Україна давно запізнилась із модернізацією. Суспільно-політичні перетворення початку 90-х, що супроводжували будівництво нових-старих держав Східної Європи  були не просто потрібними, вони були життєво потрібними.

            Державні утворення що, виникли на руїнах СРСР, опинились перед вибором: назад в Європу, або назад у СРСР. Хтось обрав перший варіант (Естонія, Литва, Латвія), хтось другий (Росія, Білорусь), а хтось... спробував змінити вивіску, не змінюючи суті. Тобто: де-юре - «назад в Європу», де-факто - «залишаємо все як є». Загорнули весь цей абсурд в обгортку «аби не було війни», «аби не було гірше» і т.д., – ось вам зовнішньо - й внутрішньополітичний курс України.

            Але не забуваємо, що формально вивіска вже змінилась, і однією ногою ми вже на підніжці потягу «Київ-Брюсель», проте другою – все ще стоїмо на пероні «Київ-Московський». Зміна вивіски передбачає імітацію певних змін: вільний ринок, свобода слова, свобода волевиявлення, засудження злочинів комунізму (імітує республіканська влада перед Радбезом та ООН); спорудження пам’ятників жертвам Голодомору, літературні вечори Стуса, театральні постановки на честь Курбаса (імітує муніципальна влада перед київською). Водночас маємо офіційний вихідні на «первомай», встановлення нових пам’ятників Леніну та Дзержинському на Херсонщині, спортивні турніри на кубок Ілюши Куліка, ремонт «Лєгєндарной тачанки» за кошти обласного бюджету тощо. Західні політологи називають цей феномен «постсовєтською шизофренією». Ілюшка Кулік та «новенький» Дзержинський на вході в Цюрупинське районне відділення міліції – радше доповнюють «пантеон херсонських героїв», ніж руйнують його.