 Творчий доробок Людмили Березіної настільки різноманітний, що даєшся диву, чому це ім'я протягом багатьох років замовчувалося. Дніпровська Чайка писала оповідання, драматичні твори, дитячі поезії, поезії в прозі, казки, легенди, займалась перекладацькою діяльністю, писала твори російською мовою і лібрето дитячих опер, а ще збирала пісні рідного краю. Про життя і творчість письменниці можна сказати словами з її поезії:
І кожен з нас в собі вкраїнське серце чув,
І мовою жививсь, і рідними піснями.
Творчість Дніпрової Чайки і її життєвий шлях тісно пов'язаний з Таврією, з близькими для нас місцями і образами. Її літературний псевдонім прилинув з берегів Славути, де пройшло дитинство, з тієї народної пісні, яку так часто співав батько Людмили. Сама письменниця, як чайка, билася за українське слово, за розвиток народної культури та традицій - багатої спадщини народної мудрості.
66 років прожила на білому світі Дніпрова Чайка, на світі, який вона так любила, який захоплено оспівала у своїх творах. Більше двадцяти років Людмила Березіна провела на Херсонщині. На Таврійський землі розквітнув її талант, сформувалась Дніпрова Чайка як особистість і письменниця. Пізніше про своє життя на нашій землі вона скаже, що прожила "В краю, серцю милім ..."
Зараз є чимало літератури і наукових розробок про життєвий і творчий шлях Людмили Березіної. Особливо плідно попрацював викладацький склад Херсонського державного педагогічного університету. Викладачі дослідили мову творів, листування письменниці та вплив творчості письменниці на літературний процес, розкрили проблеми шукання істинного щастя, взаємодії художніх культур, проблему патріотичного виховання учнів на матеріалах творчості Дніпрової Чайки.
На основі вивчених робіт і досліджень ми по-своєму хочемо розповісти про херсонський період у житті Людмили Березіної, про твори, що були написані у Таврії, а також присвячені нашому краю.
Народилася Людмила Олексіївна Березіна 20 жовтня 1861 року в с. Карлівці Ананьївського повіту Херсонської губернії (зараз - це с. Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області). Батько її був сільським священиком. Знав батько багато пісень, казок. Як згадувала сама Людмила "був ходячим збірником фольклору". За походженням Олексій Березін був великоросом, мати - Наталя походила з українського козацького роду, знала і любила народні пісні. Таке сприятливе середовище розвивало у дівчинки почуття прекрасного, нахил до самостійної творчості "Казок та пісень я ще з дитинства знала безліч ... Казали про мене тоді, що я і як балакаю, то співаю", - згадувала пізніше Людмила.
Через кілька років родина Березіних переїхала в Стару або Малу Маячку, так звалася тоді ця слободка, потім деякий час жили в селі Збур'ївка (нині Голопристанського району Херсонської області). Це село розкинулося біля гирла Дніпра, де багато річкових чайок. Дехто твердить, що саме це і дало поштовх до обрання псевдоніма, а інша ще версія, що вона взяла його від пісні на слова гетьмана Івана Мазепи "Ой горе тій чаєчці, чаєчці - небозі".
Батьки Людмили, люди глибоко віруючі, вирішили віддати свою першу доньку на службу Богові. Спочатку вона навчалася в Херсонській жіночій гімназії, де почала навчання з другого класу. Але тут дівчинка тяжко захворіла на кір і бронхіт та ще й осліпла. Батьки забрали її в село. Лише через рік Людмила одужала, але хвороба залишила на все життя тяжкий слід - дівчина лишилася короткозорою.
Батьки, виконуючи клятву перед Богом, відвозять доньку на навчання в Одесу, в школу при Михайлівському монастирі, це був суто жіночий монастир, але досить суворий. Дівчинка не змогла там вчитися, вона вблагала батьків забрати її з монастиря. Освіту закінчила Людмила в Одеській приватній жіночій гімназії, але всі канікули проводила на Херсонщині. Це села Мала Маячка і Збур'ївка, де священиком був батько, часто гостювала у дядька Петра Березіна у Голій Пристані, у родичів і друзів у Білозерці, а також в селі Олешках (нині м. Цюрупинськ).
Після закінчення гімназії у 1879 році Людмила здобула право викладати історію та російську мову. Але батьки були проти педагогічної діяльності доньки. Вони знали наскільки ця робота виснажлива, проте Людмила настояла на своєму і приступила до роботи. Спочатку працювала домашньою вчителькою у багатій родині, а згодом зайняла посаду старшої вчительки в гімназії, яку сама закінчила. Працювала вона також учителькою в Бессарабії.
У 1881 році Людмила Березіна взяла участь у роботі учительського з'їзду в Херсоні, а пізніше була учасницею з'їздів освітян в Одесі і в Олешках.
Спілкування з народними масами наштовхнуло її на думку про те, що є окрема нація - нація велика і самобутня - українська. З'являються її вірші не лише російською, а й українською мовою. А у своїй записній книжці вона запише так: "Знаю теперь, что я украинка, а не русская: никакие бедствия, слова и собьітия Великой России не волнуют мое сердце так, как история Украины, никакой напев не находит такого резонанса у меня в груди, как украинский, ни за кого не болит так сердце, как за ее промахи, ошибки, ее язвы — отдаются стоном у меня в душе. И чем больше вижу в ее истории ошибок, недостатков, тем горячее люблю ее".
У 1885 році з'явилося в українській літературі нове ім'я - Дніпрова Чайка. її вірші "Вісточка", "Пісня", оповідання "Знахарка" були опубліковані у журналі "Нива".
Свою педагогічну діяльність Дніпрова Чайка поєднала з дослідженням рідного краю. Особливо зацікавив її фольклор таврійського краю, який вона не тільки збирала, а й популяризувала. Уже на з'їзді в Одесі Людмила Олексіївна представила три зошити фольклорних матеріалів. І це було у той час, коли українська мова не вивчалася ні в школах, ні в вищих учбових закладах, вважалася мовою простолюдинів, а точніше "наречием". Ось за таких умов Людмила пише твори, зберігаючи південний діалект, враховуючи колорит та звичаї таврійського краю. Своїми творами вона підносить голос на захист українського народу, української культури.
І серце, до вінців налите,
Мене пророкує в цю мить,
Що можу я мертвих живити,
Що можу я чудо творить!
("Хай хмари по небові ходять ...")
У 1885 році Людмила Березіна переїздить до свого чоловіка - Феофана Василевського, який був засланий до Херсона за українофільську діяльність. Відомий історик Володимир Антонович познайомив їх ще у серпні 1884 року. Спільні погляди зблизили їх. І хоч шлюб не можна було назвати щасливим (що відбилося на інтимній ліриці поетеси), проте подружжя єднало бажання допомогти народові, суспільні проблеми. Феофан Василевський був автором публіцистичних творів та праць з історії південних слов'ян. Людмила стає членом Херсонської громади, поширює твори Шевченка, а також твори передових українських та російських письменників. Їй допомагає в просвітницькій діяльності Микола Чернявський.
Тут, на Херсонщині, Людмила Олексіївна плідно працює як літератор. Написано чимало південних віршів, оповідань, лібрето дитячих опер; Людмила вивчає таврійську етнографію і народну творчість.
У Херсоні, в будинку О. О. Русова, який був керівником громади, Дніпрова Чайка знайомиться з корифеями українського театру: Миколою Садовським, Панасом Саксаганським, Іваном Карпенком-Карим та Марією Заньковецькою, з якими і в подальшому житті не поривала зв'язків.
Місцеві власті вбачали у діяльності Громади загрозу самодержавству, тому гурток було розігнано, а родину Василевських виселили з міста. Подружжя переїхало на Київщину до села Королівки. Людмила Олексіївна часто буває у Києві. Тут розкрився ще один її талант - це талант співачки. Вона познайомилася з Миколою Лисенком, і він, з її голосу, записує цілий ряд народних пісень, а на лібрето письменниці створив дитячі опери. У Києві вона знайомиться з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Михайлом Коцюбинським, Борисом Грінченком та іншими.
Новий період життя Дніпрової Чайки на Херсонщині 1895-1908 роки. І знову вона виявляє себе діяльною, цілеспрямованою людиною. Для політв'язнів херсонської тюрми Людмила Олексіївна збирає літературу, одяг, гроші. Час від часу переховує їх у своєму домі. Виступає на зборах херсонської інтелегенції, де закликає за світле майбутнє, за світ без тиранів та вельмож. Саме через це її було заарештовано у 1905 році, а папку з рукописом поліція конфіскувала. Чоловіка Людмили було віддано під гласний поліційний нагляд.
Не зважаючи на утиски і переслідування, письменниця продовжує улюблену справу. З-під її пера виходять твори, які пройняті свободолюбивими, демократичними настроями. Це такі твори: "Плавні горять", "Чи скиталися?", "Вольтер'янець" та інші. Твори цього періоду насичені південноукраїнським колоритом. Мова героїв Дніпрової Чайки переписана діалектиками різних регіонів, що пояснюється особливостями заселеннями земель України. Домінують, звичайно, русизми. Дніпрова Чайка переймалася незадовільним становищем рідної мови на Півдні України і надавала цьому питанню великого значення. Близький друг письменниці А.Конощенко так сказав про її творчість цього періоду: "її вірші, та й сама вона, були тихі та лагідні, мовби пройняті степом, Дніпром, лиманом".
Родина Василевських проживає у цей період на вулиці Грецькій, №15 (тепер це вулиця Леніна), а пізніше на Гімназичній, №2, №12 (нині вулиця Червоностудентська). За письменницею встановлюється таємний поліційний нагляд, на квартирах неодноразово проводяться обшуки.
У вересні 1908 року Дніпрова Чайка назавжди залишає Херсонщину "край, серцю милий".
Переїзд до Києва, зміна обстановки і хвороба, яка почала прогресувати і прикувала Людмилу Олексіївну до ліжка, - все це привело до зниження її життєвої активності, хоч, як писав О.Килимник: "Однак творчі пориви не залишали її до останнього подиху життя. Вона збирається упорядкувати все написане нею ...
В 1925-1926 роках пробує писати лежачи".
Останні роки Дніпрова Чайка жила в родині старшої доньки Оксани, яка працювала лікарем на Київщині. 13 березня 1927 року Людмила Березіна-Василевська пішла з життя. Поховано її на Байковому кладовищі.
І хоча письменниці давно вже немає серед нас, її твори не загинули у безодні забуття, як не загинула дівчинка-чайка, що врятувала козаків ціною власного життя.
Пройшли десятиліття... Але актуальність творчого доробку письменниці не зменшується, не міліє криниця народної мудрості у її творіннях.
Дніпрова Чайка своїми творами закликає нас оберігати все те величне і славне, що було створено протягом віків геніальним українським народом: рідну мову, культуру, пісні, моральні цінності і чесноти, ідеали добра, справедливості. Недаремно називає вона їх "нашими самоцвітами", які треба шанувати, як дорогі оздоби. Своє життєве кредо письменниці і людині Дніпрова Чайка висловила у таких висловах:
Хотіла б я словом цілющим
Скропити і серце трудне,
Щоб в очах нещасних засіяло
Кришталями сонце ясне.
Як добре, що такі поезії продовжують жити й хвилювати наші серця, зігрівати їх промінчиками теплих образів, мудрих висловлювань і благородних поривів. Творчість Дніпрової Чайки є тим незамуленим джерелом, з якого повинно починатися виховання у кожної людини любові до рідного краю, до рідної мови, до народної творчості.
Пала душа, і думка в 'ється,
Мов чайка в 'ється і пита:
Коли ж крізь сльози усміхнеться
Вкраїна, матінка свята?
Другие статьи по теме
|
