З приходом до влади гетьмана Скоропадського ставлення до українського національного руху на Херсонщині різко змінилося. Чиновники, що були в державних установах й при царському режимі, вітали прихід на посаду губерніального старости (тобто губернатора) відомого проросійського діяча С. Піщевича. Склалася цікава ситуація, коли в умовах офіційно проголошеної Української держави просвітяни були вимушені працювати на ниві розбудови української культури в умовах неофіційного тиску влади, в атмосфері шовіністичного цькування, яке знов-таки неофіційно підтримувалося представниками губернської виконавчої влади. В першу чергу у просвітян знову виникли проблеми з приміщенням. В травні 1918 року, відразу після зміни влади, новопризначений губерніальний староста Піщевич видав розпорядження про те, щоб товариство “Просвіта” “протягом тижня звільнило приміщення “Херсонського панства” (тобто Дворянських зборів). Цікаво, що це розпорядження було надано не керівництву товариства, а місцевій міліції. Міліція відразу “явилась, щоби викинути нас або опечатати помешкання. Всякі заходи наші в пана старости не здались на ніщо. Міліція начала приходити в “Просвіту” майже не кожного дня, відганяючи своєю появою й так перелякане громадянство” – писав Іван Челюк у Київ, у Міністерство Освіти, шукаючи у старих друзів захисту21. “Київський захист” подіяв: “Просвіту” не виставили на вулицю. Її спочатку перевели на третій поверх до маленької кімнати, забравши всі меблі, а потім просвітянам вказали інше приміщення, яке, по-перше, було зайняте австрійськими військами, а по друге, потребувала великого ремонту. “Йдіть і беріть його як хочете, це вже діло не моє” - сказав нам пан староста”, - скаржився Іван Челюк до Міністерства Освіти. Приблизно така ж доля спіткала й приміщення Українського національного театру, яке дуже постраждало під час збройного повстання та боїв з австро-угорцями та німцями в березні 1918 року. Напівзруйнованими в ті дні було багато будинків: протягом трьох тижнів озброєні херсонці протистояли регулярним частинам військ Центральних держав. Після закінчення боїв міська управа розгорнула активні ремонтні роботи. Але не в усіх будинках. Наприклад, міський театр (в якому працювала російська трупа) був відремонтований протягом тижня, а до ремонту українського національного театру не приступали довгий час. А потім взагалі вирішили його конфіскувати у “Просвіти”. Для цього була створена відповідна комісія міського самоврядування. За розпорядженням повітового старости до іншої української просвітницької установи - Національного шкільного комітету – взагалі впускали відвідувачів лише за посвідченнями. “Це ж чувано – хіба ж можна щоби просвітні організації находились під формальним арештом. Чи можна серед таких обставин працювати тай взагалі думати про рідну культуру? Тож вернулись до нас часи царсько-московського ладу – де за українське слово арештували,” – констатував Іван Микитович у своєму листі до Міністерства Освіти, в якому змалював обставини, що склалися навколо української просвітницької діяльності з приходом гетьманської влади у Херсон. Місцеву владу, яка поставилася до “Просвіти” вкрай вороже та з ненавистю, наслідувало й місцеве “зросійщене” громадянство. Воно дивилася на “Просвіту”, за тогочасним висловом, “як на щось нелегальне та протизаконне”. З одного боку, виконувалися розпорядження центральної київської влади – військово-фельдшерську школу було українізовано та перейменовано у “другу військову школу лікарських помічників” (газета “Рідний край” заспокоювала своїх читачів: “пока программы остаются те же, преподавание только с осени на украинском, вступительные экзамены принимаются на русском, но предпочтение отдается тем, кто умеет читать и писать по-украински” ), до гімназій надійшли атестати зрілості, які були надруковані двома мовами, міська дума розглянула пропозицію Міністерства Освіти щодо відкриття в місті української державної гімназії; на курси української мови, що влаштовувалися просвітянами, офіційно направлялися народні вчителі, вчителі церковно-парафіяльних шкіл. Тобто розпорядження виконувалися, заходи щодо розвитку застосування українського слова у різних сферах життя велися, але… Але при цьому зі шпальт місцевих газет на українську культуру лився неприхований бруд, багато просвітницьких заходів піддавалися невиправданій критиці. Ось лише декілька прикладів: 20 – 21 липня 1918 року в Олександрівському парку (сучасний парк імені Леніна) вперше відбулося велике українське свято-ярмарок під назвою “Сорочинський ярмарок” з музикою, співами, “ріжними забавами, “лотереєю алегро”, продажем товарів (“для продажу на ярмарці підготовлено мануфактури на 10 тис. руб., 25 пудів цукру, 120 пудів борошна, бакалія, інше” ). В ньому взяли участь всі свідомі українці, були задіяні кращі актори, хор, весь прибуток від ярмарку планувалося направити на позашкільну освіту товариства “Просвіта”. “Рідний край” “співчутливо” констатував: “триста человек (! – Д.Б.) украинской интеллигенции создали жалкую пародию” І причому та ж таки газета в своєму репортажі відтворила багато цікавих сценок та епізодів, що відбувалися на ярмарку. Наприклад, відомий місцевий діяч, член Продовольчої управи, п. Лянний сам вишивав та продавав витвори своїх рук перехожим, українські актори та артистки варили та продавали вареники з вишнями, сиром, пампушки, медовики та інші “нетребеньки”. На ярмарці працювали “колесо щастя”, “безпрограшна бочка” та інші розваги. Прибуток, який принесло це “перше вільне українське національне свято”, для товариства “Просвіти” склав 12 тис. рублів. Або ось як характеризував загальний настрій відвідувачів курсів української мови для народних вчителів відомий український поет та громадський діяч Петро Карманський, який був запрошений на них для читання лекцій: “Курси для вчителів народних шкіл відбувалися у просторій залі й учасників курсів, між якими нерідко можна було добачити довгобородих чиновників і “благочинних”, було приблизно пів тисячки. Коли я … почав придивлятися і прислухуватися, на мене повіяло холодом. Так і було видно, що курсистів присилували до участі і що вони всіма способами намагалися лекції звести на абсурд. Половина учасників тоді, як ішла лекція, стояла на коридорі; одні курили, інші “фліртували” з товаришками, а всі гомоніли мов на базарі. Української мови не було чути”. В такій атмосфері доводилося працювати просвітянам. Але “Просвіта” працювала, потрохи змінюючи відношення й до себе, й до українського слова, української культури. В липні товариство відкрило вже шосту групу курсів з українознавства для вчителів, службовців та всіх бажаючих. Кожен з курсистів після закінчення навчання здавав іспити та отримував свідоцтво. На той час курси вже закінчило понад 600 чоловік. Лекторами курсів були відомі історики та літератори Дмитро Яворницький, Василь Біднов, Петро Карманський та Микола Чернявський. Лекції також читав Віктор Гошкевич та багато інших неординарних лекторів, які перетворили читання своїх лекцій на справжній бій за кожну українську душу. Бій, який вони поступово та неухильно вигравали, незважаючи на неприхильність влади. Петро Карманський згадував, як наприкінці його лекцій, “коли я виповів останні фрази, якими намагався висловити немовби заповіт для тих, кого мої лекції переконали у святій ідеї українства, до катедри підійшла одягнута в біле одна з учительок і, висловлюючи від імені загалу подяку за мою працю, подала мені китицю білих троянд, стискаючи мені щиро руку. Я виїздив з Херсона з жалем, а водночас і з піднесеним духом. І не дивиця: тут, у цьому цілковито змосковщеному місті, я наглядно бачив, яка могутня сила дрімає в ідеї українства.” Керівництво “Просвіти” влітку 1918 року поставило питання перед Міністерством Освіти про надання курсам статусу державних. Іван Челюк писав: “Ці постійні курси українознавства будуть першою підвалиною під будучий український національний народний університет в Херсоні”. Насправді курси вже виконували таку роль. Крім проведення курсів, товариство регулярно влаштовувало лекції та вечори для дорослих, читанки та ранки для малечі. У всіх початкових школах міста систематично проводилися читанки з чарівними ліхтарями. Усього прочитано за час існування товариства 250 лекцій та проведено 10 дитячих вистав. Літом в місті працювало чотири дитячих садка (два на Військовому форштадті, при Суворовській та Потьомкінській школах, на Сухарному, при Гоголівській школі, в центрі, в приміщенні Музею старожитностей, при Пушкінській школі), До садків приймалися діти від 6 до 9 років. Навчання проводилося безкоштовно за системами Фребеля та Монтесорі. За повідомленням газети “Рідний край”, садки були переповнені дітьми. Дитячими садками завідувала добродійка Корондевич, яку надіслало Міністерство Освіти. Музично-драматичний гурток Товариства “Просвіта” в приміщенні Народного будинку влаштовував вистави двічі на тиждень по суботам і неділям, окрім того по неділям вдень міським українським національним шкільним комітетом проводилися дитячі ранки, в яких бере участь і музично-драматичний гурток. При театрі склався гарний український хор під керівництвом д. Манченка. Цікава традиція була започаткована керівництвом товариства: глядачі, які приходили в національному вбранні, пропускалися на виставу безкоштовно. За повідомленням місцевих газет, які не залишали увагою українське театральне життя, 17 (30) червня в українському національному театрі відбувся концерт, який “носил весьма удачный характер по своему разнообразию”. Цей вечір був присвячений творчості Миколи Чернявського. Надаємо слово репортеру Южаніну, який підготував репортаж з концерта: «В этот вечер публика, кажется, в первый раз приветствовала на сцене национального театра, читавшего свои произведения, украинского писателя Н.Ф.Чернявского, который еще в старое, дореволюционное время был известен на Украине как лучший украинский лирик, … во втором отделении г.Шумский хорошо спел “Про руйнування Січі” и исполнил прекрасно переложенную Н.Ф.Чернявским мелодекламацию “Трубадур”. Літом музично-драматичний гурток вперше виїхав на гастролі по селам для влаштування українських вистав. Поступово в театрі зібралася трупа акторів, які перетворили музично-драматичний гурток на справжній театр зі своєю концепцію, поглядом, самобутністю. Той театр, який увійшов до всіх українських енциклопедій. Режисером в театрі став Іван Лукич Сагатовський (1882 – 1951), відомий український актор, режисер, який зібрав під своїм керівництвом відомих українських акторів В.Варецьку (1900 - ?) , К.Лучицьку , О.Петрусенко , Ю.Шумського, І.Селюка та інших. Диригентом в театрі був П.Бойченко, концертмейстером С.Стручевський. Восени “Просвіта” планувала відкрити 10 українських початкових шкіл. “Просвіта” працювала. Багато в цьому допомагали створені українські кооперативи. До речі, саме вони були основою та запорукою розвитку національно-культурного життя на півдні України. В херсонському архіві, на щастя, збереглися їхні документи. І тому ми знаємо, що херсонські українці допомагали і своїм братам з Миколаєва і навіть Полтави. Культурницькі організації могли розраховувати й на традиційну підтримку земських діячів – представників так званої старої Громади. Її голова Андрій Михайлович Грабенко влітку 1918 року виконував обов’язки голови Губернської Земської Управи, секретарем якої був Микола Чернявський, завідував відділом народної освіти П.Тришевський, а відділом шляхів та сільського будівництва – перший “український губернатор” Г.В.Няньчур. Розвиваючи приклад Херсона, навколо міста з’являлися все нові й нові сільські товариства “Просвіти”. Вони потребували уваги до себе. Влітку 1918 року херсонські просвітяни влаштували поїздки членів музично-драматичного гуртка по селам на запрошення сільських товариств “Просвіти”. В жовтні вони планували провести з’їзд “Просвіт” Херсонського та Дніпровського повітів, метою якого було створення спілки “Просвіт”. Але цим планам, не вдалося бути втіленими в життя, на Херсонщину насувалася війна…
Категория: Історія | Добавил: kherson (2006-06-18)
| Автор: Дементій Білий
