Упереддень свята української писемності дотепники склали вірш на «мовну» тему (цей твір з’явився в Інтернеті). До набридлого штампу «мова солов’їна» дібрані й інші епітети: «смачная, немовби калина (а може, і як горобина)», «лебедина, соколина – коротше, пташино-рослинна», «калинова, дубова, соснова»... Вірш про те, що не варто зводити повагу до мови в ступінь абсурду. Як і не варто зводити до абсурду дебати на мовну тему. Своїми поглядами на цю проблему з читачами «Суботнього випуску» ділиться херсонський поет, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, перший редактор газети «Гривна» Анатолій Кичинський. - Анатолію Івановичу, нині політики нас переконують, що мовне питання набагато актуальніше за подорожчання газу або відсутність тепла в домівках. Чи варто їм вірити?

- Якщо про проблему говорять, вона існує. Але проблема ця – не мовна. На мою думку, мовне питання штучно загострене: так звані політичні діячі дістали з колоди «мовну карту» (як вони гадають, козирну) і намагаються її розіграти. Але для 99% простих громадян України – як російськомовних, так і україномовних – проблеми в цьому немає. Єдина проблема, яка існує, – це те, що в Україні живе дуже багато її ворогів. А їхні «мовні дебати» просто противно слухати.

У будь-якій іншій країні за порушення закону про мову, за образу державної мови одразу б слідували якісь санкції. А стіни і забори в Херсоні просто пістрявіють зневажливими висловами на адресу всього українського. Я часто проїжджаю повз район «Воєнка» і вже скільки часу бачу великі літери «Херсон – русский город». З боку комунальних служб чи міліції – жодної реакції. Ніхто цей напис, образливий для української державності, не зафарбував, ніхто не з’ясував, чи це просто якісь молодики бавляться, чи хтось веде спрямовану «роботу». То це ще питання, яку мову утискають.

- Хтось заперечить, що на півдні України частіше можна почути російську... - Все-таки я не думаю, що росіяни і російськомовні українці, які проживають на Херсонщині, підтримують цю «настінну творчість». Адже вони спокійно купують російськомовні книжки, газети. Тих, що каламутять воду, тобто спекулюють на мовній темі, – одиниці. Особисто я знаю одну таку «фанатичну» жіночку... З такими людьми немає сенсу вести дискусії, адже аргументів вони не сприймають – просто їх виховали з цією думкою про «язык межнационального общения». Більше того. Я зустрічаю людей, які ще 10–15 років тому не знали жодного слова українською мовою. Тепер же у розмові зі мною вони, самі того не помічаючи, переходять на українську – адже навчитися мові не так важко, як здається. Мого знайомого професора запросили викладати в Америці. Він не знав мови – тим більше на такому рівні, щоб виступати з лекціями. Але вивчив за два місяці, тому що не хотів втрачати нагоду попрацювати за кордоном. І це англійську! Українську вивчити якщо не легше, то вже ніяк не складніше.

У середу завершився обласний конкурс для дітей «Моя мала батьківщина» на кращу книжку-саморобку. Я був членом журі. Хлопчик з Білозерки, грузин за національністю, зробив книжечку у формі листів до свого друга – і написав їх українською. А дівчинка зі Зміївки Бериславского району, батьки якої приїхали у степове село з Африки, написала оповідання українською мовою. То про яке «мовне питання» ми говоримо? Чи цій дівчинці теж треба вимагати побудувати для себе спеціальну школу з «африканською» мовою викладання, щоб не відчувати «утисків»?

А один російськомовний священик якось зізнався: «Мені іноді так хочеться перейти на українську мову, коли забракує російських слів. Але боюся якесь слово сказати неправильно...» Я відповів, що якщо відчуваєш потребу, то боятися не варто – для початку можна просто вживати в мові окремі українські слова. Це не буде суржик – адже нікому не прийшло в голову називати «суржиком» мову російських дворян ХІХ століття, густо пересипану французькими висловами. Це тільки збагачує спілкування.

- Вам доводилося бувати в Москві, обговорювати цю тему з російськими колегами?

- Я не просто бував – три роки навчався в Москві на Вищих літературних курсах. Це був кінець 1970-х – початок 1980-х років, і дискусії велися набагато відвертіші, ніж у той час в Україні. На курсі навчалися 40 літераторів з усього Радянського Союзу і навіть двоє з Монголії. Ми обговорювали ці теми, і найважче було говорити саме з росіянами: у них ніколи не було «хворого зубу», тому вони не могли зрозуміти «зубного болю» від того, що народ позбавлений своєї мови. Росіяни питають: навіщо перекладати українською Пушкіна? Вони не розуміють, що твори великого російського поета належать духовній скарбниці російського народу. А якщо я зробив художній переклад віршів Бориса Пастернака, Арсенія Тарковського, то збагатив літературу свого народу. Питання не в тому, чи треба перекладати, а в тому, чи талановитий переклад. Пройдіться книжковими крамницями Херсона: незважаючи на «русский город», буде важко знайти український переклад «Гаррі Поттера» або гарно ілюстровані українські казки – вони просто не залежуються.

...Ось бачите цю нагороду (Анатолій Іванович бере з полиці статуетку) – я отримав її кілька місяців тому як лауреат I Міжнародного поетичного фестивалю «Київські лаври». За «половинкою» круглого столу сидить поет у ватнику і лавровому вінку – гарна ілюстрація до Дня української писемності. Це означає, що український, російський чи будь-який інший поет – кожний сидить за своєю «половиною» столу, творить як представник свого багатостраждального (тому у тюремному ватнику) народу. Вони завжди можуть зіставити свої півстолу й утворити один великий круглий стіл – поставити пляшку, нарізати сала і поговорити про ті проблеми, які їхнім народам створюють політики. Але при цьому російська й українська мови, літератури є абсолютно самостійні, і не треба один одному заважати.

Татьяна КИРПА //Гривна-СВ № 46(261), 2006-11-10 (стр. 4) 5918