Вірте у геній народа -
Ось мій святий заповіт.
Туго зроста він - не школа,
Бо многолітній це квіт.
Вірте всім серцем!.. І, може,
Світові новий псалом
Скоро він винести зможе
З ясним чолом!

Митець виступає педагогом душ своїх сучасників, наставником їхніх духовних пріоритетів і цінностей. Він прагне передати їм енергію психологічної стійкості, натхнення працелюбної дієвості, пафос творчої активності. Він виступає ініціатором непоборної внутрішньої сили:

Не журись, не тужи,
Сумом серця не рань,
А до праці повстань,
Себе там покажи.

Не сумуй, не журись.
Вір, що ніч промине,
Зійде сонце ясне, -
Тому сонцю молись.

Не сумуй, не тужи,
Бо пропало не все:
Що весна принесе,
Те в душі придержи -

І кохай, поливай,
Від грози бережи!..
“Я пропав!” не кажи:
Кволі гинуть нехай!..
(“Товаришеві”)

Поезії Миколи Чернявського властива розмаїтість інтонацій, настроїв, почуттів. У ній лунають чи не всі тони, напівтони й відтінки життя, світу, людських станів. Його вірші бувають мажорними й елегійними, іронічними й гірко-сумними, жартівливими й викривальними, інтимними й публіцистичними, натуралістичними й сповідальними, романтичними й аналітичними, стриманими й патетичними.
До патетики митець звертається переважно тоді, коли йдеться про історичну долю України - її запорізьку давнину та про її майбутність. У цих випадках поет створює емоційно загострені рядки-гасла, рядки-формули на кшталт “Ти не загинеш, Україно!” або “О ні, Вкраїна не загине!”
Патетичні лексично-інтонаційні візерунки є наскрізними для творчості М.Чернявського. У поетичному циклі “Катеринослав” (1889) саме величний дух і піднесений стиль формують урочистий пафос твору. В поезіях “Веди мене, я йду з тобою!..” (1891), “Заклик до моря” (1895), “Не падаймо духом, не знижуймось, друзі...” (1895), “Народ” (1896), “Встань зі мною, хто несплячий...” (1897), “Три брати (Іванові, Миколі та Панасові Тобілевичам)” (1900) патетично стверджується не тільки ідея свободолюбства, але й право кожної особистості - мистецької, інтелектуальної, пересічної на духовну свободу.
В історичних асоціаціях і фресках “Богданова інтродукція (1648)” (1901) та “Богданова слава (1648)” (1902) на піднесеній емоцій-ній ноті, у річищі давньоукраїнської ритмопісенної стилістики звеличується мотив національної волі як найвищого сенсу устремлінь народу.

І дзвіниці гудуть, аж хитаються...
А Богдан у Софії вклоняється.
І співають попи...
В вікна сонце снопи
Золотого проміння вкидає.
Гетьман сльози втирає:

“Недарма морем кров розливалася,
Білим трупом земля укривалася.
Дорога та ціна,
Та минулась війна,
І немає ніде в цій хвилині
Більш рабів на Вкраїні!..”
(“Богданова слава (1648)”)

Поезії публіцистичного звучання “Мій заповіт” (1904), “Володарям народним (Після Цусіми)” (1905), “Коли лютує океан...” (1905), “Суд іде” (І905) об’єднуються пафосом могутності народу як незборимої стихії, що у вирішальний момент піднімається і вершить поступ історії, мотивом потужної народної сили, яка світоглядно й духовно протиставлена державній владі. Народ осмислюється поетом як єдиний творець цивілізаційного руху. Патетичними інтонаціями насичені й поезії Чернявського 10-х - 30-х років ХХ століття.
Поетичний світ Миколи Чернявського характеризується пристрасністю й потужністю почуттів, масштабністю висновків і закликів. Сам поет - деміург. Він осмислює свій шлях як стезю постійного творення. Творчість у митця - це напрямок свободи й до свободи. Слово є носієм істини.
Слово у М.Чернявського - вагоме, статечне, ліричне й трибунне. Місія поета, за концепцією Чернявського, полягає у служінні й пророцтві. Поет, за М.Чернявським, є зодчим гармонії в людському серці та суспільстві. Він також і стратег гуманістичних обріїв нації, людства. Духовна мрія митця - це “ідея людськості ясна”, яку він вважає смислом цивілізаційного розвою:

Її закон - єднання всьогосвітнє,
Її мета - братерство і любов.
За гасла ці в старі часи й новітні
Лилась і ллється людська кров.
(“Важким шляхом до світу йдуть народи...”, 1905)

Специфіка поетичного мислення М.Чернявського періоду ХХ століття виражається у паністоричності його художнього мислення. Митець охоплює долю України, цивілізації від прадавніх скіфських часів через Мономаха до періоду Шевченка, Тобілевичів, Грінченка і аж до радянського періоду 30-их років з його бурхливими суперечливими подіями. Він будує власну поетичну історіософію, в якій центральне місце посідає доля людини й народу.
У Миколи Чернявського народ виступає мірилом справедливості, а людина - синонімом свободи. Шлях народу (насамперед українського) - це прагнення волі й самоутвердження, а цінність людини - у гідності й духовній незалежності. Народ у митця - суддя і творець, це втілення Соломонових і Геркулесових начал. За художньою концепцією М.Чернявського, речником народу й оборонцем людини є саме поет.
У віршах М.Чернявського народ зображений нескореною і довготерплячою силою, що зносить знущання для того, щоб піднятися й повстати. Людина перебуває в скруті, злиднях, недолі, проте вона не зламана, доки живий дух і пафос поета-пророка.
Микола Чернявський - поет духовних узагальнень. Він нерідко відгукувався на події, процеси суспільного значення. У своїх поезіях він звертався до подій російсько-японської війни, революції 1905 - 1907 років, першої світової війни, української революції 1917 - 1920 років. Варто зазначити, що це була не реакція поета-політика, не створення політичних декларацій у контексті дій, подій та діяльності епохи. Це була поезія напружених етичних та інтелектуальних узагальнень, а їхня висока міра відлунювала соціальними мотивами, інтонаціями.
Ставлення Чернявського до політичних змін 1917 року було диферен-ційованим.
Митець пафосно, натхненно сприйняв національні гасла УНР. Це повністю відповідало його попередній тридцятирічній художній діяльності.
Ще на початку літературного шляху, в 1889 році, він написав поезію “Ти не загинеш, Україно!..”, у якій пророкував прихід української єдності та вольності. Наступного року він створив триптих сонетів “Україні”, у якому підкреслював свою душевну й мистецьку відданість “Вкраїні любій моїй”, бажання віддати їй усю свою наснагу й сили. Після лютого 1917 року, що призвів до утворення УНР, письменник виступив на підтримку національних пріоритетів нової київської влади.
Микола Чернявський вірив у національне піднесення України. Надзвичайний емоційний стан митця, його душевне піднесення, романтичні спо-дівання відбито в публіцистичній статті “Чого плакали люде?”, видрукуваній у третьому числі “Вісника товариства “Українська хата” (від 23 квітня 1917 року). Передаючи свої враження, настрої від маніфестації українців Херсона, їхнього захоплення національними перспективами, М.Чернявський з поетичною наснагою та експресивною епічністю писав:
“І йшла молитва і гуділи дзвони, плакали люде... Плакали в морі народу, плакали в екіпажах, плакали, сидячи на деревах...
Чого вони плакали?
Плакали того, що зворушилась у їх душа до глибин і таємниць своїх. Плакали з радости, що побачили очі їх, як воскресає Україна, плакали з жалю, що зжили вони весь вік свій у неволі і рабстві і що мало їм осталось жити на білому світі, коли зійшло сонце волі.
- Ах, хто може сказати, чого вони плакали. Я там не плакав. Я плакав раніш, ще дома, коли сім’я моя виходила на маніфестацію. Коли, цілуючи рідних, мовив:
- Благослови, мамо!
Благослови йти вкупі з народом, жити одним з ним життям, прийняти в серце всі його радощі й муки, які дасть будущина.
А на маніфестації я не плакав, а стояв і казав в думці:
- Батьку Богдане, батьку Тарасе!
Чи чуєте ви, чи бачите, що твориться зараз на Вкраїні?
- Друзі любі й товариші, Грінченку Борисе, Коцюбинський Михайле! Який жаль, яка туга, що не дожили ви до оцих великих днів, про які ми втрьох марили на берегах Десни і які я вітаю сам на березі Дніпра!
Гуділи дзвони, навертались сльози… А там промови й привітання. А там поклики тисячами вуст:
- Нехай живе вільна Україна!
І плакали люде - в далекому й тихому Херсоні, над Дніпром-Славутою, що розлився широко-широко й несе в море останні невольничі води з вільної України.
Плакали з жалю і радости” ( 7, 6).
Жовтень 1917-го М.Чернявський сприйняв стримано, від активної підтримки радянської влади тривалий час утримувався. На початку 20-их років письменник продовжував справу свого життя - розвивати українське художнє слво, національну самосвідомість, культуру, формувати у мешканців Таврії, українського півдня любов до свого краю, до України.
Після жовтня 17-го національні пріоритети Миколи Чернявського залишилися незмінними. До дій більшовиків він придивлявся ретельно, зважуючи їхні кроки.
Зміни у його ставленні до нової влади відбулися в межах 1927 року. Мій дід, Кость Голобородько, що вчителював на Херсонщині, розповідав, що тоді у Херсоні пройшли збори інтелігенції міста. На них виступив Микола Чернявський і закликав до співпраці з радянською владою. Це сталося через десять років після жовтневого перевороту, як його спочатку називали й самі організатори та ідеологи. Прихід до прийняття нової влади виявився для письменника тривалим і складним.
У 20-ті роки М.Чернявський продовжував активну поетичну діяльність. Його вірші, поетичні цикли цього періоду (“Передчуття весни”, 1922; “Є одна в природі пісня…”, 1923; “Дон-Жуан”, 1923; “Я - романтик? Безперечно...”, 1924; “Святослава Яснорадісна”, 1925; “Карзоаз Ольвійський”, 1926; “Ясні поля, прозорі далі…”, 1928) переважно не пов’язані з тими процесами, що відбувалися в цей час у суспільстві. Він не був поза політикою, не був поза дійсністю. Проте письменник займав у літературному процесі 20-х років особливу мистецьку позицію: він спостерігав нову дійсність, визначаючись у своєму ставленні до неї.
Одним із художніх шедеврів, що його створив Микола Чернявський у 20-ті роки, став поетичний цикл “Крим” ( 1927 - 1928). За формою і стилем він являє собою поезії-розповіді. Ліричний герой, від імені якого ведеться розповідь у поетичному циклі, передає яскраву, насичену гаму своїх вражень від кримської природи та аури - цієї “осяяної краси”. Побачивши Ялту, ліричний герой так відтворює свої почуття:

Вона була уся в димах,
У мутно-синьому тумані,
А коло моря на домах
Блищали сонця бліки п’яні.
Красою п’яні.
І сп’янів
Неначе й я. Краси такої,
Тих з кості різаних домів,
Тії ажурності легкої
У димно-синьому завої
Не бачив ще.
І я стояв
На шумній пристані й дивився,
Аж поки вщерть красою впився,
Всього у душу не забрав.
(“Крим”, “III. Ялта”)

У віршах багато колоритних, екзотичних кримських назв - Фіолент, Айя, Форос, Аю-Даг, Карасан, Суук-Су. Цикл, насичений асоціаціями, метафорами, порівняннями, дихає колоритом тюркських назв, слів, понять. Усе це викликає в ліричного героя щире захоплення Кримом, його казковістю, загадковістю, його неповторністю. Він емоційно вигукує:

Ах, чому не був я тут раніш ніколи,
В ті часи, як був я серцем молодий!
(“Крим”. “VI. Ящірка зелена бігає по скелі...”)

Ці ж романтичні настрої, що оволодівають ліричним героєм, поет розвиває у наступних, ще більш експресивних рядках-почуттях:

Ах, ноче, ноче чарівна,
Спинись і стій отак без краю,
Як мрія вічності ясна,
Як казка згубленого раю!
(“Крим”, “IX. Спустився місяць золотий...”)

Цикл складається з малюнків кримської природи - ча--рів-ної та яскравої. Поет (і його ліричний герой) одержують неабияку естетичну насолоду від того, що спостерігають “гори, затоки, скелі й ліса”. У циклі все це - вершина природної краси й частка казкової мрії.
Море у поезіях “Криму” - “ясне, зелене”, “тихе й ніжне”, воно “з сталі й срібла злите”, “пливучий малахіт”, ліванський кедр - “срібний дідуган”, гори - “масиви кам’яні”, кримський обрій - “диво білосніжне”, гірське повітря - “прохолодний елексир”, Чатир-Даг - “подоба тигра кам’яного”, “спокійний, ситий”, “природи витвір чарівний”, ”звір могутній кам’яний”, “велетенська сіра брила”.
Подорож дорогами Криму завершується. Ліричний герой не підсумовує її, тому що це просто неможливо: подорож є внутрішнім станом його душі, константою його свідомості; він постійно перебуває у стані духовних мандрів.
Світогляд подорожі є притаманним і мисленню самого поета, який завжди знаходився у пошуку незнаного, вищого, невідомого іншим. Цей світогляд позначився також на динамічності, пошуковій розкутості його художньої манери. Філософія подорожі знайшла свій відбиток і у стилі поезій М.Чернявського. Він - поет-оповідач. Уся його поетична творчість є розлогою оповіддю про бачене, відчуте, пережите.
Закінчує М.Чернявський цикл поезій “Крим” цілком традиційно - завершальними малюнками гірської природи, враженнями від неї та прощанням з місцями, де його ліричний герой провів пам’ятні й щасливі дні:

Летить-гримить автомобіль
Зеленим долом під горою.
Бере підйоми без зусиль,
Здіймає порох за собою.

Ліворуч - сірий Чатир-Даг.
Праворуч - Демерджі твердині.
І гори, й ліс... А в небесах -
Безодні там, безодні сині...

Востаннє моря хризоліт
Майнув на скель померхлім злоті.
І шлю останній свій привіт
Йому з гори на повороті.

...Прощайте, гори і ліса,
Прощайте, дні ясного Криму,
І ви, блакитні небеса,
Замкніть мою останню риму!
(“Крим”, “XLVIII. Перевал”)

У літературознавстві 90-их років ХХ століття традиційно говорили про штучність, силуваність поезій М.Чернявського, у яких засвідчено лояльне ставлення до перетворень 20 - 30-их років. Особливо прохолодно, а то й критично оцінювалася низка віршів під назвою “Гіганти” (назва - цілком у дусі того часу), створена 1931 року.
“Гіганти” - мініатюрний цикл, що складається з чотирьох віршів - “Хода залізна”, “Хто ви?”, “Елеватор”, “Дніпро упокорений” . Ці поезії (у чому повністю є сенс погодитися з критиками) немає підстав зараховувати до художніх досягнень митця. За концепцією вони типові для літературного й мистецького процесу початку 30-их років ХХ століття.
У циклі “Гіганти” відбито мотив переможності й нагальності перетворень, що тоді відбувалися в Україні. Від імені “гігантів індустрії”, що розбудовуються навколо, у віршах промовляються такі рядки:

“Вперед, вперед, у ногу з нами!
Вперед, вперед, пролетарі.
Нам світить сонце угорі,
Земля вітає нас огнями.
Ми вам дамо залізо й сталь, -
Боїв майбутніх перемогу,
І з нетрів темряви дорогу
Прокладемо в осяйну даль...”
(“Гіганти”, “ 1. Хода залізна”)

Проте і в цих думках лунає цілком чисте, променисте бажання поета сприяти поліпшенню життя рідної землі. М.Чернявський буз із тих митців, що не вміли, не могли говорити, проголошувати “не своїм голосом”. Він стверджував тільки те, у що вірив і що поділяв. І десять років непідтримки нової влади цей принцип переконливо засвідчував.
Провідне мистецьке й аксіологічне кредо М.Чернявського полягало у тому, щоб завжди перебувати на боці народу, нації. І коли суспільство прийнялося до індустріальної справи, письменник теж вирішив підтримати це устремління.
М.Чернявський був митцем з напрочуд чистою, джерельною душею, з цілісною художньою свідомістю. Він ніколи не кривив душею, не шукав компромісів з собою чи соціумом, не переконував себе у тому, в що не вірив. Йому була притаманна життєва й мистецька поетика щирості. Цикл “Гіганти” він писав як продовження на новому тематичному матеріалі своєї давньої художньої мрії про Україну, з любов’ю до ідеї її оновлення та розквіту.
Микола Чернявський є не тільки визначним поетом, але й одним із найцікавіших українських прозаїків кінця ХIХ - першої третини ХХ століття. Невипадково його ім’я як прозаїка часто зустрічалося тоді поруч з іменами В.Стефаника й М.Коцюбинського.
Прозу М.Чернявський почав писати майже водночас з поетичними творами - у другій половині 80-их років ХIХ століття. Так, його образок “Божа коровка” датовано 1886 роком. Серед прозових жанрів, у річищі яких працював Чернявський, - оповідання, нарис, образок, імпровізація, етюд, сон, повість, спогади.
Прозові твори М.Чернявського друкувалися у різноманітних виданнях. З-поміж них варто виділити такі: часописи “Киевская старина”, “Літературно-науковий вісник”, “Червоний шлях”, “Життя й революція”, альманах “Дубове листя” (1903), літературний збірник “На вічну пам’ять Котля-ревському” (1904), газети “Рада”, “Громадська думка”.
У прозових творах М.Чернявський звертався до зображення духовно-соціального життя України ХIХ - першої третини ХХ століття. Його персонажі - це, як правило, вихідці й представники середнього прошарку. Вони тяжіють до осмислення свого життя, хоча небагато що в ньому встигли або змогли зробити. Його проза містить чимало побутових сцен, подробиць, що пройняті рисами психологізму.
Особливе місце у прозовій спадщині Миколи Чернявського посідає оповідання “Напередодні” (1913). У ньому зображено один з фрагментів молодих років Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша - їх романтичні мрії та наміри прислужитися українському народові, поліпшенню його долі. Важливе місце для розуміння пафосу оповідання належить такому епізоду, поданому в урочистих тонах:
“Дві чорні постаті одділились од будинку. Ідуть по алеї в сад. Кидають од себе довгасті ламані тіні.
- Ну, й душно ж!.. Як улітку!.. Ху ти!.. Я ввесь мокрий!..
- Загортайся, Тарасе, а то застудишся…
... Дивились на сад, на зорі, на освітлений будинок і вдихали свіже колюче повітря. Пішли… Рипів під ногами невтоптаний сніг і блищав проти зір діамантами. Грала музика в будинку, і в душах їхніх теж дзвеніли й гойдалися якісь потаємні мелодії.
- Дай руку, друже… Що б нам не трапилось у житті, - во ім’я цеї ночі, во ім’я цих зір - будемо, Тарасе, друзями!.. Віддамо всі свої сили великій святій повинності, накладемо душі наші на престол матері України!..
- Добре. Дай, боже…
Взялися за руки і дивились один одному в вічі, - обидва молоді, обидва повні сили й завзяття. І їм здавалось, що зорі дивляться на їх і благословляють їх братання. Принаймні так здавалось Кулішеві” ( 6 , 205).
Прозові твори М.Чернявського насичені картинами природи. Часто він розпочинає розповідь із пейзажного малюнку - стислого або розлогого, як, наприклад, у психологічній новелі “Змій” (1900), невеличких оповіданнях “Кінець гри” (1901), “Вода прибуває” (1902), повісті “Vae victis!..” (1904), етюді “Потом і кривавицею” (1910) тощо.
Виразною і яскравою є картина ночі, змальована письменником у першій фресці новели “Змій”:
“Сонця вже не видно. Воно потопло в червоно-рожевім полум’ї холодної вечірньої зорі. Темрява нечутно вийшла з таємних нетрів світу й обгорнула все чисто навколо.
Це її царство.
Помалу гаснуть на заході червоні плями вечірнього сяйва. Зловісно темніють хмари, немов догоряють останні жарини від огнища, що в глухому, холодному степу розвела вночі бідолашна людина, щоб перед смертю зогріти свою знесилену, наморену душу.
Вони скоро погаснуть. Вони вже погасають. Небо потемніло. Немає ні зір, ні місяця. Заступає холодна ніч.
Ось прорізав пітьму летючий метеор. Пролинув геть далеко понад обрієм і погас, мов невідома рука кинула ото в воду жменю яскравого приску. Там десь, у світовому просторі, зчинилась дрібна космічна катастрофа.
Темні люди кажуть, що то пролетів змій…
Умить погас одблиск того летючого пожарища, й ніч стала немов ще темніша й холодніша” ( 6 , 30).
У прозі М.Чернявський зберігав статечність, розміреність і величність стилю, - риси, що були притаманні і його поезії. У прозових творах він залишався митцем з вільним духом та свободолюбними ідеалами.
Життя й творчість - це було для Миколи Чернявського нероз’ємно пов’язаним. Усі свідомі роки, починаючи з дев’ятнадцяти-двадцяти років, він віддав творінню - художній літературі та, з її допомогою, вихованню й формуванню більш гуманного, більш демократичного
украї-н-ського суспільства.
М.Чернявський був гармонійним митцем - у плані світогляду, ставлення до оточуючих і до себе, у плані літературних вчинків, порухів і громадської поведінки.
Письменник не був позбавленим вагань і сумнівів, проте йому не була властивою внутрішня роздвоєність. Він повсякденно й усе життя залишався вірним собі та своїм ідеалам, сформованим ще в молодості. Митець неухильно розвивав, утверджував мотиви щастя й служіння, тому що провідною метою його поезії та прози була все ж таки не творчість, а - народне благо.
Він був одним з нових апостолів, апостолів ХХ сторіччя. А його Христом стала - Україна.
У поезії “Не полем чистим, що весною...”, написаній 1894 року, ліричний герой М.Чернявського з біблійною смиренністю й вічно- терпеливістю говорить про себе і своє слово:

О музо, глухо заніміє
Наш спів у рідному краю,
Дух забуття його розвіє,
Як вітер листя по гаю.
Але бажав би я до краю
Вогонь у серці зберегти,
І тим пісням, що я співаю,
В серця людей добром лягти.

Ідеї добротворення, добронесення - ці одвічні українські художні ідеї (А.Погрібний) - супроводжували все свідоме життя класика національної літературної думки, першої величини української лірики, письменника широкого й потужного голосу Миколу Федоровича Чернявського.

Література

1. Бабишкін О. Поезія Миколи Чернявського // Чернявський М. Поезії. - К., 1959. - С. 3 - 46.
2. Голобородько Ю. Життя у другому читанні // Забуттю не підлягає: Нариси, спогади, оповідання. - Херсон, 1994. - С. 146 - 153.
3. Немченко І. Будівничий вільної України // Слово і час. - 1993. - № 1. - С. 21 - 25.
4. Параскевич П., Параскевич С. Сторінки літературної Херсонщини: Випуск перший. - Херсон, 1999.
5. Чернявський М. Ф. Твори: В 2 т. - Т. 1. - К., 1966.
6. Чернявський М.Ф. Твори: В 2 т. - Т. 2. - К., 1966.
7. Чернявський М. Чого плакали люде? // Новий день. - 1993. - 30 січня.