Вона незнана в нашому місті, але широко відома за його межами. Люко Дашвар – літературний псевдонім журналістки та кіносценаристки Ірини Чернової, яка стала відома читацькому загалу завдяки своїм романам “Село не люди” та “Молоко з кров’ю”. Обидва романи – не просто чергові примірники із книжкової полиці, а переможці престижних конкурсів – “Коронації слова” та “Книжки року Бі-Бі-Сі” відповідно. Крім того, “Село не люди” наша газета визнала “Дебютом року-2007”.

– То з ким я буду вести бесіду: з Люко Дашвар чи Іриною Черновою?

– Псевдонім відокремлює особисте життя від «книжкового». Тому якщо говоритимемо про книги – перед вами Люко Дашвар. Це виключає питання приватного характеру. Нормально ж. Із якої радості будь-якій нормальній людині раптом виливати на голови тисяч незнайомих читачів подробиці свого особистого життя? Все, що хотілося сказати, в тому числі глибоко особисте і потаємне, – я написала у своїх творах.

– Ви лауреат престижних всеукраїнських конкурсів, а це зобов'язує брати участь у публічному житті…

– Що значить – «зобов'язує»? Кожний має свободу вибору. Те, що письменник зобов'язаний бути публічною людиною, – усього лише стереотип, давайте його ламати на моєму прикладі! До речі, це зовсім не означає, що я категорично відмовялюся від усього, що пов'язане з публічним життям. Це нереально.

– А що означає ваш псевдонім? Бо він таки досить незвичайний, я б навіть сказала, із претензією на космополітичність…

– Псевдонім зібраний зі складів і літер імен дорогих мені людей. Так вийшло, і мені це подобається, що за ним не проглядаються ані національність, ані стать. Люко – західне ім'я, Дашвар – абсолютно східне звучання. Псевдонім допоміг уникнути того, чого я боялася: поповнити лави жінок-письменниць сучукрліту, бо маю до них дуже насторожене ставлення. Мені взагалі незрозуміле поняття «жіноча проза», тому й не до снаги брати участь у подібних дискусіях. Як і в інших, до речі. Приміром, дехто вважає, нібито я навмисно вигадала псевдонім, який співзвучний з іменем Любка Дереша, щоб «підмазатися» під його славу, «виїхати» на його популярності. І що мені відповідати? Бити себе кулаком у груди і запевняти, що це – неправда? Ну, це ж повна дурня. Ті, хто фанатіє від Любка Дереша, не переплутають його ні з ким іншим. У нас же нормальні люди книжки читають, а не дебіли.

– Тобто ваша основна діяльність – написання сценаріїв для кіно і телебачення, і це вона – основне джерело заробітку?

– Основна діяльність – письменництво, основний заробіток – сценарії. На сьогодні. Про завтра не загадую. Взагалі, ніколи не думала, що стану письменником чи сценаристом. Хоча не буду заперечувати – писала завжди. Свого часу закінчила технічний ВНЗ, працювала за інженерною спеціальністю, вийшла заміж, народила дітей. Потім у якийсь момент звільнилася з досить-таки нормальної посади і пішла працювати обліковцем листів у газету. До речі, саме цю посаду вважаю джерелом багатьох сценарних і книжкових ідей. Я перечитала сотні листів – люди ніколи не пишуть через дрібниці. Спробуйте сісти і написати на порожньому місці лист у газету – у вас нічого не вийде. Для цього потрібні реальні емоції: сум, тривога, радість. Через півроку роботи в газеті стала заступником головного редактора. Напевно, вела доля. Так само, через якийсь час, залишила посаду головного редактора глянцевого журналу і записалася на курси сценаристів. Мабуть, відчула, що в мене це може вийти.

– Як це рішення сприйняли ваші близькі? Певно, про таке недоречно запитувати, і все ж – ви фактично залишили родину без якогось стабільного доходу?

– Діти підтримали, чоловік сказав: «Дерзай!» Звичайно, я могла залишитися на посаді редактора, а ночами писати. Але коли б я мала стабільний заробіток у журналі, навряд чи зрозуміла б, чого варте моє письмо. Можна писати в стіл усе життя і вважати себе невизнаним генієм. Я ж вирішила: коли хочу писати і книги, і сценарії – повинна цим заробляти, інакше нє фіг це робити! Перший же мій сценарій купили. Правда, я його переписала вісім разів, перш ніж за ним зняли фільм. 

– Дивитеся серіали?

– Уже надивилася – тепер я їх пишу.

– Не збираєтеся екранізувати власні книги?

– Щодо екранізації «Село не люди» маю декілька пропозицій, але через кризу всі переговори призупинені.

– Події вашого першого роману розгортаються в селі й описані більш ніж реалістично. Як вам це вдалося – ви ж ніколи не жили в селі?

– Мене про це запитують у кожному інтерв'ю – і мене це вбиває. Так, я міська людина, але мої батьки із села в Одеській області. Там я провела немало часу. Потім пропрацювала не один рік у регіональній журналістиці. Пардон, але це не ходіння по місту, це відрядження у райони, села. І взагалі, мені здається, проблеми села – на поверхні, їх просто перестали помічати. І це теж убиває.

– Виходить, і героїв берете з випусків новин?

– Життя кожної людини – легенда. Навкруги – тисячі запоплюючих історій. Головне – розповісти їх цікаво. На мій погляд, письмеництво споріднене з еріксоніанським гіпнозом, який починає оперувати свідомістю, видаючи на гора десять фактів, з яких дев'ять реальні, а один – вимисел, потім переходить до восьми реальних і двох нереальних і так далі... Головне, відчути межу довіри. Знати заради чого створюється образ, не опуститися до суцільного фентезі (сміється).

– Як до вас приходить славнозвісне натхнення?

– Знаєте, натхнення – натхненням, а працювати треба. Нещодавно прочитала «Як писати книги» Стівена Кінга – тут знаменитий містифікатор сказав мудру річ. «Добродії, якщо ви збираєтеся сидіти і чекати натхнення – кидайте цю пропащу справу. Нічого у вас не вийде. Натхнення – це не панянка з легкими крильцями, це грубий мужик. Вам його обламати буде дуже важко. Сідайте і починайте працювати, робіть це кожний день, якщо хочете домогтися результату!» Він правий.

– Діти і чоловік читають ваші твори?

– Зять, дівчина мого сина і її батьки читають, а от домашні – ні. Але я на них не ображаюся. Якби я все життя плела постоли, а потом сіла й написала – тоді би було образливо, що їм нецікаво. А я все життя пишу, вони уже стільки моїх розповідей і історій перечитали в газетах і журналах.

– Ви дуже ризикова людина. Є події, вчинки, про які шкодуєте?

– Щиро шкодую, що пізно прочитала Нобелівську лекцію Бродського, де він міркує про правду життя і правду мистецтва. Чи може правда життя бути правдою мистецтва? Розуміння Бродського мене приголомшило. Прочитала б раніше – інакше б написала свою першу книгу, в ній було б менше моментів на грані фолу. Я би знайшла інші слова, інші сюжетні ходи, щоби досягти того ж піку напруження.

– Яка риса найважливіша для письменника?

– Можу казати тільки про себе. На мою думку, спостережливість. Завжди маю при собі блокнот і ручку, щоб записати і не втратити якийсь цікавий випадок, деталь, смішний діалог, газетний заголовок – там зазвичай пишуть стільки приголомшливих сенсаційних нісенітниць, із яких можна розвинути карколомний сюжет!

Біографічна довідка

Люко Дашвар (Ірина Чернова)

Народилася в Херсоні.

Має дві вищі освіти: Одеський інститут легкої промисловості (інженер-механік), Академія державного управління при Президентові України (магістр державного управління)

У журналістиці з 1986 року.

Закінчила курси сценарної майстерності голлівудського професора Річарда Креволіна.