Не знаю, чи зберігся зараз єдиний у Києві пам‘ятник Карлу Марксу, досить скромний такий бюстик, який стояв у радянську добу на території однойменної кондитерської фабрики, чи Петро Порошенко давно вже по-хазяйськи ним розпорядився.

А от куди більш масштабний пам‘ятник Леніну в українській столиці залишився. У самому центрі міста. Попри 15 років незалежності. Із заклично простягнутою рукою. І не один – на території деяких столичних заводів, розповідають, залишилися бюсти такого ж формату, як авторові “Капіталу”.

А ще й величезна голова на станції метро “Театральна” – разом із цитатами про братерство пролетарів великоросійських та українських. І так далі.

Іншими словами, із символами марксизму у нас сутужно, як і за радянських часів. А от із символами ленінізму – досі пречудово. Україна була і залишається багатою не тільки на сало, соняшники, боксерів та олігархів, а й на Леніних. Тих, що на постаментах. У вигляді монументальних постатей, погрудь, складових скульптурних композицій і так далі.

Сухі цифри: 1987 року в радянській Україні стояло і сиділо 5015 Леніних, і їхня кількість досить швидко наближалася до одного Володимира Ілліча на десять тисяч населення. Та спершу перебудова зупинила процеси тотальної ленінізації, а потім швидке унезалежнення України й демократичний запал перших років суверенності призвело до скорочення кількості монументальних Леніних рівно вдвічі – до 2500 на початку нового століття.

При тому щезла рівномірність територіального розподілу Іллічів: на Галичині їх зовсім не залишилося, у Києві кількість Леніних зменшилася, а у Криму, здається, їх навіть додалося.

І ще одна цікава деталь: 1987 року пам‘ятників Леніну в Україні було більше, ніж діючих храмів. І це не випадково. Адже споруджувалися ці пам‘ятники як значущі символі, як важливі елементи квазірелігійного культу, у який виродилася комуністична ідеологія.

За Леніним мали жити старі й малі, Ленін був найвищим авторитетом з усіх питань – від сексуальних до етнополітичних, Ленін проголошувався живішим за всіх живих, а ще він дуже любив маленьких дітей.

Одне слово, все за уславленим західним філософом Еріхом Фроммом: некрофілія як засаднича риса тоталітарного режиму, некрократія як форма організації влади – політбюро, яке править від імені “земного бога”, який помер, але довічно з нами – у кожному щасливому дні, у кожній мрії, у тобі й у мені. А відтак – і Ленін із простертою у далечінь правицею як дороговказ у майбутнє.

Часи наче змінилися, але з цього боку Збруча залишилося по Леніну десь на 15 тисяч громадян. Якщо оперувати армійськими вимірами, кожна дивізія наших співгромадян має на чолі бронзового, титанового чи хоча б гіпсового Ілліча. І під його проводом крокує... Куди? У світле незалежне демократичне майбуття?

Ні, панове, в сьогоднішній Україні щось не в порядку. Відбулася помаранчева революція? Наче відбулася. Рушили ми всі до Європи? Начебто й рушили. Але, як виходить, не під проводом Грушевського чи Скоропадського, а за вказівками мертво-живого комуністичного квазібога. Розтиражованого у двох з половиною тисячах своїх подоб. І що цікаво: чим далі географічно та політично від Європи розташований якийсь регіон країни, тим більше у ньому Леніних...

А це засвідчує, що проблема кількості Леніних на душу населення і взагалі – їхньої присутності в українському ландшафті не надумана. І коли зараз певна частина політиків та інтелектуалів роблять вигляд, наче дві з половиною тисячі пам‘ятників вождеві світового пролетаріату – це просто складові пейзажу або звичайні собі релікти минулої доби, вони лукавлять. І коли говорять “це наша історія”, лукавлять теж.

Почнемо з того, що Ленін ніколи не бував в Україні. Це російський політичний діяч, котрий виступав проти незалежності Української держави, і навіть визнавши її, зробив усе можливе, щоб ця незалежність перетворилася на розмінну монету у кривавій геополітичній грі, у банальну фікцію, за допомогою якої можна залучати дурників з інших народів до “справи світового пролетаріату”.

То ж яка ж це “наша історія”?

Та головне, що будь-які символи, включно із монументальними, є не тільки свідченнями тих чи інших подій або умонастроїв, а й дороговказами у майбутнє. Отож вірш: “Я себе під Леніним чищу, щоб плисти в революцію далі”, - це не тільки поетичний образ, а й дуже точна констатація суспільного значення політичного символу. Цей символ задає вектор руху, моральну норму і зміст дій мас.

Відтак Ленін через дві з половиною тисячі своїх монументальних відображень продовжує диктувати українцям свою волю. І допоки у центрі столиці незалежної України стоїть монумент діячеві, котрий доклав усіх зусиль, щоб ця проголошена за його життя незалежність відсунулася у часі на 70 років, і щоб були фізично знищені найпослідовніші борці за українську свободу, країна не матиме цієї свободи.

Не матиме, повторю ще раз. Панове, тут ідеться не про патетику, а про елементарну констатацію факту, - не існує у світі жодної справді демократичної країни, де кількість пам‘ятників Леніну перевищує два-три (це якраз свідчення демократії: адже завжди знайдуться “червоні” політичні маргінали, яким любий Ілліч, то хай десь ним на задвірках і милуються). То чи заслуговує Україна на те, щоб ставити тут масштабний соціальний експеримент – чи поєднується тоталітарна символіка (якої вистачає на більшій території держави і чільним елементом якої є пам‘ятники Леніну) із розвитком справжньої, не позірної демократії та цивілізованого ринку?

Минулі 15 років засвідчили – дуже погано поєднуються. Будемо продовжувати експеримент?

Отож тепер, на закінчення, елементарні запитання та практичні завдання для влади.

Чи відома вам хоч одна впливова політична сила, яка ставить на меті позбутися тоталітарної символіки, в тому числі й численних Леніних? Ані “Наша Україна”, ані БЮТ такі цілі не проголосили; що ж стосується Соцпартії, котра, як асоційований член Соцінтерну, має бути запеклим прихильником демократичного соціалізму й, відповідно, опонентом соціалізму тоталітарного, то вона взагалі офіційно вважає Леніна одним із своїх ідеологічних “босів”.

І навіть УНП, яка вважає себе спадкоємцем кращих традицій Народного Руху, не зробила через губернаторів і голів райдержадміністрацій-членів партії у минулі півтора роки жодних спроб з деленінізації бодай кількох регіонів. Чи не єдиний, хто щось робить у цьому напрямі – це одеський мер Едуард Гурвіц. Більше українських патріотів у владних та опозиційних структурах, схоже, немає. Навіть “Пора” щось мовчить про Леніних. Не хоче втрачати виборців? Так вона внаслідок своєї ялової позиції уже втратила їх – як ви думаєте, чи були серед тієї чверті потенційного електорату, який не з‘явився на виборчі дільниці, прихильники радикальної очистки країни від рудиментів тоталітаризму?

Мабуть, це властиво риторичне запитання, чи не так? А тепер – запитання нериторичне: як міністр освіти й науки соціаліст Ніколаєнко охарактеризує вплив на дитячу й підліткову свідомість факту наявності 2500 пам‘ятників людині, котра особисто наказувала брати заручників з числа цивільного населення, в тому числі жінок та дітей, і котра так само особисто віддавала накази на розстріли неповнолітніх? Невже ж це можна назвати позитивним впливом? Чому ж тоді немає монументів Гітлеру або Чикатило?

Гітлер, до речі, також будував соціалізм і також боровся з незалежністю України, так що схожість з Леніним тут дуже велика. А Чикатило вбив значно менше людей, ніж Ілліч. І, нарешті, чому мовчить Церква, чому не б‘ють на сполох лідери всіх конфесій – адже йдеться про квазірелігійний культ, про типове неоязичництво, про ідола, якому приносилися куди більш масштабні криваві жертви, ніж якомусь там Перуну?

До речі: нещодавно покатався київським метрополітеном столичний мер Леонід Черновецький, вжахнувся, вийшовши на згаданій уже станції “Театральна”, яка насправді за оформленням залишається тією ж “Ленінською”. Ну, добре, вжахнувся, а що далі? Які практичні дії після цього були? Ніяких? Так навіщо обурюватися тоталітарними символами, якщо ти наділений владою столичний мер? Навіщо пускати вітер язиком?

Іншими словами, як на мене, настав час почати тотальну деленінізацію як політичного простору, так і ландшафту країни. І почати це треба зі столиці. Тут на День Незалежності “тусуватиметься” чимало політичних лідерів, от і можна буде, не відкладаючи справу у довгу шухляду, з‘ясувати їхнє ставлення до 2500 Леніних.

А ще приїхали тисячі українських діячів з усього світу. Їх також можна (і слід) використати для такої справи. Чом би Президенту не відволіктися від вуликів та трипільських горщиків і разом з іншими не накинути міцний канат на шию “бессарабському” Іллічу, щоб почати перетворювати українську столицю з уламку тоталітарної держави на центр демократичної країни?

Чи зручніше і звичніше робити вигляд, що все в порядку?

Звичайно, Ленін – геніальний політик. Котрий свого часу блискуче використав потяг українців до свободи, щоб за їхньою допомогою перемогти російську білу гвардію в обмін на тимчасові послаблення в національному питанні. Але для Леніна й українці, і росіяни, і євреї, і поляки були не більше, ніж “витратним матеріалом” світової революції.

Для європейця Маркса щось та важили свобода слова і парламентська демократія. Для сина самодержавної імперії Ульянова-Леніна головним інструментом формування “нової людини” був терор.

А тому, як на мене, досить нам себе чистити під Леніним – он Маяковського така практика довела до самогубства, чи ж варто цілій нації наслідувати хибні дії визначного поета?

Або ж чекати, поки хтось побудує нам демократію і ринок по-ленінськи...

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, заступник головного редактора журналу “Сучасність”