Архіви КДБ, передані в нинішній архів СБУ, і досі залишаються закритими, окрім невеликої частини, котра стосується Голодомору 1932–33-го рр. Українські політики навіть не хочуть говорити на тему їх відкриття. Додаткові проблеми виникають і через те, що частина українських архівів зберігається в Москві й доступ до них, як правило, дуже обмежений. Утім, відкриття цих архівів могло б пролити світло на багато проблем української історії, а також змусило б нас переоцінити своє ставлення до минулого.

У 1989 році архіви радянських спецслужб відкривались у багатьох колишніх країнах соцтабору під тиском громадськості. Наприклад, під час приєднання східних земель (НДР) до ФРН, частину архівів намагались знищити. Але «штазісти» (працівники СБ) не встигли вивезти ці пошматовані документи за межі країни. Залишилося 16 тисяч мішків, наповнених обрізками 45 мільйонів сторінок, які містили детальні дані про інформаторів і жертв «Штазі». Відновлення архівів почалося в 1995 році.  Проте згодом стало зрозуміло, що коли цим і далі займатиметься 30 осіб, то їм і 600 років не вистачить, щоб відновити всі документи. Тому німецький уряд вирішив прискорити цей процес.  Було оголошено тендер на розробку спеціальної комп’ютерної програми. Її розробила команда під керівництвом Бертрама Ніколая з Берлінського інституту виробничих систем та технологій Фраунхофера. Експерти переконані, що тепер на відновлення архіву піде 4–5 років. Для реалізації цього проекту з державного бюджету надано  6,3 млн. євро (більш як 8,5 млн. доларів).

В Україні тема засекречених архівів цікава вузькому колу науковців та колишнім співробітникам НКВД та КГБ, - саме вони найбільше переймаються архівами. Не дивно, що ледь не першим призначенням комуністів стала Ольга Гінзбург, котра очолила «стратегічне відомство»: Державний Архів України. Хотілося б вірити, що українські архівні документи не спіткала доля німецьких документів.

Якщо засекречені архіви дійсно не ховають злочини комуністичного режиму то чого тоді боятися колишнім комуністам?

Україна не унікальна своїми проблемами з історією. Багато європейських країн відчували тягар минулого. Більше того, він ставав на заваді побудові добросусідських відносин. Доводилося сідати за круглий стіл Польщі й Німеччині, Польщі й Угорщині, Німеччині та Франції. Нині виник конфлікт між Естонією та Росією. Як каже Габрієла Бауман, експерт із Фонду Конрада Аденауера, усі проблеми – від недостатнього розуміння й відсутності осмислення минулого. А осмислити минуле потрібно, щоб зрозуміти, як будувати політику майбутнього.

Чи стане переосмислення історії засобом національного єднання в

Україні, а отже, запорукою стабільного майбутнього, залежить тільки від нас із вами.

Тарас Дем’яненко