". Вона - репатріантка. В сорок сьомому поверталася з Харбіна додому, в Росію. Її вражав достаток у свердловських магазинах - сир, масло, цукерки, хліб, м'ясо. Тож вона писала матері, щоб не хвилювалася за неї.

А згодом мені довелося зустрітися з жінкою (на жаль, уже не пам'ятаю її прізвища) з Дніпропетровська: в сорок сьомому, відчуваючи, що не зможе врятувати від голодної смерті дітей, вона вирушила в подорож до Мурманська - там після війни зостався служити її чоловік. Так ось, у Ленінграді в неї була пересадка на інший поїзд. Очікуючи його, жінка зайшла до буфету й знепритомніла, побачивши обвішані бубликами й баранками стіни. Отже, голод, як зрештою, й соціалізм, знову перемагає у одній, окремо взятій республіці. Це система платила нам за 15 мільйонів (Довженко стверджує: більше) українських життів, відданих на вівтар Великої Перемоги.

...Навесні ми посадили картопляні вічка - за школою, в парку вчителям дали грядки. Сиджу в маминому класі, за останньою партою - не знаю, чого опинилася там. Може, хворіла й боялася сама зоставатись удома? Так ось... Мама веде урок. Вона викладала українську мову й літературу в старших класах. "І рости, і діяти нам треба..." Раптом відчиняються двері: "Анастасіє Михайлівно, вашу картоплю вирили!" Клас зривається й біжить, мама не може нікого зупинити й біжить слідом. Я - за нею. По грядці рачкує хлопчик, вигрібає проросле лушпиння й тут же їсть його. Мама підходить до нього: то її учень. "Простіть мені... Простіть..." Мама так само, як і мене, мовчки пригортає до грудей його стрижену голову. Я знаю прізвище цього маминого учня. Він зостався живим і згодом вчився у військовому училищі. Мами вже не було, а він прислав листа. В ньому були ті самі слова: "Простіть. Я нічого не забув".

Скільки людських трагедій! І яка трагічна в своїй суті доля мого народу...

Источник: http://www.library.kherson.ua/old/tavrika/Tavrika/golodomor/golodomor4.htm